Код Да Вінчі - Браун Дэн. Страница 31

Науково-технічний відділ поліції. Ґруар аж спітнів. «Я думав, усі агенти пішли!» Тепер він упізнав ультрафіолетовий ліхтарик, яким послуговувалися працівники технічної служби, однак і досі не міг збагнути, чому судова поліція шукає доказів у цій залі.

— Ваше ім’я! — крикнув Ґруар, відчуваючи, що тут щось не так. — Відповідайте!

— Це я, — спокійно відказала жінка французькою. — Софі Неве.

Ґруарові здалося, що він уже десь чув це ім’я. Софі Неве? Начебто так звуть онуку Соньєра? Колись вона приходила сюди з ним, іще дитиною, але це було так давно. Ні, це не може бути вона! Але навіть якщо це Софі Неве, то однаково не варто їй довіряти: до Ґруара докотилися чутки, що Соньєр з онукою серйозно посварилися й уже давно не спілкувалися.

— Ви мене знаєте, — сказала жінка. — А Роберт Ленґдон не вбивав мого дідуся. Повірте.

Але Ґруар не збирався отак взяти й повірити їй. «Мені потрібна підмога!» Він знову спробував скористатися рацією, але так само марно. До дверей залишалося ще добрих двадцять ярдів, і Ґруар повільно позадкував, вирішивши тримати під прицілом чоловіка на підлозі. А тим часом жінка на протилежному кінці зали спрямувала ультрафіолетове світло догори й почала уважно оглядати велику картину, що висіла навпроти «Мони Лізи».

Збагнувши, що це за картина, Ґруар затамував подих.

«Що, на милість Бога, вона там робить?»

Софі Неве відчула, що в неї на чолі виступив холодний піт. Ленґдон досі лежав на підлозі, розкинувши руки й ноги. «Тримайся, Роберте. Ще трохи». Знаючи, що охоронець ніколи не вистрелить у жодного з них, Софі зосередила всю увагу на тому, по що вона, власне, сюди прийшла: почала уважно обстежувати все довкола одного конкретного експоната — іншої картини да Вінчі. Але ультрафіолетове світло не виявило нічого особливого — ні на підлозі, ні на стінах, ні на самому полотні.

Тут мусить щось бути!

Софі була абсолютно певна, що правильно розшифрувала вказівки дідуся.

А хіба їх можна було розшифрувати інакше?

Полотно, яке вона обстежувала, мало п’ять футів заввишки. На ньому да Вінчі намалював дивну сцену: Діву Марію в якійсь незграбній позі з Ісусом-немовлям, Івана Хрестителя й ангела Уриїла — усі сидять посеред гострих скель. Коли Софі була дитиною, жодний візит до «Мони Лізи» не обходився без того, щоб дідусь не тягнув її через усю залу оглянути ще й цю другу картину.

«Дідусю, я тут! Але нічого не бачу!»

Софі чула, як начальник охорони знову намагається сконтактуватися з колегами по рації.

«Думай же!»

Подумки вона знову уявила напис на захисному склі перед «Моною Лізою». Настільки темна облуда людини. Ця інша картина не мала захисного скла, на якому можна було б щось написати, а Софі знала, що її дідусь нізащо не псував би цього шедевра й не писав би просто по ньому. Софі замислилась. Принаймні, не спереду. Вона подивилася вгору на довгі троси, що звисали зі стелі й тримали картину.

«Невже й справді?» Ухопивши різьблену раму за лівий край, вона потягла її на себе. Картина була велика, і, коли Софі відхилила її від стіни, кріплення між нею і тросами зігнулися. Софі пропхала голову й плечі за картину й посвітила ліхтариком на її зворотний бік.

Вже за кілька секунд вона зрозуміла, що цього разу інтуїція її підвела. Ззаду полотно було зовсім чисте. Не висвітлилося жодного напису, лише дрібні нерівні плямки, що з’явилися від давності, і...

«Ні, чекай-но».

Софі помітила, як у нижній частині дерев’яної рами щось блиснуло, наче новенький метал. Предмет був невеличкий, затиснутий у щілині між рамою і полотном. Від нього звисав блискучий золотий ланцюжок.

На превеликий подив Софі, ланцюжок виявився прикріпленим до знайомого їй золотого ключика. Його велика фігурна головка мала форму хреста з емблемою, якої вона не бачила, відколи їй виповнилося дев’ять років. Лілія з ініціалами Р.S. У цю мить Софі здалося, що привид дідуся шепоче їй на вухо: «Настане час, і ключик буде твій». Вона відчула спазм у горлі. Дідусь, умираючи, дотримав слова. «Цей ключик від однієї скриньки, — промовляв його голос, — там я зберігаю багато таємниць».

