Кола на воді - Печорна Олена. Страница 12

Конвалії на стінах задзвеніли: «Легше-легше-легше».

– А що буде після – мені все одно.

Слідчий нарешті зібрав документи й охайно виклав їх перед господинею.

– Будемо вважати, що ніяких погроз я не чув, – він ще раз подивився на Анатолія. – Якби кожного вбивцю вбивали, серед нас не лишилося б живих.

Жінка в чорному здригнулась і подивилась на майора – уважно, фіксуючи кожну деталь, немов бачила вперше. Анатолію чомусь стало зимно. Він повільно підійшов до вікна, крізь відчинену квартирку якого заповзало літо – з усіма своїми жахами та спекою. Він розумів, але вдихаючи просмажене повітря, міг думати тільки про одне: його доня не дихає, не посміхається і не живе через Звіра, Звіра, а не людину. Господиня озирнулась довкола, а потім повільно присіла поруч з майором. Довгі пальці гортали папери, а ті шурхотіли – неначе співали за упокій.

– Я підпишу все, Петре Васильовичу. Покажіть де.

Слідчий витер спітніле чоло і якось винувато тикав ручкою у бланки. Анатолій безсило стискав кулаки, коли раптом спитав, навіть не усвідомлюючи, навіщо це йому:

– А можна подивитися… якою була ваша дівчинка?

Довгі пальці завмерли.

– По… дивіться… Останнє фото стоїть у її кімнаті. Тільки…

Жінка розгублено шукала очі слідчого, або впевнитись, що не нашкодить. Той мовчки кивнув, й господиня обережно відчинила двері дитячої. Чоловіки зробили крок й остовпіли від захвату. Здавалось, що метелики зі всього світу злетілися до однієї кімнати, наповнивши її живою присутністю дива. Вони були тут скрізь: на стелі, стінах, меблях, гардинах, навіть люстра над головою була одним великим сяючим метеликом, малюнки, фото, муляжі, метелики з паперу, тканин, сухого листу, дроту й павутиння, великі, малі, прозорі, червоні, сині, золоті, у крапинку і смужку – вони дивились звідусіль й незримо тріпотіли крилами, від чого кімната здавалась рухомою і живою. Господиня, помітивши видовжені чоловічі обличчя, заспокоїла:

– Вам не ввижається, це кімната-метелик. Ми її так з дочкою називали.

Майор зворушено присвиснув і нарешті вичавив із себе:

– Дивовижно.

Жінка посміхнулась:

– Метелики справді дивовижні створіння. Юля знала про них усе. Мріяла потрапити до Південної Америки, аби побачити на власні очі політ тропічних морфид. Вона часто повторювала, що бразильські індіанці називають їх «шматочками неба, що впали на землю». Красиво. Правда? Це ніби небо живе, бо воно тріпочеться у тебе над головою. Хоча, хоча метелики скрізь, є навіть полярні, щоправда, вони не такі яскраві, скоріш навпаки – прозоро-сріблясті, неначе крижинки.

Анатолій підійшов до письмового столу й обережно взяв до рук фото з точно такою ж чорною стрічкою, як і те, що стояло в його будинку. На мить йому навіть здалося, що на ньому Оксанка, просто ця чужа дівчинка була настільки на неї схожа. Світловолоса, блакитноока, з посмішкою, в якій віддзеркалюється увесь світ, щоправда, кращий світ, світліший, отой, де небо тріпочеться над головою.

– Красуня.

Антоніна мовчки кивнула й упіймала сльозу. Майор нервово переступав з ноги на ногу.

– Красуня. Знаєте, я вже раз її втрачала – давно, ще у пологовому будинку. Ніхто не давав шансів на життя, зітхали, мовляв, медицина не всесильна. Пам’ятаю, як я плакала, – жінка здригнулась, – навіть не плакала, а сходила слізьми, неначе кров’ю. Жити не хотілось – така пустка десь отут, всередині. Аж раптом у відчинене вікно влетів метелик, червоний такий, з чорними цяточками. Господи! Як же його Юля називала? Кропивниця? Не згадаю. Він довго кружляв кімнатою, а потім раптово опустився на мокру від сліз руку і злякано склав крила – немов зневірився, що знайде вихід. Вихід! Я так прагнула його тоді знайти, за нього віддала б усе на світі, навіть власну душу, хоча… Метелик і є відображення душі, принаймні про це йдеться у культурах різних народів. Знаєте, про себе я Юлю тільки так і називала – «мій метелик».

