Повiя - Мирний Панас. Страница 94

Як на те i день видався тихий, ясний та погожий; на небi - нi хмарочки, чисте, синє та глибоке, спускалося воно своїм широким шатром над городом" наче очiпком з блакитного серпанку його прикривало; блискуче сонце котилось горою по небу, ясно сяючи та обсипаючи увесь город своїм золотим промiнням; залiзнi покрiвлi аж лиснiли зеленою, як рута, краскою; високi бiлi стiни, наче снiг, виблимували вiд сонячного промiння, вiдкидали його геть вiд себе через широкi улицi на гонкi тополi та кучерявi осокори, що виставилися по улицях, наче сторожi, з того i другого боку, i пишалися своїм деде пожовклим листом серед сонячного сяєва; каменем висланi улицi, зранку политi, щоб не курiли, вилискувались на сонцi широкими сiрими кругляками; де-не-де в рiвчачках помiж ними стиха парувала водиця, що не встигла висохнути пiсля поливання. Було тепло, та не задушно; повiтря чисте та свiже; дихалось легко та вiльно; почувалося щось бадьорне та радiсне, як почувається тiльки або ранньою весною, або в ясний та тихий осiннiй день.

Пiд таку годину трохи не все мiсто висипає на улицю. Тiльки тi, кого лиха хвороба приковує до лiжка або нагальна робота припиняє коло печi та коло прибирання, зостаються у хатах; а то всi, хто має хоч хвилиночку зайву, мерщiй сунуть на улицю дихнути повiтрям вiльним, помилуватися свiтом ясним, погрiтися сонечком теплим. По улицях - наче плав пливе! - кишить по їх народу всякого: i старi, i малi, i той, хто пожив уже або ще жить починає; багатий i убогий, пишно наряджений чи латками вкритий - всi перемiшалися мiж собою, збилися вкупу, сказати б - порiвнялися… бо на всiх їх однаково сонечко свiте, усiх їх однаково тихий вiтерок обвiває, усiм однаково хочеться дихати, жити. А проте, як неоднакова до людей доля, то таке помiж ними i єднання. Бийся, кажуть, кiнь з конем, а вiл з волом! Отак i тут: не, дивлячись на те, що всi збились вкупу, ходили одно бiля одного, плече з плечем, а проте кожний вишукував товариша по своєму пiр'ю: пани вiталися тiльки до панiв, купцi - до купцiв, заможнi - до заможних, убогi - до убогих. Однi тiльки старцi вiталися до всiх, хоч їх i нiхто не вiтав, та мала дiтвора радо обзивалась до всякого, хто їй кидався в вiчi або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий, чи незнайомий, багатий чи убогий, рiвня чи нерiвня… Оже на те вона й була дiтвора, щоб не потурати нi на що, через те її й зупиняли старшi, що ходили бiля неї за провожатих.

Серед того невпинного людського плаву геть одсторонь собi походжали наїжджi пани невеличкими гуртами, ведучи помiж себе тиху розмову, їм треба багато де про що помiж себе побалакати - дiла на з'їздi чимало, а тут, як на те, ше й особливе дiло, важне дiло, бо давно вже клопоче їх голову, не дає спокiйно спати, наважується, хоч i не зовсiм, одтерти вiд земської справи, а все ж не перед вести, не першу постать зайняти… Он на повiтових З'їздах гласних з сiрого мужиччя бiльша половина, а по деяких повiтах тiльки третя частина справжнього спинкового панства, а то мужиччя та ученi молодi верховоди, що за мужиччя руку тягнуть, меншими братами їх взивають; злигалися помiж себе та що хотять, те й роблять, важкими печатками обкладають, до управи своїх вибирають. Є чимало повiтових управа де за старших колишнi голови та писарi засiли, а що вже члени, то кожна управа не менше як одного у себе має. На що губернська - i та собi за члена рiзйика одiбрала!.. Невже воно так повинно бути? Невже ми - чисте зерно помiж збоїною та метлицею - повиннi змiшатися з нею i запропасти? Невже ми не виб'ємося на сам перед, де колись-то стояли, ближче до трону? Не зарятуємо тих порядкiв у царствi, що їх нашi голови та руки складали i мiцiї amp; боронили вiд усякої лихої напастi?.. Невже ми попустимо завести його у ту безодню, в яку ведуть очевидячки всякi вискочки-верховоди? То буде сором дворянськiй честi! Всесвiтнiй сором впаде i поб'є нашi голови!.. Нi, се не може бути, се не повинно статися! Гукнемо гук на все царство, на весь свiт великий: мерщiй до рятунку! до зброї!

Найбiльше клопотався про це губернський маршал Лошаков. Хоч вiн не крився нi вiд кого, що сам вийшов з давнього козачого роду, що його прапрадiд Лошак служив колись за бунчукового товариша у якомусь козачому полку, - оже тепер вiн не змiг себе прилучати до того темного та неосвiченого гурту во з козацтва викопала його доля. "Всякому часу довлєєт його злоба", - казав вiн тим молодим верховодам, що iнодi натякали йому про його породу i про те, що йому, "козачому синовi", не личйло б зрiкатися свого роду. "Я не зрiкаюсь його, - вихвалявся вiн, - я низько уклоняюся перед усiм тим, що козацтво доброго зробило, з якою завзятiстю свою вiру i свiй край боронило. Так за тi часи i треба було робити. Тiльки як часи: перемiнилися, то треба було i самим слiдкувати за часом, iти за вiком, а не стояти на одному мiсцi Хто не йде вперед, той поступається назад! Наше козацтво так i зробило: одстоюючи тiльки свої вольностi та права, воно не схотiло йти за вiком, одсторонилося того культурного напряму, до якого вела iсторична доля, i через те зосталося заднiх пасти. Ну, а я тому, що вже вмерло, що повинно було умерти, уклонятися не буду. Треба уперед йти, а не назад рачкувати!"

I от тепер правнук козака Лошака маршал Лошаков, довiдавшись, що вiд Земської справи одтираються освiченi люди темним мужиччям, а все через те, що козаки не порiвнянi в виборних правах з крестянами, а прилученi до разночинцiв, котрим закон дає право кожному, хто має десять десятин землi, вибирати уполномоченого, а з двадцятка таких господарiв - одного гласного, - довiдавшись про оце все, маршал Лошаков пiдняв баталiю проти такого козачого права. Звон про земськi справи нiчого про се ясно не каже, а закон про сословнi права усiм ясує, що козаки прилучаються до крестян, одбуваючи всякi одбутки, i користуються усiм тим, чим користуються i крестяни. От через це i не слiд їх прилучати до разночинцiв, а хай вони вибирають гласних на своїх волосних сходах, скiльки на кожну волость призначено.

"Оцим рахунком, коли його ствердять у столицi, зразу переполовиниться гласних вiд мужикiв. А як їх зменшиться, то тодi i нашому братовi дворяниновi, - казав Лошаков, - буде бiльший простiр у земських справах; тодi ми i всяким верховодам мусимо утерти носа. А що це ствердять - то як пить дать! Бо дуже вже отi верховоди, злигавшись з мужиччям, залили усiм за шкуру сала. Треба про се не мовчати, а бiльше гомонiти; треба про се пiдняти питання i на дворянському, i на земському з'їздах. Не вигоре на одному - вигоре на другому! А так, мовчки, зложивши руки, сидiти не годиться. Треба пробi гукати на увесь свiт, на все царство!"