Янголи і демони - Браун Дэн. Страница 22

— Тату! Ні! Ти ж обіцяв!

— Е — тс²\ — Він її лоскоче. — Е = тс²\

— Ніякої математики! Я ж тобі казала! Я її терпіти не можу!

— Це добре, що ти не любиш математики. Я навіть радий, бо дівчаткам узагалі заборонено займатися математикою.

Вітторія сторопіла.

— Як це?

— Так. Заборонено. Усі це знають. Дівчаткам — ляльки. Хлопцям — математика. Я навіть не маю права розмовляти з маленькими дівчатками про математику.

—. Але ж це не справедливо!

— Правила є правила. Ніякої математики маленьким дівчаткам. >.

Вітторія була вражена.

— Але ж бавитися ляльками нудно!

— Нічого не вдієш! — відказав батько. А тоді додав; — Я міг (>и розповісти тобі про математику, але якщо мене застукають… — Він нервово озирнувся на безлюдні пагорби.

Вітторія зауважила його погляд.

— Ну гаразд, — прошепотіла, — розкажи мені потихеньку.

Легкий поштовх ліфта вивів її з задуми- Вітторія розплющила очі. Батька не стало.

Дійсність захльостувала її, стискаючи душу холодними лещатами. Вона подивилась на Ленґдона. Від щирої турботи в його очах ставало тепліше, наче з нею поруч перебував янгол-охоро-иець, особливо в присутності нелюдяного Колера.

У свідомості невблаганно застугоніла одна-єдина думка.

Де антиматерія?

Від страшної відповіді її віддаляла лише мить.

30

Максиміліане Колер. Будьте ласкаві, негайно подзвоніть своїй секретарці.

Двері ліфта відчинилися в центральному холі, і в очі Ленґдо-пові вдарило яскраве світло. Ще допоки стихла луна від оголошення, що прозвучало з динаміків, всі електронні прилади на інвалідному кріслі Колера одночасно почали пищати або дзижчати. Пейджер. Телефон. Комп’ютер. Колер розгублено витріщився на блимаючі індикатори. Він піднявся з підземелля і знову був у зоні досяжності.

Директоре Колер. Будь ласка, подзвоніть секретарці.

Колеру було дивно чути з динаміка власне ім’я.

Він глянув угору з сердитим виразом, який майже відразу змінився тривогою. Ленґдон зустрівся поглядом з цим, тоді з Віт-торією. Усі троє на мить завмерли, так наче все напруження між ними враз зникло і натомість з’явилося спільне передчуття лиха.

Колер узяв мобільник і набрав номер секретарки. У нього почався черговий напад кашлю.

— Це… директор Колер, — прохрипів він. — Так? Я був під землею, там немає зв’язку. — Він слухав, що каже секретарка, і його сірі очі дедалі більше й більше розширювались. — Хто? Так, з’єднайте мене. — Пауза. — Алло? Це Максиміліан Колер. Директор ЦЕРНу. З ким я розмовляю?

Вітторія з Ленґдоном мовчки чекали, доки Колер слухав співрозмовника.

— Не варто обговорювати це по телефону, — нарешті вимовив він. — Я зараз же буду у вас. — Він знову закашлявся. — Зустрінемося… в аеропорту Леонардо да Вінчі. Через сорок хвилин. — Колер почав задихатися. Тепер він кашляв без перерви і насилу видушував із себе окремі слова. — Знайдіть контейнер якнайшвидше… Я вже лечу. — На цьому розмова закінчилась.

Вітторія кинулась до Колера, але той уже не'міг говорити. Ленґдон бачив, як вона витягнула мобільник, як дзвонить у лікарню ЦЕРНу. Він почувався, наче човен, що опинився на узбіччі шторму: хвилі його трохи гойдають, але загалом усе відбувається без його участі, і йому залишається тільки спостерігати.

У голові луною відбилися останні слова Колера. Зустрінемося в аеропорту Леонардо да Вінчі.

Невиразні тіні, що весь ранок затьмарювали Ленґдонові розум, умить викристалізувалися в чіткий образ. Він стояв, охоплений сум’яттям, і відчував, як усередині нього відчинилися якісь двері… ніби він щойно переступив містичний поріг. Амбіграма: Вбитий священик-науковець. Антиматерія. А тепер от… мішень. Аеропорт Леонардо да Вінчі міг означати лише одне. Ленґдон раптом побачив усе дуже чітко і зрозумів, що перетнув межу. Він більше не мав сумнівів.

П’ять кілотонн. Нехай буде світло.

