Кола на воді - Печорна Олена. Страница 35

Спека підскочила й розгубила в траві свою раптову мудрість. Припхався старий. Ну от, питається, чого тим кісткам вдома не сидиться, га? А ні, човгає щодень сюди й просиджує до пізнього вечора, улітку такого глибокого, що через кілька подихів вже й ніч. А він теж непростий, старий цей, ой непростий. Сховатись від них чи що?

– Сам не знаю. Тоскно якось, ще й спека. Часом здається, що вона і є Звір.

Старий усміхнувся.

– Сонце – то добре, без нього не житимемо, але від нього й загинути можна – якщо лихо стихійне.

– Степане Олексійовичу, а це що? На пательню кинули місто й підсмажують до рум’яної скоринки. Хіба не стихія?

Старий накреслив на землі палицею коло – сонце й пательня в одному русі, зітхнув:

– А ще вчора йшов дощ.

– Дощ.

Вуса розважливо завмерли, але їхній господар таки наважився запитати:

– Навіщо у воду заходив? Та ще й глибоко так?

Анатолія трусонуло – шкіра несвідомо пригадала воду озера чи воду тієї зливи? Опустив очі й прошепотів ледь чутно:

– Відчути хотів… дочку.

– Відчув?

Холод розтікся тілом – і це коли всі термометри танцювали на позначці тридцять вище нуля.

– Ні, пішла.

– Ну то й добре. Мертві повинні йти.

Анатолій підхопився, знайшов теплу долоню старого, стиснув міцно, прошепотів:

– А я? Як же я?

Старечі пальці провели по лінії, що звалась життям, вели довго, доки дійшли до точки обриву.

– Живі мають жити, щоб колись, у свій час, піти до мертвих.

Чоловік затис долоню в кулак, ховаючи усі можливі знаки і лінії. Йому хотілося плакати. Вперше. З надривом. Довго. Голосити до повного знесилення, як вчора небо, аби тіло ще тривалий час здригалося за інерцією.

– Але ж її не стало зовсім. Я вже другий день читаю записи у щоденнику, перечитую, зачитую, вивчив напам’ять кожне слово, а її там чомусь вже нема, випарувалась. Слова – її, думки, мрії, а самої нема. І вночі нема. Ковтаю жмені снодійного, пірнаю у сон, борсаюсь у ньому, захлинаюсь, а вона не з’являється. І вдень не приходить, зовсім не приходить. Навіть там, у озері, її НЕ БУЛО – ВЖЕ.

Старенький хитнув головою сивою, помовчав, насупив кудлаті брови, а потім тихенько перехрестив:

– Бережи тебе Бог. Синку, не муч її, відпусти. Вона хоче, аби відпустив. Чуєш? Так обом буде легше.

Анатолій відчув, як тріпонулося в грудях серце, немов упізнало.

– А як?

– Просто живи.

Парк підслухав й поніс те «живи» луною – у гіллі, у корінні, у тінях. О, він живе, та ще як, а от люди – далеко не завжди.

Вечір того дня був меланхолійним. Анатолій плавав у ньому довго, намагаючись зрозуміти, звідки ця ностальгія. Така квітчаста, трав’яна й медова водночас. Голова хмеліла, думки плутались, а серце скавчало у грудях, немов зібралося спинитись. Вечір. Він привів його до будинку з лісовими хащами всередині, та ще й так, що чоловік не встиг збагнути, як дійшов сюди. Над дверима гралися з вітром прозорі брязкальця – фігурки метеликів, нанизані на тонесенькі нитки (одразу й не помітити), але як тільки все це починало рухатися, у повітрі народжувались звуки… Музика вітру. Довго стояв на порозі, слухав, а всередині чомусь оживала вчорашня злива. Здавалося навіть, що з прозорих крил метеликів стікають краплі й дзвінко летять до низу. Крап. Крап. Крап. Здригнувся, простягнув руку до дверей, а ті відкрилися самі собою. Навпроти стояла Ірина.

– Здрастуй.

У грудях тріпонулося серце.

– Ти тут?

Жінка озирнулась й легким рухом заклала волосся за вухо.

– Тоня покликала… а Валя силоміць витягнула з квартири. Чаклують тепер десь на кухні, медовика печуть.

– З медом? – спитав, не знаючи навіщо.

– Медом… Квітковим… Та ти проходь, там і Петро Васильович, він щойно приїхав.

– А ти?

Жінка озирнулась:

– Вийшла послухати вечір. Чуєш?

