Гонихмарник - Корний Дара. Страница 19

Ірина не слухає бабусю, думки гасають по голові вітровієм. Ні за одну не може зачепитися.

У хаті кипіла робота. Прийшла на поміч сусідка. Робили все мовчки. Дарма, що неділя, одним словом — треба. Бабуся сказала Тимчисі щось таке, від чого та оніміла й тільки перелякано дивилася то на Орину, то на Ірину, виконуючи чемно всі забаганки старої. Була Ірина впевнена — пліткувати та наразі не стане.

У понеділок вранці прийшов священик. Ірина ждала на ґанку, чекаючи кінця сповіді. Священик вийшов із хати та підійшов до Ірини:

— Слава Богу, дитино! Тримайся, доню! Господь милостивий! Коли буде потрібна моя поміч — звертайся. Обіцянку, дану рабі божій Орині, дотримаю!

Ірина зайшла в хату. Бабуся аж наче помолоділа після сповіді. Лежала спокійна й умиротворена.

— Сідай, Іринко! Погомонимо.

Іринка сіла в ногах старенької. Бабуся повела далі:

— Ти знаєш, дитинойко, ми живемо в нашому селі зроду-віку. І скіки пам'ятаю з переказів бабусі і прабабусі, дороги жінок із нашої родини та Градобурів завше перетинаюці. Усі жінки в нашій родині — знатниці-травниці. Отой хист передаєці по жіночій лінії, і як жінка не стараласі мати більше однонької дитинойки в родині — не вдавалосі. Народжуюці тіко дівчатка, і то одненька. Балакали про проклєттє, наслане на наш рід. О, тобі та почвара, певне, про то вже бовкала. Знано, шо то не проклєтє Градубура, нє, то гет друге.

Бабуся на мить вмовкає, наче пригадує щось важливе:

— Одна легенда передаєсі з роду в рід у нашій родині. Певне, прийшла пора тобі її повідати. Наш прапрапрадід Остап був дуже кріпким химородником і нетутешнім. Чужинець, як і твій Василько. Та зобачив він нашу прапрапрабабусю Ярину і залюбивсі до нестями, покохав її так сильно, шо готов був зректися свого дару і навіть відмовивсі вертати додому. То за тоє його рідний батько проклєв. За коханнє проклєв! Овва, дурними часто-густо бувають чоловіки, та то й сама відаєш, дуже глупими! Та Господь не простив вітцеві такої наруги над сином і скарав старого. Посадив він його під Вічним дубом стерегти та пильнувати Сонце, допоки один чи одна з проклятого ним роду не погодиці доброхітно служити Діду. Така от небилиця, дитинойко. Та я мала її тобі повісти, бо так прийнято: з роду в рід переповідати. То з плином часу, певно шо, много з неї вигубилосі та, певне, хай найменше зернятко мусило зостатисі. Прийде час, і ти оповісиш її своїй дитині.

Бабуся закашлялася. Ірина налила старій у горнятко води й дала напитися, бо знала, що це ще не вся розмова.

— Мені здаєсі, шо Градобури — то і є те проклєттє, що наслав вітець на сина та його рід. Коби я помилялася! Та отих Гонихмарників завше вабили жінки з нашої родини, — продовжувала стара. — Найчастіше Градобури виморювали чоловіків, котрі були біля жінки, якої вони не могли мати, мислячи, шо то найдужча препона. Дід Ігоря заманив твого діда в болото. Забув тоді оберіг, вважаючи його бабським пересудом. Твій батько тоже не вірив у таке, не носив ослону [38]. Заблукав взимі у лісі і замерз. Та не фест [39] віриці. Мама дуже любила твого батька… Її страшив один помисел опинитисі в полоні Градобурових марень, і вона пішла за мужем. Була заслабка духом. Лагідна, ніжна, та слабка… Не засуджуй її за то, дитинойко. Не тре'. Ти ж бо геть друга: у тобі чуєці сила, тому Гонихмарник так скаженіє. Та він тоже сильний і трохи глупуватий — зарана перебрав іншу душу від отця. Два роки тому батько Ігоря обморозив сильно пальці на руці. То було в березні. Попхавсі якогось милого через озеро кригою. Шуга [40] крихка вдаласі, от і проваливсі під лід. Так ото на правій руці довелосі відрізати три пальці. Гонихмарник без рук не має моці. Тоту душу перебрав син. Ігор — добра дитинойка. Та той, шо в ньому живе, лихий. Готов вбити і тебе, і себе. Йому не первина. «Коли не моя — тоді нічия», — помни його слова, бо він нікди не жартує.