А тим часом до них уже бігло двоє медиків у білих халатах. Вони стали біля Колера навколішки і прислали йому до обличчя кисневу маску. Науковці, що випадково опинилися в холі, зупи*-пялися й мовчки спостерігали.

Колер зробив два глибокі вдихи, відштовхнув маску і, все ще задихаючись, подивився на Вітторію й Ленґдона.

— Рим.

— Рим? — перепитала Вітторія. — Антиматерія в Римі? Хто це дзвонив?

Обличчя в Колера було перекошене, очі сльозилися.

— Швейцарський… — Він поперхнувся, і медики знову притиснули йому до обличчя маску. Доки вони лаштувалися везти його до лікарні, Колер отямився й схопив Ленґдона за руку.

Ленґдон кивнув. Він зрозумів, що той хоче йому сказати.

— Летіть… — прохрипів Колер під маскою. — Летіть… подзвоніть мені. — І медики повезли його геть.

Вітторія стояла як укопана і дивилася йому вслід. Тоді повернулась до Ленґдона.

— Рим? Але… що він мав на увазі, коли сказав «швейцарський»?

Ленґдон поклав руку їй на плече і ледь чутно прошепотів:

— Швейцарський гвардієць. Це одвічні вартові міста Ватикан.

31

Космічний літак Х-33 з ревом злетів у небо й повернув на південь у бік Рима. Ленґдон мовчав. Останні п’ятнадцять хвилин проминули, як у маячні. І тільки тепер, коли він закінчив розповідати Вітторії про ілюмінатів та їхні плани щодо Ватикану, до його свідомості почало доходити все значення того, що сталося.

Що це я роблю, чорт забирай? думав Ленґдон. Треба було летіти додому, коли була можливість! Однак у глибині душі він знав, іцо такої можливості в нього не було ніколи.

Здоровий глузд Ленґдона волав, що треба повертатися до Бос-тона. Але науковий інтерес таки переважив розсудливість. Усі начебто неспростовні факти, які досі переконували його, що ілюмінатів давно не існує, раптом здалися блискучою підробкою. Допитливий розум науковця жадав доказу. Підтвердження. Крім того, Ленґдон відчував ще й моральну відповідальність. Тепер, коли Колера підкосила хвороба і Вітторія залишилась сама, він розумів: якщо його знання про ілюмінатів можуть хоч якось допомогти, то він просто зобов’язаний бути тут.

Була й третя причина. Хоч Ленґдон соромився в цьому зізнатися, але, почувши, де знаходиться викрадена антиматерія, він інстинктивно злякався не лише за життя людей у місті Ватикан, а й за дещо ще.

Мистецтво.

Найбільша у світі колекція творів мистецтва опинилась на бомбі сповільненої дії. У музеї Ватикану в тисяча чотирьохсот семи залах зберігається понад шістдесят тисяч безцінних шедеврів — Мікеланджело, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон замислився, чи можна було б за потреби евакуювати відразу всю колекцію. Він знав, що це неможливо. Передусім тому, що серед експонатів є чимало скульптур, кожна з яких важить не одну тонну. Не кажучи вже про те, що найбільший скарб — це самі архітектурні споруди — Сікстинська капела, собор Святого Петра, славнозвісні спіральні сходи роботи Браманте, що ведуть до Museo Vaticano — безцінні плоди творчого генія людини. Цікаво, на скільки ще часу вистачить батареї, роздумував Ленґдон.

— Дякую, що полетіли зі мною, — тихо мовила Вітторія.

Ленґдон виринув із задуми й підвів голову. Вітторія сиділа через прохід. Навіть у різкому світлі салону її оточувала аура спокою — дивний, майже магічний ореол цілісності. Дихала вона тепер глибше, немов у ній зажевріла іскра самозбереження… жага справедливості й покарання, підживлена дочірньою любов’ю.

Вітторія не мала часу перевдягнутися й полетіла, у чому була — у шортах та майці, і тепер у прохолодному салоні літака її засмаглі ноги вкрилися гусячою шкірою. Ленґдон машинально зняв піджак і запропонував їй.

— Американська галантність? — Вона взяла піджак і подякувала йому поглядом.

Літак потрапив у зону турбулентності, і Ленґдона раптом охопив неспокій. Салон без вікон знову здався тісним, і він спробував уявити себе на відкритому просторі, хоч і усвідомлював, що це нелогічно. Адже та страшна пригода трапилася з ним саме на відкритому просторі. Нудотна темрява. Він відігнав від себе нав’язливий спогад. Давня історія.