Код Да Вінчі - Браун Дэн. Страница 97

— Я нікуди не піду, — заявила Софі. Зелені очі звузилися від люті. — Цей криптекс дав мені мій дідусь. Яке ви маєте право відкривати його?

Ленґдон різко повернувся до неї.

— Софі, прошу тебе! Ти в небезпеці. Я намагаюся тобі допомогти!

— Як? Відкривши таємницю, за яку мій дідусь віддав життя? Він вірив тобі, Роберте. І я тобі вірила.

У синіх очах Ленґдона промайнув страх, і Тібінґ не стримався від усмішки, спостерігаючи, як ці двоє діють всупереч одне одному. Особливо зворушливо було бачити, як Ленґдон намагається бути галантним. Він за крок до відкриття однієї з найбільших таємниць історії і морочиться з жінкою, яка довела, що не гідна цієї честі.

— Софі, — благав Ленґдон. — Прошу тебе... іди.

Вона похитала головою.

— Лише після того, як ти або віддаси криптекс мені, або розтрощиш його об підлогу.

— Що? — здивувався Ленґдон.

— Роберте, дідусь волів би, щоб ця таємниця навіки загинула, аніж потрапила до рук його вбивці. — Очі в Софі заблищали, але вона не заплакала. Вона дивилася Тібінґові просто в очі. — Убийте мене, якщо хочете. Я не залишу спадок діда у ваших руках.

«Чудово». — Тібінґ прицілився.

— Ні! — закричав Ленґдон, піднявши криптекс високо над головою і готовий кожної миті пожбурити його на підлогу. — Навіть не думайте про це, бо я зараз же його розіб’ю.

Тібінґ розсміявся.

— Цей блеф подіяв на Ремі. На мене він не подіє. Я достатньо вас знаю.

— Ви так думаєте, Лі?

«Ще б пак. Ви не вмієте брехати, друже. Мені вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, що ви не маєте ані найменшого уявлення, де на могилі Ньютона шукати розгадку».

— Справді, Роберте? Ви знаєте, де шукати на могилі Ньютона?

— Знаю.

Невпевненість тільки промайнула в очах Ленґдона, але Тібінґ її помітив. Це брехня. Відчайдушна, жалюгідна брехня, щоб урятувати Софі. Тібінґ глибоко розчарувався в Робертові Ленґдоні.

«Я самітній рицар в оточенні негідних людців. Доведеться мені розшифровувати пароль самотужки».

Тепер Ленґдон і Неве стали для Тібінґа тільки загрозою... так само як і для Ґрааля. Хоч йому і нелегко буде покінчити з ними, ві«: знав, що зробить це з чистою совістю. Залишилося тільки переконати Ленґдона, щоб поклав криптекс на підлогу. Тоді Тібінґ зможе спокійно закінчити весь цей спектакль.

На знак довіри, — сказав Тібінґ і опустив револьвер. — Покладіть криптекс на підлогу, тоді поговоримо.

Ленґдон знав, що його брехня не вдалась.

Він помітив похмуру рішучість в обличчі Тібінґа і зрозумів, що настала вирішальна мить. «Як тільки я покладу криптекс, він уб’є нас обох». Навіть не дивлячись на Софі, він відчував, як її серце відчайдушно благає його: «Роберте, цей чоловік не гідний Ґрааля. Не віддавай йому криптекс. Хоч би чого це було варто».

Ленґдон уже прийняв рішення кілька хвилин тому, коли сам стояв біля вікна і дивився в сад.

Захистити Софі...

Захистити Ґрааль...

Він мало не закричав із відчаю: «Але я не знаю як!»

Гірка мить розчарування принесла з собою таку ясність, якої він: іще в житті не відчував. «Відповідь у тебе перед очима, Роберте». Він не знав, звідки прийшло осяяння. «Ґрааль не насміхається з тебе, він хоче віддатися гідному».

Схилившись, наче підданий, Ленґдон опустив криптекс майже до самої підлоги за кілька ярдів від ніг Лі Тібінґа.

— Ось так добре, Роберте, — прошепотів Тібінґ, націлюючись на нього. — Покладіть його.

Ленґдон подивився вгору, у безодню купола, що здіймався над будинком капітулу. Тоді, схилившись іще нижче, заглянув у дуло револьвера, націленого на нього.

— Пробачте, Лі.

Ленґдон різко випростався, розмахнувся і з усієї сили пожбурив криптекс у купол над головою.

Лі Тібінґ не відчув, як палець натиснув на курок, але «Медуза» розрядилася із заглушливим громом. Ленґдон підскочив, куля влучила в підлогу біля самих його ніг. Половина мозку Тібінґа лютувала і спонукала прицілитися краще й вистрелити ще раз, але друга, могутніша половина змусила подивитися вгору, у купол.

«Наріжний камінь!»

Здавалося, час застиг, як у сповільненому кадрі; увесь світ Тібінґа зосередився у криптексі, що летів у повітрі. Тібінґ простежив, як той сягнув найвищої точки... на якусь мить завмер... тоді перевернувся і полетів униз, назад на кам’яну підлогу.

Усі мрії й сподівання Тібінґа стрімко падали на землю. «Не можна, щоб він ударився об підлогу! Я до нього не дістану!» Тіло Тібінґа зреагувало інстинктивно. Він випустив револьвер, милиці і кинувся вперед, простягнувши перед собою м’які, доглянуті руки. Він весь витягнувся і в останню мить якимось дивом упіймав-таки криптекс.

Падаючи з переможно затиснутим у руці криптексом, Тібінґ знав, що зараз станеться лихо. Довкола не було нічого, що б пом’якшило його падіння, і витягнуті руки разом із криптексом із силою вдарилися об підлогу.

Зсередини почувся тріск розбитого скла.

Цілу секунду Тібінґ не дихав. Простягнувшись на холодній підлозі і дивлячись на мармуровий циліндр у руці, він молився, щоб скляний флакон усередині витримав. У повітрі різко запахло оцтом, і Тібінґ відчув, як холодна рідина просочилася між дисків йому на долоню.

Його охопила дика паніка. «Ні!» Оцет стікав по пальцях, і Тібінґ уявив, як він роз’їдає ніжний папірус. «Роберте, ти дурень! Таємницю втрачено!»

Тібінґ збагнув, що нестримно плаче. Ґрааль пропав. Усе знищено. Усе ще не вірячи, що Ленґдон виявився здатним на таке, Тібінґ спробував силою відкрити циліндр, щоб хоч мигцем побачити історію, перш ніж вона навіки зникне. На превеликий подив, коли він потягнув за кінці криптекса, ковпачок легко зіскочив.

Тібінґ затамував подих і зазирнув усередину. Нічого, крім мокрих уламків скла. Жодних слідів папірусу. Тібінґ перекотився на живіт і подивився на Ленґдона. Софі стояла поряд із ним і цілилася з револьвера у Тібінґа.

Збентежений Тібінґ знову подивився на наріжний камінь і нарешті побачив. Диски вже не були розташовані безладно. Під стрілкою вишикувалось п’ять літер: APPLE — «ЯБЛУКО».

— Плід, який скуштувала Єва, — холодно сказав Ленґдон, — накликавши праведний гнів Господа. Первородний гріх. Символ падіння священної жіночності.

Тібінґ занімів. Ця відповідь його просто приголомшила неймовірною простотою і очевидністю. Ну, звичайно, куля, яка мала би бути на могилі Ньютона, — це не що інше, як рум’яне яблуко, яке впало з неба, вдарило Ньютона по голові і надихнуло на працю його життя. «Його плід! В утробі сім’я, Рожі плоть!»

— Роберте, — простогнав ошелешений Тібінґ. — Ви відкрили його. Де... карта?

Ленґдон незворушно поліз до верхньої кишені твідового піджака й обережно витяг скручений аркуш папірусу. Розгорнув і подивився на нього, стоячи лише за кілька ярдів від Тібінґа. За якийсь час на його обличчі з’явилась загадкова усмішка.

«Він знає!» Тібінґ страждав, його серце жадало цього знання. Мрія його життя була просто перед ним.

— Скажіть мені! — благав він. — Прошу! О Боже, допоможи! Ще не запізно!

У коридорі почулися чиїсь важкі кроки, вони наближались до будинку капітулу. Ленґдон спокійно скрутив папірус і запхав назад до кишені.

— Ні! — у відчаї закричав Тібінґ, марно намагаючись підвестися.

Двері різко розчинилися, і до зали, наче розлючений бик, увірвався Безу Фаш. Він швидко оцінив становище і побачив об’єкт своїх пошуків — Лі Тібінґа — безпорадним на підлозі. Фаш полегшено зітнув, запхав пістолет до кобури й обернувся до Софі.

— Агенте Неве, я радий, що ви та містер Ленґдон у безпеці. Вам треба було прийти до поліції, коли я казав.

Услід за Фашем вбігли британські поліцейські. Вони схопили згорьованого Тібінґа і наділи йому наручники.

Софі була вражена.

— Як ви нас знайшли? — запитала вона Фаша.

Той показав на Тібінґа.

— Він зробив помилку, показавши, входячи до абатства, посвідчення. Поліція попередила всі належні служби, що ми його шукаємо.