Янголи і демони - Браун Дэн. Страница 13

— Мені сказали, ти весь час про щось запитуєш, — мовив молодик.

— А що в цьому поганого? — насупилась Вітторія.

— Бачу, мені сказали правду, — розсміявся він.

— Що ви тут робите на дощі?

— Те, що й ти… Роздумую, чому з неба падають краплі дощу.

— Я зовсім не роздумую, чому вони падають! Я це вже знаю!

— Та невже? — здивувався священик.

— Сестра Франциска каже, що краплі дощу. — це сльози ангелів, які падають на землю, щоб змити наші гріхи.

— Он як! — втішився священик. — Ну тоді все зрозуміло.

— А от і ні! — заперечила дівчинка. — Краплі дощу падають, бо все падає! Все падає! Не тільки дощ!

Спантеличений, священик почухав потилицю.

— А знаєш, юна леді, ти маєш рацію. Справді, усе падає. Мабуть, це через тяжіння.

— Через що?

Він подивився да неї здивовано.

— Ти що ніколи не чула про тяжіння?

— Ні.

— Дуже шкода. — Священик скрушно похитав головою. — Тяжіння пояснює багато загадок.

Вітторія аж сіла.

— Що таке тяжіння? — запитала рішуче. — Розкажіть мені!

Священик підморгнув їй.

— Може, я краще розповім тобі це за вечерею?

Молодого священика звали Леонардо Ветра. Колись він вивчав в університеті фізику і був одним із найкращих студентів, однак за якийсь час почув інше покликання і вступив до семінарії.

У пронизаному самотністю світі монахинь і суворих правил Лео-пардо й Вітторія стали нерозлучними друзями. Вітторія часто смішила Леонардо, й він узяв її під своє крило. Він навчав її, що такі прекрасні речі, як веселка й річки, мають багато пояснень. Розповідав про світло, планети, зірки й інші природні явища — тлумачив, як їх бачить релігія і як їх бачить наука. Завдяки вродженому інтелектові й допитливості Вітторія виявилась надзвичайно здібною ученицею. Леонардо опікувався нею, як рідною донькою.

Вітторія була неймовірно щаслива. Вона ніколи не знала тепла оатьківської любові. Зазвичай дорослі відповідали на її запитаним роздратовано або й просто відмахувались. Леонардо ж міг цілими годинами показувати їй мудрі книжки. Він навіть ціка-иився, що вона сама думає з того чи іншого приводу. Вітторія молила Бога, щоб Леонардо залишився з нею назавжди. Але одного дня її найгірші побоювання справдилися: отець Леонардо повідомив, що залишає сиротинець.

— Я переїжджаю до Швейцарії, — сказав їй Леонардо. — Мені дали грант, щоб вивчати фізику в Женевському університеті.

— Фізику? — вигукнула Вітторія. — А я думала, ви любите Нога!

— Я дуже люблю Бога. І саме тому хочу вивчати Його божественні правила. Закони фізики — це полотно, яке Бог розстелив, щоб малювати на ньому свій шедевр.

Вітторія була пригнічена. Але отець Леонардо мав іще одну новину: він переговорив із начальством, і йому дозволили удочерити її.

— Хочеш, щоб я тебе удочерив? — запитав Леонардо.

— А що це означає? — поцікавилась Вітторія.

Отець Леонардо пояснив.

Вітторія кинулась йому на шию і хвилин зо п’ять плакала від щастя.

— Хочу! Дуже хочу!

Леонардо сказав, що мусить на якийсь час її залишити, щоб і влаштуватися в Швейцарії, але обіцяв, що забере через шість місяців. Ці шість місяців були найдовшими в її житті, однак Леонардо дотримав слова. За п’ять днів до того, як їй вировни-лося дев’ять років, Вітторія переїхала до Женеви. Удень вона ходила до Женевської міжнародної школи, а вечорами вчилася. від батька.

Три роки по тому Леонардо Ветру запросили працювати до ЦЕРНу. Вітторія і Леонардо перенеслися до країни чудес, про яку юна Вітторія не могла навіть і мріяти.

Вітторія Ветра крокувала тунелем, неначе в заціпенінні. Дивлячись на своє нечітке відображення в блискучій трубі прискорювача, вона гостро відчувала відсутність батька. Зазвичай Вітторія перебувала в стані глибокого спокою, у гармонії з навколишнім світом. А тепер усе якось раптом утратило сенс. Останні три години були як страшний сон.