А тоді, тоді я накрила несподіваного гостя долонею, підійшла до вікна й відпустила. Він так красиво полетів. І уявляєте? Вже через хвилину до палати позбігались лікарі й так само красиво махали руками. Моя дитина житиме, житиме. Диво. Відтоді я всюди і скрізь її оберігала, плекала, пестила, боялася відпустити від себе і на крок, неначе передчуваючи, що дива швидкоплинні. У метеликів життя коротке. Ось воно є, а за мить… Я не втримала її, моя дівчинка відлетіла… вже назавжди…

Голос матері зірвався, притиснутий глухим риданням, а чоловіки розгублено перезирнулись, не в силі захистити. А як тут захистиш? Коли біда всередині засіла й тримається так міцно, що не вирвеш – хіба із серцем заразом. Майор розчулено обійняв тонкі плечі, незграбно й щиро, немов прагнув заховати бодай від метеликів, котрі були тут скрізь.

– Антоніно Павлівно, я вам обіцяю, що ми знайдемо убивцю. Чуєте? Клянусь.

Анатолій мовчки поставив фото на письмовий стіл. Обіцяти не треба. Обіцяти… Навіщо? Він і без того знає, що Звіра знайде. А от як полегшити біль? Не вирвати ж серце?

Присмак зеленого чаю

Нічна тінь відділилась від паркана й повільно пішла назустріч.

– Толю?

Чоловік здригнувся, впізнавши жіночий голос.

– Валюша? Ти? Господи! Та коли ж ти встигла?

Гостя махнула рукою:

– Облиш, було б тільки бажання. Літаків ніхто не відміняв. А зі столиці на маршрутному таксі кілька годин і вже тут. Як? Як це могло статись? Де Іра? Сьогодні була на вашій квартирі, то сусідка, ну ота всезнаюча стара, своїми оповідями мене ледь у могилу не загнала. Ну, не мовчи!

Анатолій подивився на єдине освітлене вікно.

– Довго розповідати. Ходімо до будинку. До речі, з якого дива ти під стінами варту влаштувала? Чому не зайшла?

Жінка нервово труснула світлою копною волосся:

– Та заходила. Треба ж було спитати, чи я не помилилась. Та стара плутано так пояснила, я дві години блукала.

– Ну? Тим паче. Чому в будинку не зачекала?

Валентина заходилась ретельно розправляти ручки дорожньої сумки.

– Незручно якось. Хто я? Сестра колишньої. Та й твоя… нова обраниця… Словом, мені не до цього зараз. Мені б… – З очей в німоту ночі сповзло кілька солоних краплин. – Мені б до них… чи… Дай мені ключі від Іриної квартири, я там і зупинюсь. Звісно, якщо ти не проти.

Анатолію схотілося торкнутися її щоки. Це ж треба, Валя тут. Здається навіть, що вона повернулась не з-за кордону, а з того, колишнього життя, в якому була квартира на четвертому поверсі з фортепіано у кутку, і в тій напівпорожній квартирі жило щастя.

– Звичайно. Ходімо, знайду ключі, заразом і відвезу, ти ж з речами.

Солодка жінка обурено дивилась у чорний квадрат телевізійного екрана, немов гіпнотизувала або намагалась увімкнути силою думки. Валентина ніяково зам’ялась біля дверей, а його раптово охопило дике бажання гримнути ними так, щоб стеля посипалась.

– Люба! Ти не помітила? У нас гості.

Жінка навіть не відірвала погляду.

– І тобі привіт. Солодкий мій, гадаю, що це до тебе.

Анатолій міцно стис кулаки. Виявляється, метелики різні, дуже різні. Є і ось такі – отруйні. Валя раптом спіймала його стиснуту руку й прошепотіла майже беззвучно:

– Давай швидше.

Анатолій кивнув, виймаючи ключі зі шухляди.

– Ходімо.

Під відкритим небом парувала червнева ніч, а солодка жінка кусала вуста – боляче, аж до крові.

Знайома п’ятиповерхівка спала, погасивши всі свої вікна, – значить, глибоко. Анатолій навпомацки відчинив двері під’їзду й пропустив гостю вперед. Самотні кроки розносились будинком, і той здригався спросоння, кліпаючи жовтими очицями приблудних котів. Жінка розгублено озиралась і потай ковтала сльози – такі ж примарні, як сни нічних будинків. Анатолій звичним рухом вставив ключа, ти бач, пальці не встигли забути. Двері скрипнули і впустили у морок минулого. Коли по очам різонуло світло, Валентина опустила дорожню сумку і, навіть не роззуваючись, повільно пішла до дитячої.