Код Да Вінчі - Браун Дэн. Страница 82

Наблизившись до другої групи рицарів, Софі виявила, що вона ідентична з першою. Усі рицарі були в різних позах, у латах і з мечами.

Усі, за винятком одного, останнього.

Софі швидко підійшла до десятої могили і застигла, здивована.

Ні подушки. Ні латів. Ні туніки. Ні меча.

— Роберте! Лі! — покликала вона і почула, як її голос відлунив під склепінням. — Тут чогось бракує.

Чоловіки підвели голови й поспішили до неї.

— Кулі? — схвильовано вигукнув Тібінґ. Милиці швидко стукотіли по підлозі. — Справді бракує кулі?

— Не зовсім, — відповіла Софі, стурбовано розглядаючи десятий надгробок. — Здається, тут бракує цілого рицаря.

Чоловіки підійшли і збентежено втупились у десяту могилу. Замість рицаря тут була просто кам’яна домовина. Вона мала форму трапеції — звужувалася до ніг і була накрита кришкою з кутом нагорі.

— Чому цього рицаря не показали? — запитав Ленґдон.

— Цікаво, — задумливо мовив Тібінґ, погладжуючи підборіддя. — Я й забув про цю дивну деталь. Насправді я не заходив сюди вже багато років.

— Схоже на те, — зауважила Софі, — що цю домовину вирізав той самий скульптор одночасно з іншими дев’ятьма надгробками. То чому цей рицар у домовині, а не відкритий так, як інші?

Тібінґ похитав головою.

— Одна з таємниць цієї церкви. Наскільки мені відомо, нікому ще не вдалося цього пояснити.

— Перепрошую, — до них підійшов занепокоєний служка. — Пробачте, якщо це видасться вам неґречним, але ж ви сказали, що хочете розвіяти попіл, а натомість просто оглядаєте церкву, як туристи.

Тібінґ сердито глянув на хлопця і обернувся до Ленґдона.

— Я бачу, сер Рен, що доброчинність вашої родини більше не забезпечує вам права затриматись тут на хвильку довше, тож дістаньмо попіл і покінчімо з цим. — Тібінґ повернувся до Софі. — Місіс Рен?

Софі вдала, що погодилась, і витягла криптекс із кишені.

— А тепер, — Тібінґ суворо подивився на хлопця, — якщо ваша ласка, залиште нас ненадовго.

Хлопчик не рушив з місця. Він пильно дивився на Ленґдона.

— Десь я вас бачив...

— Ще б пак! — вибухнув Тібінґ. — Сер Рен приїздить сюди щороку!

«А може, — занепокоїлась Софі, — він бачив Ленґдона по телевізору під час торішньої трансляції з Ватикану?»

— Я ніколи не зустрічався із сером Реном, — рішуче заявив хлопчик.

— Помиляєтесь, — м’яко заперечив Ленґдон. — Мені здається, торік ми з вами мигцем бачились. Отець Новлз просто нас не познайомив, але я одразу впізнав ваше обличчя. Розумію, ми вторглися трохи несподівано, але будьте такі ласкаві, дайте мені ще кілька хвилин. Я подолав довгий шлях, щоб тільки розвіяти попіл серед оцих могил. — Ленґдон намагався говорити так само переконливо, як Тібінґ.

Тепер в очах хлопця з’явилося ще більше недовіри.

— Це зовсім не могили.

— Перепрошую?

— Ну звичайно, це могили, — втрутився Тібінґ. — Що ви таке говорите?

Служка похитав головою.

— У могилах поховані тіла померлих. А це лише їхні зображення з каменю. Пам’ятники реальним людям. Під цими скульптурами немає тіл.

— Та ні, це захоронення! — заперечив Тібінґ.

— Так написано хіба що в застарілих підручниках історії. Колись думали, що це справжні могили, але під час реставрації 1950 року виявилось, що це не так. — Він знову обернувся до Ленґдона. — Сер Рен мав би це знати, адже саме його родина зробила це відкриття.

Запала довга мовчанка...

Раптом усі почули, як у прямокутній прибудові голосно гримнули двері.

— Це, мабуть, отець Новлз, — припустив Тібінґ. — Може, вам варто піти подивитись?

Хлопчик завагався, але все ж пішов до дверей, залишивши Ленґдона, Софі й Тібінґа самих.

— Лі, — шепнув Ленґдон. — Що він говорить? Як так — немає тіл?

Тібінґ здавався збентеженим.

— Не знаю. Я завжди думав... та ні, це мусить бути тут. Що він торочить? Це безглуздя!

— Можна мені ще раз прочитати вірш?

Софі витягла з кишені криптекс і обережно простягла йому.

Ленґдон розгорнув пергамент і, тримаючи криптекс у руці, перечитав вірш.

— Так, у вірші однозначно йдеться про гріб, а не про пам’ятник.

— А може, у вірші помилка? — припустив Тібінґ. — Може, Жак Соньєр помилився так само, як я?

Ленґдон замислився, тоді похитав головою.

— Лі, ви ж самі сказали, цю церкву побудували тамплієри, військовий підрозділ Пріорату. Щось мені підказує, що великий магістр Пріорату мав би достеменно знати, поховані тут рицарі чи ні.

Тібінґ не міг отямитись.

— Але ж це місце підходить просто ідеально. — Він знову повернувся до рицарів. — Мабуть, ми таки чогось не врахували!

Хлопець увійшов до прибудови і з подивом побачив, що там порожньо.

— Отче?

«Я добре чув, як гримнули двері», — подумав він і пішов далі до виходу.

Біля дверей із розгубленим виглядом стояв і чухав потилицю якийсь худорлявий чоловік у смокінгу. Хлопець сердито зітхнув, згадавши, що, впустивши тих трьох, забув замкнути двері. І ось тепер сюди забрів із вулиці якийсь жалюгідний бовдур і, мабуть, судячи з вигляду, хоче дізнатися, коли можна обвінчатись.

— Пробачте, — гукнув хлопець, проминувши велику колону, — церкву зачинено.

Цієї миті за ним щось зашурхотіло, і не встиг він озирнутися, як чиясь дужа рука затиснула йому рот, не давши скрикнути. Рука була біла як сніг, і хлопчина відчув запах алкоголю.

Чоловік у смокінгу спокійно витяг малесенький револьвер і націлився просто в голову хлопцеві.

Хлопчик відчув у штанах тепло і зрозумів, що обмочився зі страху.

— Слухай уважно, — прошепотів чоловік у смокінгу. — Ти зараз вийдеш із церкви і побіжиш геть. Бігтимеш довго, не зупиняючись. Зрозумів?

Хлопець кивнув, як міг, із затиснутим широкою долонею ротом.

— Якщо подзвониш у поліцію... — чоловік у смокінгу притиснув револьвер йому до чола. — Я тебе знайду.

Наступної миті хлопчик уже щодуху біг через двір перед церквою і не збирався зупинятися, доки нестимуть ноги.

Розділ 86

Безшумно, наче привид, Сайлас підкрався за спину своєї жертви. Софі Неве надто пізно відчула його присутність. Не встигла вона озирнутися, як Сайлас притиснув їй до спини дуло пістолета, обхопив ззаду сильною рукою і притягнув до себе. Від несподіванки Софі скрикнула. Тібінґ і Ленґдон разом обернулися, здивовані й налякані.

— Що?.. — Тібінґ мало не задихнувся. — Що ви заподіяли Ремі?

— Зараз вас має турбувати тільки одне, — спокійно відказав Сайлас, — щоб я вийшов звідси з наріжним каменем.

Операція з повернення викраденого скарбу, як назвав це Ремі, мала бути простою й чистою: «Увійдеш до церкви, візьмеш наріжний камінь і вийдеш; жодних убивств, жодної боротьби».

Міцно тримаючи Софі, Сайлас опустив руку до її талії, тоді ще нижче, запхав до однієї кишені светра, потім до другої. Крізь алкогольні випари у власному диханні він почув ніжний аромат, що йшов від її волосся.

— Де він? — запитав пошепки. «Раніше наріжний камінь був у неї в кишені. Куди ж він подівся?»

— Він тут! — голосно сказав Ленґдон.

Сайлас обернувся й побачив у Ленґдона в руках чорний криптекс. Той розмахував ним, наче матадор, що дражнить бика.

— Поклади на підлогу! — наказав Сайлас.

— Спочатку відпусти Софі. Нехай вони з Тібінґом вийдуть із церкви, — відповів Ленґдон. — А тоді ми з тобою вдвох усе полагодимо.

Сайлас відштовхнув Софі і, націлившись на Ленґдона, повільно пішов до нього.

— Більше ані кроку, — сказав Ленґдон. — Нехай вони спочатку вийдуть.

— Не ти будеш ставити умови!

— Помиляєшся. — Ленґдон підняв криптекс над головою. — Ніщо не заважає мені кинути його зараз на підлогу, і флакон усередині розіб’ється.

Сайлас посміхнувся, але насправді ця погроза його трохи налякала. Такого він не чекав. Він прицілився Ленґдонові в голову і промовив, намагаючись не виказати хвилювання:

— Ти нізащо не розіб’єш наріжного каменя. Ти так само прагнеш знайти Ґрааль, як і я.