Коли зателефонував Колер, на Балеарських островах була десята ранку. Вашого батька вбили. Негайно повертайтеся додому. Хоч на палубі катера було неймовірно спекотно, від цих слів її пройняло холодом аж до самих кісток. Від бездушного тону, яким Колер вимовив ці слова, було так само боляче, як і від їхнього змісту.

І от вона повернулась додому. Але до якого дому? ЦЕРН, який від дванадцяти років був її світом, раптом видався чужим. Батька, що перетворив це місце на країну чудес, не стало.

Дихай глибоко, наказала вона собі, але це не допомагало впорядкувати думки. Питання кружляли в голові швидше й швидше. Хто вбив батька? Чому? Хто цей «експерт» з Америки? Чому Колер так прагне побачити лабораторію?

Колер сказав, якісь факти свідчать, що вбивство батька пов’язане з їхнім останнім проектом. Що за факти? Ніхто не знав, над чим вони працюють! Але навіть якби хтось і довідався, то для чого вбивати батька?

Наближаючись до їхньої лабораторії, Вітторія усвідомила, що от-от оприлюднить найбільше батькове досягнення без нього самого. Вона ж бо уявляла цю мить зовсім інакше. Думала, що батько скличе до лабораторії найвидатніших науковців ЦЕРНу

і продемонструє їм своє відкриття. А потім, сяючи батьківською гордістю, розповість, що це Вітторія підказала йому, як реалізувати цей проект… що це завдяки його доньці став можливий такий величезний науковий прорив. Сльози навернулися їй на очі. Цю мить тріумфу вона мала розділити з батьком. А тепер иоиа тут сама. Ні колег, ні радісних облич. Лише якийсь незнайомець з Америки та Максиміліан Колер.

Максиміліан Колер. Король.

І Іього чоловіка Вітторія не любила з дитинства. З часом вона навчилася поважати його потужний інтелект, однак його холодність завжди здавалася їй нелюдською. Він був цілковитою протилежністю батька, який просто-таки випромінював тепло. Колер уподобав науку за її бездоганну логіку… Батько ж благоговів перед її вишуканою красою. Проте, хоч як це не дивно, обидва вони завжди глибоко поважали один одного. Геній, нк хтось їй колись пояснив, завжди приймає іншого генія без-шстережно.

Геній, думала вона. Мій батько… Тато. Неживий.

До лабораторії Леонардо Ветри вів довгий стерильний коридор, суцільно викладений білим кахлем. Ленґдонові на мить ідалося, що він заходить до якоїсь підземної лікарні для душевнохворих. На стінах висіло безліч дивних чорно-білих фотографій у рамках. І хоч Ленґдон усе свідоме життя вивчав символи й зображення, ці знімки були йому абсолютно незрозумілі. Вони скидалися на негативи з безладними рисками й спіралями. Сучасне мистецтво? з гумором подумав він. Джексон Поллок на іімфетаміні?

— Це треки частинок, — пояснила Вітторія, зауваживши погляд Ленґдона. — Комп’ютерні моделі зіткнення частинок. Оце — Z-частинка, — вона показала на ледь помітну риску п;і знімку. — Батько відкрив її п’ять років тому. Чиста енергія — жодної маси. Цілком можливо, що це найменший структурний елемент природи. Матерія — не що інше, як сконденсована енергія.

Матерія — це енергія? Ленґдон замислився. Дуже схоже на буддизм: Він іще раз подивився на тонесеньку риску на фотографії й подумав: цікаво, як відреагують приятелі з кафедри фізики в Гарварді, коли він розповість їм, що минулого вікенду вештався біля великого адронного колайдера і споглядав Z-час-тинки.

— Вітторіє, — заговорив Колер, коли вони підійшли до важких сталевих дверей. — Мушу зізнатися, що сьогодні вранці я вже спускався сюди в пошуках твого батька.

— І що? — Вітторія ледь-ледь почервоніла.

— І уявіть моє здивування, коли я побачив, що він замінив стандартний кодовий замок ЦЕРНу чимось іншим. — Колер показав на складний електронний пристрій на стіні біля дверей.

— Пробачте, — сказала вона. — Ви ж знаєте, як батько до цього ставився. Він хотів, щоб до лабораторії мали доступ тільки він та я.

— Добре, — сказав Колер. — Відчини двері.

Вітторія якусь мить повагалася, тоді глибоко вдихнула і підійшла до пристрою на стіні.