Зірка для тебе - Корний Дара. Страница 28

І коли вже, здавалося, не лишилося ні наснаги, ані віри, ані надії, лише крапелька впертості тримала творця при пензлі, раптом почув позаду легке шелестіння. Озирнувся. За спиною стояла жінка, з цікавістю спостерігаючи за муками творчості. Блакитна сукня аж до землі, довге чорне волосся, небесні очі. «Яка вродлива панна!» —

подумав творець. Скільки вона там стояла — хто знає, може, мить, а може, годину, а чи тисячоліття, поки не видала себе шелестінням. Зрештою, яке то мало значення? Вона перевела очі з полотна на творця, всміхнулася, стенула здивовано плечима.

— Хм! Чому там ніч? Засвіти її, — зронилися з уст-коралів слова.

Що за дурні поради? Чи вона думає, що він купу часу стоїть перед тим полотном клятим і дірку пензликом у ньому длубає? Творець махнув рукою в бік розкладених на палітрі кольорів — золотистий, ніжно-зелений, блакитний, фіалковий, рожевий, червоний… Наче промовисто говорить — він пробував.

Вона зітхає та рішуче підходить до нього впритул і… Ніжні пелюстки її губ торкаються його, шершавих і потрісканих від того, що вже давно і краплі води не мав у роті, бо все творив, творив, творив… Пелюстка до пелюстки, мов криниця для спраглого… Щось у голові вимкнулося на мить, а потім спалахнуло-зайнялося тисячами вогнів. Скільки то тривало, він не рахував — мить чи, може, вічність, яке то має значення, — але ті вогники продовжували горіти навіть тоді, коли вона відступила, зробивши кілька кроків назад.

У творця наморочиться в голові… Щоб не впасти, зосереджується на картині і… Торопіє. Полотнище вже не чорне. Темна безодня всіяна світлячками, які випромінюють світло, і від того світла запалюються й інші мешканці полотна, роблячи його неймовірним. Творець зачудовано озирається. А вона вже пішла геть, гордо тримаючи голову.

— Що ти щойно зробила? — запитує, йому хочеться попросити її не йти, залишитися, але хіба гоже творцю про таке просити?

Вона зупиняється:

— Це все, що ти хочеш мені сказати?

Ні, не все, не все, але він не може, бо це не має жодного стосунку до великої місії, яку виконують усі творці. Тому він повторює запитання:

— Що ти щойно зробила?

— Нічого. Я тільки вічності та вірі подарувала те, без чого вони нічогісінько не варті. Те, що запалює світи.

— Що це? Що? — бажав почути, дивився просто в очі і падав у них, і літав у них. Він мусить знати для того, щоб далі творити.

— Любов, — відповіла спокійно.

— Любов? — слово тремтить у повітрі, мов ті світлячки на полотні, тремтить і світиться.

— Любов… — Він переводить погляд на полотно.

— Як тебе звати? — запитує вже похапцем, дивлячись, як вона робить рух, щоб продовжувати свій шлях.

— Жінка, — відказує вона.

Він хоче, щоб вона залишилася, щоб не йшла, але він не вміє і не знає, як це сказати. Та й чи гоже творцю просити?

Творець просто киває головою, втупивши погляд у малюнок.

— Коли буду потрібна — поклич… Бо для справжньої любові завжди потрібні двоє.

Ось білий лев, ось білий ангел, ось — білі лілеї…

Крук печально зазирає в очі:

— Кар-кар, — звичне, як «Добрий день!» чи «До побачення!»

Дзьобає обкладинку зошита, якого Сергій тримає у руці.

— Кар-кар!

Чи хотіла б Зірка, щоб він колись довідався про неї все, про неї-ще-не-його?

Крук каркнув, і здалося, що він його підтримує.

Що ж, то, можливо, зараз настав той час, коли пора. Рвучко відкрив загальний зошит, але не на початку, а десь усередині.

«Зоряна Білововк-Літавиця. Середа.

Дощить, і я чекаю сонця. Я люблю сонце, чисте небо. Я люблю гуляти дахами, де небо просторе і не затулене будинками. Чи багато людині для щастя треба? Кому скільки. Мені — багато. Любові… А вона — безмежність.