— Бабусю! А розділити ті дві душі не можна? — майже благально шепоче Ірина, надія ще жевріє, надія врятувати себе, Ігоря, кохання.

— Ждала, коли запитаєш. Таке у нас у родині вперше, бо і ти його кохаєш, досі кохаєш. Я ж вижу [41]! Ох, хіба серцю накажеш? Сумно, дитинойко! Коли Ігор приймав ту другу душу, то брав її доброхітно, не насилу, клявсі власною душею. Коби тепіру захтів перервати тоту обітницю, мала б бути згода і Градобура на те. І головно — той, хто би захтів доброхітно прийняти тоту душу покруча в себе. Доброхітно! Ігор про то знає!

Орина на мить вмовкає. Дивиться на внуку співчутливо і з жалем.

— А тепер заклич Василечка. Хочу з ним погомоніти, — обриває мовчанку голос бабусі.

Прийшов Василь. Ірина не чула, про що вони говорили. Бабуся спровадила її порати худібку. Вже знала, що з Ігорем вони ніколи разом не будуть. Свічка надії згасла безворотно. Після побаченого на цвинтарі і щойно почутого від бабусі це стало зрозумілим. Байдуже, що вона досі кохає. То мине, обов'язково мине. А коли ні? Доведеться тоді вікувати, мов каліці, без ноги чи без руки. Та ж і каліки живуть. Але як навчитися жити без частинки душі? Чи то можливе?

Коли зайшла в хату, Василь і бабуся вже чекали Ірину. Василько підійшов до дівчини, взяв її за руки, поцілував ніжно. Тоді опустився перед нею на коліна:

— Іринко! Я кохаю тебе! Прошу стати моєю дружиною і перед людьми, і перед Богом. Обіцяю і в радості, і в горі бути завжди поруч, аж поки смерть не розлучить нас. Бабуся дала згоду, справа за тобою!

Ірина стояла бліда, мов стіна. Бабуся задоволено посміхалася.

Збентежена Ірина розуміла — бабуся знайшла вихід.

— Так! — сказала Ірина й опустила очі додолу.

Хіба у неї був вибір?

— Теперечки слухайте мене. Він вам всеєдно не дасть тихо зі села вибратисі. Поки я жива — не посміє зачіпати. Коли мене поховаєте — сходіть до отця Івана, обвінчайтесі. Отець всьо знає. Не відаю, чи вінчаннє зарає в тому, та маю сподіваннє, шо воно підпоможе в тотому світі вижити. Світлі сили будут на вашім боці тогди. Василечко, ти знаєш, шо чинити і як! Запам'ятав? А потім забирайтисі зі села, утікайте. Градобур не жартував, коли вимовив: «Якщо не моя — тоді нічия». Очі не бачать — серце не болить. Бо ж Гонихмарник тобі й замужній спокою не дасть, дитинойко. Іринко, ше їдне. Благаю, зроби Василечкові ослона. Гнів землі — страшнішого проти Градобурів не вимудрували. А ти, хлопче, нікди його не скидай. Чуєш — нікди. Тепіро підійдіть до мене.

Бабуся просить подати їй стару ікону. Благословляє.

4. Втеча

Уночі Орина відійшла, тихо, у сні, посміхаючись.

Решту Ірина пригадує, мов у тумані. Похорон, голосіння, пломінь свічок, відспівування, тендітне тіло бабусі загорнуте в надто велику вишиту сорочку в запросторій для худого тіла домовині. Старече обличчя спокійне і майже щасливе.

— Вона ніби побачила янгола перед смертю, — шепочуться жінки-жалібниці за спиною змарнілої від сліз та горя Ірини. — Ич, усміхаєці!

Земля наполовину з піском та глиною під ногами на цвинтарі, і світ кудись втікає з-під ніг. Зомліла. Прийшла до тями в хаті на ліжку. Добрі сусіди допомогли поминки відбути, людей спровадити, у хаті прибратися. На столі свічка, у мисці коливо і дві ложки. Підходить до столу, не відводячи очі від полум'я свічки, і починає гаряче говорити «Отче Наш!». Відчуває, як відкриваються солоні джерела її очей, а по щоках починають бігти струмки, затоплюючи болем та гіркотою душу.

Лишилась одна. Сам на сам зі собою. Тепер зовсім одна.

Не спала цілу ніч. Все думала, думала, думала, марила. По підвіконні тривожно дрібушив вітер. Знала — Ігор поруч, за стіною, а разом із ним той, інший, зі спотвореною й вивернутою душею. Того другого вона ненавиділа настільки сильно, наскільки шалено кохала Ігоря, усе ще кохала, можна перестати дихати, але хіба після смерті.