Софі раптом зрозуміла, що єдиною метою всієї сьогоднішньої гри в слова був цей ключик. Дідусь мав його з собою, коли в нього вистрелили. Не бажаючи, щоб ключик потрапив до рук поліції, він сховав його за цією картиною. А тоді вигадав оцю хитромудру гру в пошуки скарбу, щоб знайти ключик могла лише Софі Неве.

— На допомогу! — заволав охоронець.

Софі висмикнула ключик зі щілини й сховала до кишені разом з ліхтариком. Виглянувши з-за полотна, вона побачила, що охоронець і досі відчайдушно намагається зв’язатися з кимсь по рації. Він задкував до виходу, все ще цілячись у Ленґдона.

— На допомогу! — знову прокричав він у рацію.

У відповідь лише тріск.

«Немає зв’язку», — зрозуміла Софі, пригадавши, що туристи з мобільними телефонами ніколи не могли додзвонитися звідси додому, щоб похвалитися, що бачили «Мону Лізу». Стіни тут були так нашпиговані дротами систем стеження, що зв’язок з’являвся лише за межами цієї зали. Охоронець тепер швидко наближався до виходу, і Софі зрозуміла, що не можна гаяти ні хвилини.

Подивившись угору на велике полотно, що наполовину її закривало, Софі подумала, що вдруге за цю ніч Леонардо да Вінчі мусить прийти їй на допомогу.

«Ще кілька метрів», — казав собі Груар, не опускаючи револьвера.

— Зупиніться! Або ж я її попсую! — голосно наказав жіночий голос.

Ґруар озирнувся і сполотнів.

— О Боже, ні!

Крізь червонувату імлу він побачив, що жінка відчепила картину від тросів і поставила на підлогу перед собою. Полотно п’ять футів заввишки закрило її майже повністю. Першою думкою Ґруара було: чому не спрацювала сигналізація, коли картину зняли з тросів. Але він одразу згадав, що датчики на експонатах ще не увімкнули після недавнього інциденту. Що вона робить!

Охоронець похолов.

Полотно посередині здулося, тонкі контури Діви Марії, Ісуса та Івана Хрестителя спотворились.

— Ні! — заволав Ґруар, охоплений жахом від того, що безцінну картину да Вінчі от-от буде знищено в нього на очах. Жінка натискала коліном у центр полотна! — Ні!

Ґруар повернувся й націлив револьвер на неї, але вже наступної миті зрозумів, що ця погроза нічого не варта. Картина вартістю шість мільйонів доларів була надзвичайно надійним щитом.

«Я не можу прошити кулею да Вінчі!»

— Зброю й рацію на підлогу, — спокійно наказала жінка французькою. — Інакше я протисну це полотно коліном. Думаю, ви знаєте, як би до цього поставився мій дід.

Ґруарові запаморочилося в голові.

— Будь ласка... не треба. Це ж «Мадонна в скелях»! Він кинув револьвер та рацію й підняв руки догори.

— Дякую, — сказала жінка. — Тепер робіть, як я скажу, і все буде добре.

За кілька секунд Ленґдон уже збігав поряд із Софі аварійними сходами на перший поверх, серце в нього й досі несамовито калатало. Жоден із них не вимовив ані слова відтоді, як вони вибігли із Salle des Etats, де на підлозі лежав, увесь тремтячи, начальник охорони Дувру. Його револьвер тепер перейшов до Ленґдона, який не міг дочекатися, коли його позбудеться. Револьвер здавався йому важким і дуже небезпечним.

Перестрибуючи через дві сходинки, Ленґдон роздумував, чи знає Софі, яку цінну картину вона мало не знищила. Її смаки в мистецтві були якісь дивовижно співзвучні з усією сьогоднішньою пригодою.

Картина, яку вона схопила, так само як і «Мона Ліза», славилася серед істориків мистецтва тим, що крила в собі чимало поганських символів.

— Ти обрала цінну заручницю, — сказав їй Ленґдон на сходах.

— «Мадонна в скелях», — відповіла Софі. — Але це дідусь сам її обрав. Він залишив мені дещо за цією картиною.

Ленґдон подивився на неї здивовано.

— Що ти кажеш? Але як ти здогадалась, що саме за цією картиною? Чому, власне, «Мадонна в скелях»?