Посміхнувся. Це була колишня Іринка, та, яка чула музику скрізь, тільки бліда. Біла-біла, напівпрозора, стоїть за кілька сантиметрів від нього й слухає вітер. Все це знайоме. Вже бачене і пережите десятки разів, навіть запах… Запах квіткового меду, який щойно викачали з вулика, от тільки тоді Ірина була засмагла. Так-так, бронзова шкіра, вся зацілована сонцем. Такою вона бувала завше, коли поверталась до батьків у село. Анатолій любив ті літні поїздки, йому навіть здавалось, що знаходив там почуття власного дому й родини, можливо, тому говорив доні, що вони їдуть не до дідуся з бабусею, а прямісінько в Мрію. Оксанці тоді не давалося це слово, але вона вперто складала губенята, щоб врешті радісно випалити: «У Мію!»

Ірина глибоко вдихнула, і серед музики вітру йому здалось, що вони думають про одне й те саме.

– Толю, мені цієї ночі наснилась Оксанка, тільки дивно так. Неначе вона біжить по стежці. Пам’ятаєш, така звивиста стежка? У батьків. Вона починалася одразу в кінці городу й бігла далеко, через усі луки, аж до річки.

Анатолій посміхнувся:

– Ще б пак. Згадай, як Оксанка вирушила у мандри тією стежиною. Скільки їй було?

– Два щойно виповнилось. Якби не червоний капелюшок, то хтозна, коли б пропажа знайшлася.

– Твоя мама тоді порішила всі запаси заспокійливого у будинку, а тато, коли Оксанка знайшлась, заціловував малу й називав польовою мавкою.

Іринка кивнула, а повітря задзеленчало чисто-чисто.

– Вона пішла до них… уві сні. Була така райдужна, аж світилася. Я… зраділа, кинулася, хотіла обійняти, а вона розійшлася в повітрі, стала згустком світла, а потім з’явилася вже на тій стежині. Сукня квітчаста, красива на ній, волосся летить, все летить, а трави густі-густі й колишуться довкола живою стіною. Я кинулася наздоганяти, а Оксанка головою хитнула й кивнула рукою кудись вдалеч, а там… мама з татом посміхаються. До чого б це?

Зітхнув чи видихнув:

– Вони тепер разом.

Жінка з надією запитала:

– Віриш у це?

– Не знаю, але… Я… не відчуваю її поруч, перестав відчувати. От тільки… чому вона пішла, не давши підказки: хто… вбивця?

Ірина відсахнулась й мимоволі зачепила брязкальця. Метелики схвильовано розлетілись, хапаючи крилами крик вітру.

– Значить, так потрібно.

Анатолій упіймав нитки й спинив:

– Що потрібно? Щоб він спокійно жив, коли її вже нема? Це потрібно?

Жінка зіщулилась:

– А що, як все це скоро скінчиться?

– Як?

– Не знаю, а вона знає, тому й пішла.

Двері рипнули, злякавши усі питання й відповіді, то була Валя. Жінка обвела поглядом обох і винувато прошепотіла:

– А я прийшла кликати… вас чай пити… з медовиком. Смачнючий!

У вікно визирнула господиня й гостинно махнула рукою:

– Де ж ви там? О! Анатолій! Ви теж до нас? Молодець! От тільки заходьте швидше, а то Петро Васильович розправиться з тортиком раніше, ніж ви скуштувати встигнете. Ну ж бо!

За півгодини торт розтікся медовим задоволенням й зігрів усіх без винятку. Затишок. Анатолій міг би присягнути, що затишок має саме такий смак. А якщо додати розмову, таку тиху – ні про що і про все одночасно, то вечір загойдається на нитці прозорим метеликом і навіє спокій. Чоловік впізнавав оте забуте відчуття миру в собі, прагнув затримати його якомога довше, бо знав, що те вивітриться одразу ж, як він зачинить за собою двері. Напевно, щось подібне відчували усі, бо жінки засиділись допізна і врешті-решт лишилися ночувати. Господиня зраділа цій ночівлі, бо навіть у таких будинках буває самотньо.

Коли Анатолій прощався, надворі панувала темрява. Вона носила в собі сни і шаруділа всохлою травою. Слідчий йшов поруч і весь час озирався на будинок, де спеціально для них лишили увімкненим світло. Комашня зліталась до того ліхтаря, виринала з темряви стрімко й натхненно, а потім віддавалася своїй одвічній пристрасті. Анатолій навіть спинився від раптового усвідомлення, що той танець справді вічний, адже що б не відбувалося, яке б століття не наповнювало собою подібні літні ночі, обов’язково знайдеться бодай один метелик, котрий кинеться в полум’я. Поруч поривчасто видихнув майор. Він зараз був настільки подібний до тієї комашки, що Анатолій не втримався і запитав: