Кола на воді - Печорна Олена. Страница 18

Анатолій спинився перед сивим силуетом на вже знайомій лаві та ще раз посміхнувся до себе: у кожного тут свій ритуал.

– Доброго здоров’ячка, Степане Олексійовичу. Бачу, ви собі не зраджуєте. Вже на посту?

Старенький лукаво кивнув:

– Авжеж. Мені часом здається, що лише тут я і живу.

Анатолій замислено присів на лаву. Дивно. Його тягнуло до цього старого, немов до рідного, хоча, за великим рахунком, бачив його втретє за життя.

– Дивний ви. Я нічого про вас не знаю, а ніби знаю все. Так буває?

– Мабуть. У цьому світі все можливо. А про себе… Та що розповідати? Все пережито.

Анатолій здивовано повів плечима:

– Невже ставити крапку ось так… просто.

– Як сказати… Просто… Не знаю, от змінити нічого не можна – то правда. Пізно. А коли пізно змінювати життя, значить, нема вже його.

Чоловік замислено відкинув голову назад і міцно заплющив очі.

– Схоже на те, що і в мене воно скінчилось. Бігаю-бігаю, ганяюсь за Звіром, а змінити все одно нічого не зможу, ні-чо-го. Та я… я дочку отак, щоб по-справжньому, пізнаю лише зараз, коли її вже нема. Уявляєте? Читаю дівчачий щоденник і божеволію… від безсилля. Хочеться головою об стіни битися. Ну що я можу змінити тепер? Скажіть, що?

– Життя.

– Як?

Дідусь тихенько зітхнув:

– Це тобі краще знати.

Анатолій сидів, притиснутий до лави чимось важким, схожим на підібране каміння, й відчував, як поволі вивільняється біль, витікає крізь шпарини та щілини провини чи сумління. Та яка в біса різниця! Просто слова лилися – густі, смолянисті, й втримати їх не було ані сил, ані бажання. Ет! Неначе на сповіді.

– А знаєте, що найстрашніше? Ніч. Я боюся її, боюся провалюватися у сон, бо вранці знову зрозумію, що доня не прийшла.

Кудлаті брови зійшлися до купи.

– О, це мені добре знайомо. Ти чекаєш, аби вона наснилася? Так?

Анатолій кивнув:

– Чекаю. А Оксанка приходила тільки двічі. Вперше після того, як знайшовся її щоденник. Світла така, райдужна. Неначе раділа, що хоча б так може мені щось сказати. А вдруге… я її не бачив. Відчував, а не бачив, зате були океан, корабель і дельфіни, а ще голос, її голос. Дивно, він кликав… і хотів попередити? Але як? Про що?

Старенький підставив зморшкуваті долоні під сонце – немов пити його збирався.

– Не знаю, синку, але прийде час, і ти сам зрозумієш, про що.

– Якби ж то, бо мені чомусь здається, що я поволі втрачаю здоровий глузд.

Дідусь склав долоні й посміхнувся.

– А може, знаходиш? Знаєш, синку, розкажу я тобі одну байку. Хоча потім, боюсь, ти мене лікуватись направиш. Давно це було, сім десятків тому набереться. – Старенький застиг, неначе раптом побачив когось рідного-рідного. – Молодий я був, ой молодий… Світу хотів побачити, заробити, от і почав плавати. Судно надійне було, а головне, команда бувала підібралася, досвідчена, морські вовки, словом. Мабуть, чи не всюди були, а може, й усюди? Зате я, коли в черговий раз дізнався, що в Америку вантаж веземо, радів – як дитина. Новий Світ – як-не-як. Чим не романтика?

Анатолій здивовано завмер, вдивляючись у обличчя старого, і не йняв віри.

– То ви моряк?

Той посміхнувся:

– А що, не схожий? Та то, синку, давно було, в іншому житті. Та і рейс виявився для нас останнім.

– Як?

– А ось так. Усе спочатку добре складалося. Графік навіть випереджали, погода сприяла, океан – сон дитини. Пам’ятаю, як усі очі продивився, так кортіло оту землю першим побачити. Розумів, що далеко, а все визирав і… побачив. Сутеніло вже. Сонце на дно пішло. Красиво – слів не підібрати. Ніде так сонце більше не сідає і не народжується, як в океані, напевно, тому, що такого простору більше ніде і нема. А потім, потім ніч перші зірки у воду жбурнула. Тихо. І раптом… чую – іржання, та сумне, довге – як плач. Я аж дихати забув, вслухаюся й думаю, що все, пора відпочивати, а то чується таке. Ну де у відкритому океані коні? Навіть вуха прочистив, а іржання знову накрило. І оце, як ти говориш, тривожне, таємне, немов попереджає про щось. Я озираюсь довкола, а вода – тиха-тиха, нічна, коли у ній раптом чітко окреслений контур коня з’являється, красивого такого, білосніжного. Біжить у воді, як по полю заколисаному, гриву вітер чеше, і очі, горять очі – серце океанське.

– Бр-р-р. Моторошно аж. Це ви, Степане Олексійовичу, мабуть, задрімали, от і привиділося.

Старенький зітхнув тихо.

– Еге ж, я вже, було, й сам так подумав. Перевтомився. Чого не буває. І спати пішов, приголомшений. Довго заснути не міг, тишу й океан слухав, а коли заснув, кінь уві сні прийшов, той самий. Дивиться так сумовито, неначе душу виймає з тебе. Чи питає про щось? Чи попереджає? Вранці я промовчав, нікому нічого не сказав. Думаю, піднімуть на сміх молодого-зеленого, або більше – іншого разу в команду й не приймуть. Нащо такі чудні здалися?

– Ну, а далі?

Старенький зморщився, як зимове яблуко.

– А нічого. Біля самих берегів судно потрапило у шторм, я такого страхіття більше на віку жодного разу не бачив. Затонули ми, із вантажем, з командою на дно пішли блискавично. Ніхто і зойкнути не встиг, не те що «Отче наш» прочитати. З екіпажу потім тіла восьми віднайшли, решту… океан забрав… назавжди.

– Як, усі загинули?

– Усі. Ех. Хороші люди були. Океан любили. Видно, і він їх. Я тоді, синку, вже ворота небесні бачив. Небо під водою. Коли чую – іржання, а потім грива кінська поруч – довга-довга, густа, шовковиста. Ухопився за неї, а далі… отямився на березі. Потім казали, у сорочці народився, та, видно, і не в одній. Я про коня мовчав, а таки одному старому діду не втримався і зізнався. То знаєш, що сказав той старий?

– Що?

– Привида я бачив.

– Як?

– А ось так. Привида. В океані навіть широти є, кінськими звуться. Там моряки не раз привиди коней зустрічали.

– Яких коней? В океані?

– Отож. Це коли у Новий Світ з Європи завозили їх, в океані кораблі часто потрапляли у штиль, вітру не було днями, а водні припаси закінчувались, люди божеволіли, не те що коні. Рвалися тварини до води. Деякі помирали. А від баласту звільнятися було потрібно, от і викидали їх, бідолашних, у відкритий океан, і мертвих, і живих, деякі самі кидалися. Кажуть, що живі довго за кораблем плили, голови тільки з-під води стирчали, а ще іржали сумовито, як ото мій привид… Кликали, значить, а потім, потім під воду йшли, аби блукати океанськими хвилями вічно.

Анатолій приголомшено сидів мовчки і чомусь навіть дихати боявся. Перед очима, як жива, увесь час стояла картинка: білий кінь біжить нічним океаном, зоряний вітер у гриві, а в очах – туга. Туга за травами високими, землею, що під копитами, дощем срібним – за життям туга.

– Бачу, увігнав тебе, синку, у задуму. Якби хто так розповів, я б, певно, не повірив, от і ти думай, що казочку старий дід вигадав. Не йми віри.

Чоловік пірнув у очі старенького: океан, а не очі.

– То кінь отой попереджав про загибель?

– Хтозна. Це вже – як кому. А може, привидівся?

Спека пробігла травами й затихла десь біля скроні землі – чи пульсує? Анатолій підвівся.

– Дякую. Відволікли. Талант у вас, Степане Олексійовичу.

Дідусь вдячно сховав посмішку за сиві вуса.

– Еге ж, еге ж. Це ще хто кого розрадив, синку, хто кого…

Над озером сьогодні літали метелики. Білі-білі. А може, то сновидіння води? У Анатолія знову виникло відчуття, що його сканують – до найменших порухів думки. Озеро вкотре відчуло, що на серці. Сни. Йому чомусь до болю в скронях хотілося, аби в цьому місці вони були лише такі, білі-білі, а воно, бач, ні, сновидіння тут іншого кольору – відтепер. Чоловік озирнувся довкола: не буде тут так, як колись, хоча… Хоча він мало пам’ятав це озеро до того, як воно проковтнуло його спокій. Був кілька разів, і то завжди з Оксанкою. Їй подобалися ось такі місця – відсторонені від решти світу. Смішна, останнього разу вона зробила носиком їжачка і сказала, що біля озера тихо, неначе заснув хтось, і його бояться розбудити.