Гонихмарник - Корний Дара. Страница 23

— Хочу! — чує зовсім поруч юнка спокійний голос. Аліна сполохано сідає, роззираючись навкруги. Намарно, довкола порожньо, тільки внизу не спить невгамовне місто, шумить, бешкетує, глузує. А тут лишень Місяць-Талалайко, глибоке небо і зоряні віночки. Нікого. Здається, це її уява домалювала той голос.

— Хочеш? Невже! — вона ніби продовжує обірваний діалог. — Тоді слухай уважно далі.

Аліна знову лягає на теплу дахівку й веде своєї:

— Плакали-ридали, Талалайку, матері за синами, дружини за мужами, сестри за братами, дівчата за нареченими, гори й оселі за ґаздами. Молилися спраглі душі до Сонця, щоб воно врозумило чоловіків непутящих і вернуло їх додому. Та Сонце також тужило закохано, не помічаючи сліз та ридань.

— Панно моя красна! — шепотіло Сонце з неба, лагідно торкаючись своїми промінчиками голівки вродливиці. — Глянь на мене хоч одненький разочок, дай надію на твою ласку. Що тобі подарувати, моя згубо? Проси, що заманеться. Світи, планети, моря, океани, золото, смарагди — все складу до твоїх ніг заради посмішки однісінької, заради слова ніжнесенького.

— Ой, ти, Ґаздо Всевишній! Не потрібні мені твої дари, що мені з них, я й так майже щаслива. От коби ти могло не йти спати, а й вночі світило, то би серце моє втішилося. І тоді лишень тобі одному усміх свій я буду дарувати і ласки приймати.

Задумалося Сонце над таким дивним проханням Панни. Затьмарила краса йому розум, і вирішило виконати бажання вродливиці. І настав на Землі бардак. Хі-хі, перепрошую, то ж казка. І настав на Землі безлад. Над Карпатами й над тією землею, що навколо гір, був день. На іншому боці писанки Землі панувала глупа ніч. Та Сонцю байдуже. Воно з трепетом чекало хоча б лагідних поглядів коханої Панни. Та Красуня була надто зайнята спогляданням свого відображення в річці гірській. Забула наніц про ті обіцянки, які давала Сонцю. Минув день, минув тиждень, збіг місяць.

А Панна безупинно милувалася власною вродою, не в силі відірвати очей від свого зображення у воді. Розсердило ся Сонце на Красуню, побачивши у воді ріки всю пиху і гординю її… Розгнівалося Сонце красне і на себе за таку глупоту власну. І от коли Панна спочивала в палаці, вхопило спересердя гору, на якій жила дівчина, і закинуло її разом із Панною високо в небо. Та Панна навіть не прокинулася від гуркоту, що зчинився при цьому. Красуня мала міцний сон. І лишень тоді зрозуміла, що щось не так, коли не знайшла вранці річки-свічада. Сиділа Панна на горі високо в небі і гірко ридала — вона не побачить більше себе, не зможе милуватися власною вродою. Бідна-бідна! Пожаліло Сонце Панну, воно досі кохало її, подарувало красуні коромисло барвисте і два відерця. Коли Панна на небі плаче, збираються хмари і на Землю падає дощ. Тоді вона простягає з небес коромисло-веселку та зачерпує з рік чи озер водиці в свої відра і несе до своєї оселі-Гори. Вірить, що ось так зможе начерпати води й створити озеро чи річку, тобто дзеркало для себе. От і носить вона водичку у відерцях.

А Панну з коромислом ду-у-у-же добре видно при повному місяці із землі. Бігає вона, бідолашна, і досі зі своїми відерцями туди-сюди, носить воду. То що, Талалайко, чи файну казку я тобі повіла про тебе ж?

Аліна підморгує місяцю і дзвінко сміється. Їй зараз так хороше, так легко…

Вона встає й прямує до вікна. Раптом помічає на темному затіненому тлі сусіднього вікна чийсь ледь помітний силует, і вчувається скрипіння сусіднього вікна. Придивляється уважніше — ні, примарилося. То вітер. Перепрацювалася. Час спати, бо завтра екзамен і купа різних справ. Вона востаннє махає рукою в бік місяця:

— Бувай, Талалайку! Бувай!

Коли Аліна повернула наступного дня ввечері з Академії додому, то застала у майстерні маму. Та сиділа біля вікна, заплівши руки на грудях у хитромудрий вузол, закинувши ногу на ногу, і дивилася на її картину. Ірина настільки була заглиблена в себе, що навіть не почула доволі гучного скрипіння вхідних дверей.