Скільки коштує любов? Лєрка завжди називає ціну. „За так ніхто нічого не продає, навіть на небі“, — то вона вчора мені сказала. Я не вірю. Хіба мама любить дитя за гроші? Чи, може, любов багатолика? І чи вміє бути безкорисливою?»

Чудна маленька дівчинка. Загублена-забута у жорстокому світі. Думки, думки, печаль. Він мусить прочитати той щоденник.

Спочатку.

3. Спочатку

Зоряна народилася у звичайній львівській родині. Тато Назар працював механіком на львівському заводі «Автонавантажувач» (у народі «Автопогрузчик»), Мама Валя — кухарем у їдальні на цьому-таки заводі. Усі разом спочатку мешкали в сімейному гуртожитку, плекаючи надії на отримання обіцяної квартири для молодої родини. У вісімдесяті завод процвітав, тож і квартири для заводчан будувалися швидкими темпами. Тому перспективи мати класне помешкання не здавалися такими вже й нереальними.

Зоряна була в сім’ї жаданою дитиною. Мама довго лікувалася від безпліддя. І коли, здається, вже всі змирилися, що у подружжя не буде дітей, і навіть стали замислюватися над усиновленням, Валентина у свої тридцять п’ять завагітніла. Незважаючи на неюний вік майбутньої мами та на те, що це лишень перші пологи, вагітність проходила чудово і дитя народилося здоровеньке та величеньке — за чотири кіло.

Подружжя довго вибирало ім’я своїй красуні-доні. Навіть трохи посварилися через це. Мама хотіла назвати малу Богданкою. Тато — Василиною. Урешті зійшлися на тому, що, як тітка Калина скаже, так і назвуть. Тітка Калина — то рідна сестра маминої мами, вона ростила Валентину з десяти років як свою, коли та осиротіла.

Тітка постановила:

— Ой, та яка ж вона Василинка чи Богданка? На зірочку схожа. Зоряна вона. Літавиця.

Бабуся Василина і дідусь Іван (татові батьки) мешкали далеченько, в Черкаській області, тож бачилися рідні доволі рідко. І не дивно, що Зорянка частіше навідувала тітку Калину в Жовкві. Може, то й неправильно було називати мамину тітку не бабусею, а також тіткою, та так уже повелося. Справжні дідусь із бабусею, мамині батьки, давно померли. Мама махала ніяково рукою, ховаючи очі в поділ, коли маленька Зорянка запитувала про бабусю Богданку, а тітка на чергове запитання малої «чомучки» відповідала майже серйозно: «От коли виростеш високою, як кущ калини у мене на подвір’ї, тоді розповім». Ох, довго ж доведеться чекати…

У дитсадок Зоряна майже не ходила, бо часто хворіла на різні дитячі недуги — то застуда, то грип, то кір, то вітрянка, соплі з носа, поштрикування у вусі. Педіатр безупинно радив батькам: дитині потрібне свіже повітря, здорове харчування і щойно з-під корови молоко. І тоді тітка Калина із задоволенням забирала малу до себе — «на поправини». Батьки не протестували, бо ж мама Валя з лікарняних не вилазила через Зірчині недуги. І хоча її не мали права звільнити з роботи через те, що дитя хворіє, та все ж дивилися косо через ті безкінечні лікарняні.

Тож, поки не пішла до школи, жила-росла в тітки. А там — воля! Навіть хворобливість її відступала. У тітоньки — чепурненька хатка, на стінах образи та фотографії дідуся, бабусі, весільна — тата з мамою, весільна тітки з її чоловіком, сина Василечка, що не повернувся з Афганістану. І це все прикрашене рушниками, на стінах диво-килими з лебедями та оленями. А на подвір’ї — найсправжнісінькі курочки, качечки, індики, пес Рудько, кіт Мурчик, у хліві — двійко жвавеньких поросяток, які просто на очах перетворювалися на неповоротких і поважних свиней, а ще улюблениця Зірчина — коза Дуня, яка давала смачне і корисне молочко.