Гонихмарник - Корний Дара. Страница 10

— Візьми, Алінко, це від квартири, від нашої квартири, твоєї також. Можеш приходити будь-коли. До речі, у майстерні слід поставити кондиціонер, а то ти влітку задихнешся від спеки або дістанеш тепловий удар.

Очі Аліни від здивування стають розміром зі сливу. Ірина тим часом продовжує:

— Я завтра ж, поки ти будеш в Академії, займуся цією справою. До речі, у тебе є ще один ключ від майстерні? Не хвилюйся, після того, як ми поставимо кондиціонер, я його поверну.

— А я й не хвилююся. Ключ є в тата, тільки він думає, що я цього не знаю, — весело підморгує мамі Аліна. — Дякую, мамо! Я рада, що ми помирилися. Мушу забігти в бібліотеку. Ще купа різних справ. Сесія, розумієш?

Аліна рвучко обнімає Ірину, цілує її в щоку і йде геть… У неї направду ще багато справ, і несподівано день, який так прикро почався, стає вдалим

РОЗДІЛ II

1. Гонихмарник

Ірина сидить у вітальні. На столі майже допита пляшка коньяку. Вона нажахано дивиться у вікно, немов бачить там примару. Насправді — то її спогади.

Жінка з нитками-блискавицями повернулась із минулого. Ірина не втекла від колишніх примар. Вони — поруч, у цьому місті. Проте цього разу вона їх не цікавить. Їм потрібна Алінка, її Алінка. Усе рухається по колу, по колу, по колу… Ні! Не по колу. У колі є пункт повернення. Усе біжить по спіралі, хаотично й безглуздо, піддаючись надто складній логіці природи речей. А тебе ж попереджали про це, здається, п'ять років тому. Не повірила, бо та примара видавалася такою жалюгідною, скореною. Не повірила. Чи повірила?

Чому ж ти сама себе обдурюєш, жінко? Знала, що це може бути. Сподівалася, що воно тебе обмине, втікала від нього. Врешті зуміла себе переконати — коло розірване. От і Алінку після сварки так легко від себе відпустила. Що ж тепер буде? А може, це лише сон, ота картина. Звичайнісінький химерний сон начитаної дівчинки. Ні. Аліні ж не примарилися рожеві слоники чи принц на білому коні. У сні вона побачила колишню тебе.

Ірина ступає босоніж містком своєї пам'яті, по битому склі розбитих на друзки надій, мрій, сподівань і несамовитого кохання. Знає, що не втекти від цього, не заховатися за вірною спиною Василечка, бо то вже не її боротьба, не її війна.

Двадцять два щасливі роки у шлюбі з Василечком. Їй не треба було подобатися свекрусі чи догоджати свекру Василько — сирота, як і вона. Його батьки пішли з життя несподівано. Тата здолав інфаркт, про таких кажуть «згорів на роботі», маму збила машина, коли вона поверталась із цвинтаря додому на сороковий день по смерті батька. Василеві тоді виповнилося вісімнадцять років. Хлопець мусив навчитися жити без батьків. Це йому вдалося. Майже.

Через три роки він зустрів Ірину. Батьки подбали про свого єдиного сина. Прекрасне п'ятикімнатне помешкання майже в центрі Львова і дуже поважні родинні зв'язки. Після вбогої сільської хати молодій дівчині це видавалося раєм. Правда, Іринка довгенько призвичаювалася до міського життя. Бракувало чистого повітря, неба, зір, простору, а найбільше — лісу. Мусила звикнути — назад дороги не було. Та це все заслуга Василька. Він терпляче вчив її жити в місті, вгадуючи наперед всі забаганки коханої. Підшукав дружині гарну роботу, в одній із найпрестижніших львівських шкіл, відповідне коло знайомих, яке примусив сприймати Ірину як рівню. Це було неважко. Ірина виявилася доволі здібною ученицею: гарний смак, гострий розум, а панським манерам та манірності так легко навчитися, маючи бажання.

Кохання. Таке щедре й жертовне. Вчора чоловік приніс додому величезний букет польових квітів, які терпко пахли полем, став на коліна, взяв її долоні у свої й ніжно прошепотів: «Я так люблю мою Іринку, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять два роки родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю… Так, я люблю її, мою Іринку, і з того щасливий». Ірина стояла збентежена, зачудована і щаслива. Василь додав:

— Я можу повторювати ці слова безконечно, Іринко. Хоча вони написані не мною. Це зі «Щоденника О. Довженка».