— Сервус, мамо! — гукнула з порога донька.

— Доброго дня, доню! — якимось загубленим голосом прожебоніла мати.

— Щось трапилося? Ти якась дивна! — перепитала Аліна.

Ірина сиділа бліда та, здається, наче чимось сполохана.

— Та ні. Все гаразд. Ця спека мене доконає. У тебе сьогодні добряче за стіною шуміли. Нещодавно припинили. Можливо, закінчили. Як екзамен?

— Супер! Ніяких проблем, все чітко.

— Молодець! А ми тут кондиціонер тобі поставили, — промовила Ірина, — літо обіцяє бути гарячим. Тепер не розтанеш. Тато пішов раніше. У нього засідання худради. Я залишилася показати тобі, як кондиціонером користуватися, — й Ірина кинула рукою на металічне одоробло, яке хизувалося своїм полиском біля вікна.

Мама давала Аліні вказівки, про всяк випадок залишила інструкцію до чудо-техніки і чомусь поводила себе з дочкою, мов лікар зі смертельно хворим пацієнтом. Аліна нашорошилась. Що це з мамою? Після того, як побачила цю картину, мов із глузду з'їхала…

Сиділи, пили чай. Мама принесла свій, не любила вона куплених! Тато за таку ось слабкість мамину самостійно вигадувати чаї і не тільки, жартома називав дружину травницею. Ірина роздратовано шикала на чоловіка і просила так більше не говорити, не забивати дитині голову різними не билицями. Хоча «догнати», що то за небилиці і чого такого дивного і в слові «травниця», дитина не могла. Скільки себе пам'ятала Аліна, її ніхто ніколи таблетками не лікував Постійно різні відвари, інгаляції травні, навіть зеленки чи йоду в хаті не було. Для чого, коли мама вміє робити чудодійні мазі на всі випадки життя. Правда, з лікарнею все-таки вона мала справу — двічі. Татові зробили операцію на апендицит, і Алінка його там провідувала. Другий раз у десять років, коли вони їхали на Шацькі озера відпочивати, дівчина вмудрилася дорогою отруїтися морозивом. Мама вдома забула свою «травну чудо-аптечку», а дорогою щось «заварити путнє неможливо» — слова мами. Тож довелося заночувати в районній лікарні, вже й забула, що то за містечко. Добряче тоді промили шлунок. А так завжди мамині трави ставали у пригоді — від застуди, грипу, ангіни.

Близькі приятелі батьків також часто-густо зверталися до мами, коли вже офіційна медицина зовсім не допомагала. Любов мами до високої моди та зілля — дивна суміш. Та то виглядало збоку лишень як невинне хобі такої собі гонорової львівської пані, надаючи Ірині природнього шарму.

Аліна інколи замислювалася — чому воно так? Трави-мурави навколо повно, та не кожен на ній знається та й ще отак майстерно, як мама. Тато пояснював це раціонально. Не кожен вміє вправно малювати, вірші писати, на скрипці грати, треба мати хист. Задумалася. А може, і в неї є той талант? Га?

Одного разу Аліні самій закортіло навчитися підбирати трави так, як це робить мама. Мов талановитий художник поєднує на полотні різні барви так, щоб картина тішила не тільки око, а й душу. Тож одного разу попросила маму, — здається, Аліні тоді було літ п'ятнадцять, — щоб навчила і її отих премудростей травних. Мама саме чарувала над черговим своїм варивом. 3 великої купи м'яти, що лежала на столі, вона вибрала дві стеблинки. І поклала Аліні по одній.

У кожну руку. Запитала: «Що відчуваєш?» А що вона могла відчувати? Запах м'яти, однаковісінькі гілочки, все. Ну, хіба одна виглядала більш реально, ніж інша, і була на дотик трішки тепліша. От і сказала, що права стеблинка виглядає трішки менш реально від лівої, змазаної. Повторили цей експеримент разів п'ять. Мама кожного разу тільки кривилася.

Видко, Аліна ні разу чогось там не вгадала. Згодом виявилося, що одна з двох рослинок, запропонованих мамою, була всередині хворою і в ліки не годилася. То дівчина мала б відчути руками. Мама із сумом похитала головою і сказала: «Тобі ще зарано, не час. А може, то й на краще?» Що на краще? Аліна так і не зрозуміла. Можливо, зараз спробувати? А з іншого боку, вона вже має талант художника. Два таланти — то вже перебір.

Мама розпитує про навчання, про друзів, про хлопців. Останнє розсмішило Аліну.