їхнє кохання не стало буревієм чи всепоглинаючим торнадо, можливо, саме цього бракувало Ірині, і вишукувала вона його в жіночих романах. Любов Василечка — наче лагідна погідна весняна днина. І в сонці того кохання Ірина купається досхочу, ловлячи себе на думці, що не можна бути настільки щасливою, бо ризикуєш накликати гнів богів… І ось, маєш! Накликала!

Кохання! Чи любила вона свого Василечка? Поважала, шанувала, піклувалася, він був батьком її дитини — але чи то є правдивим, таке кохання? Між ними ніколи не палав шалений вогонь ватри. Лишень помірне стабільне багаття, біля якого можна зігрітися, відігріти зашкарублу душу, солодко подрімати й не спопелитися…

Алінка. «Найшла коса на камінь», — любить говорити про взаємини доньки і матері чоловік. І таки правда. Якщо когось Василь і любить так само сильно, як дружину, то це Алінку — ніжну, добру, справедливу, інколи гостру, мов шабля, і метку, наче блискавка. Ірине «чіпляння» до дитини має на меті одне — мати дочку завжди на оці, контроль задля її блага. Так небезпечно сьогодні бути молодим, стільки спокус, а найважливіше, їй здавалося, що зможе захистити душу своєї дитини від нього чи того, що дамокловим мечем висить над жінками її родини. Сьогодні побачила ту картину і ледь не вмерла: сяк-так допленталася додому. Але хіба таке можливо? Невже це лишень витвір уяви художника — той сон? Хтось мав «принести» його у свідомість дівчини. Ірина здогадується хто, чорти б його вхопили. Але донька не повірить і не зрозуміє, коли все розповісти.

Подумає — схибнулася мати на старість. Вона у неї прагматична! Що ж робити?

Як болить голова! Господи, як болить голова! Коньяк не допомагає рані, що відкрилась у душі і кровоточить Трішки посплю, тільки трішки…

Маленький котик-сонько пухнастими лапками ніжно дмухає на вії, і вони змикаються, мов пелюстки квітки увечері. І ось уже дрімота на своєму човнику відносить її в далеч неозору й незорану та перейдену й пережиту. Дрімучі ліси, глибокі озера, твань та баговиння, вкриті барвистим квітковим килимом підступні болота, чисті живиці, грайливі й потужні ляскавиці [1]. Волинь. Полісся. Її батьківщина. Вона вдома, нехай лишень у сні, та все ж вдома.

Ірина виросла в глухому волинському поліському селі. Настільки глухому, що телевізор у ньому дуже довго вважався дивовижею. Зі всіх боків до села тулився праліс — суворий приятель та поважний батько. Своєю силою він боронив село та його мешканців від вітровіїв і лихого ока. Принаймні, саме так видавалося тоді Іринці.

Батьків втратила рано, коли мала п'ять літ. Зима в той рік видалась дуже холодною і дуже сніжною. Снігу навалило так багато, що тато не встигав розчищати стежки. Маленька Іринка захоплено бігала розчищеними стежинками-тунелями, наче казковими лабіринтами крижаного палацу з казочки, яку їй частенько читав татко на ніч. Одного сніжного дня батько пішов у сусіднє село в якійсь нагальній справі. Та, очевидно, вирішив вкоротити шлях і подався через ліс. Ліс знав, як своїх п'ять пальців. Та чи то сніг був занадто глибокий, чи то Блуд у лісі причепився — додому так і не вернув. Тіло знайшли лишень у квітні, коли врешті розтопився сніг, біля Чорничного болота, а це в протилежний бік від стежки до сусіднього села. Всезнаючі язики сільських хвесьок запевняли, що це лихий його в дебрі заманив, а через що… Бо відцурався давніх звичаїв. Не годиться іти до лісу, хай навіть взимку, без оберега. Дитячі спогади дуже невиразні. Вона пригадує майже темну кімнату, запах прополісу від свічок навколо щільно зачиненої домовини і голосіння мами: