Кола на воді - Печорна Олена. Страница 42

– Покажіть мені її, благаю. Дайте просто обійняти, пересвідчитись, що…

– Жива й здорова. Їй зараз добре. Стан поліпшується. Навіть фахівці дивуються. Лікар просився показати чарівний будиночок, не вірив, а побував і лиш руками розвів. Їй спокійно. Розумієте? А ця зустріч може підірвати емоційний стан, і хтозна, як подіє…

Жінка впала в ноги:

– То дайте хоч у віконце зазирнути, хоч у щілину, бо мені… дихати болить. Що ж я накоїла? Господи, порятуй дитинку. Одних не врятувала, не догледіла. Пішли мої кровиночки з цього світу… – голос обірвався.

Анатолій знайшов чашку й зачерпнув води з відра, розмальованого, скоріш за все, дитячою рукою. На жовтій посудині всіма кольорами сміялася веселка, вигнута кривуватою дугою. Уявив, як світла голівка старанно схилилась, щоб хоча бодай так розмалювати своє дитинство. І де ж тільки фарби дістала? Чоловік простягнув чашку з водою:

– Ось, випийте.

Зробила кілька ковтків, сіла за стіл, озирнулася будинком й заплакала, тільки вже по-іншому – чисто-чисто.

– Нема… їх… а зі мною… Перед очима… Тут, у грудях, у судинах, у голові. І у будинку. Скрізь. Дивляться… Тягнуть рученятка: «Порятуй». А я не врятувала… від мук… таких, що як подумаю, то волосся піднімається сторчака. І хто? Моя ж дитина! Кров моя пішла на таке звірство. Господи! Як з цим жити?…

Петро сів поруч, взяв за руку:

– Заради них… і для Богданки. Ви ж у неї єдина рідна людина.

Жінка спалахнула:

– І ледь не занапастила! Горечко ж моє. Як її люблю… нікого не любила так. Воно ж святе дитятко. Такої душечки за все своє життя не зустрічала. Видно, спокутувати гріхи прийшла в цей світ, не свої, наші. Господи, прости!

– Простить. Він все прощає.

Очі засвітились, вхопилась міцно в руку, стисла:

– І вас послав. Якби не ви… Та що я… Самі ж бачите.

Петро мовчки кивнув й озирнувся на ікони у кутку.

– Якби не ви тоді, не слова ваші… Скільки житиму, пам’ятатиму… Спасибі, спасибі, ріднесенький, що допоміг повірити… Бо кому душа моя була потрібна? Пропаща. Думала, що і Всевишньому не треба. А він, бач, дитинку уберіг, бо милостивий. Дівчаточок забрав до себе, а її ж лишив. Мені б тільки побачити… на хвилиночку, і я… я гори зверну… Тут геть все чисто буде по-новому. Не вірите?

– Чому ж? Тільки так і буде.

Жінка просвітлено кивала:

– І в монастир піду, поповзу на колінах, щоб вимолити зцілення від оковитої. Не питиму… заради янголят моїх, задля Богданки.

– Знаю, знаю.

Анатолій вийшов, розчавлений зізнанням. У грудях було тісно. Озирнувся. Самотній пес тужливо дивиться із буди, неначе з вічності. Не скавчить. Самотньо. Ніч. Ще не глибока, кроки два углиб. Пахне медом. Озирнувся. Будинок мудро жене у небо дах, так високо, що старому димарю відверто лячно. Це ж треба. Будівля не змінилися, та сама, ті самісінькі кущі бузку, буда, пес, навіть кіт на тій самій колоді, а все – інакше й інше. Дух занепаду не зник назовсім, однак, затиснутий у коло віри, лякливо тулиться, як пережитий день, й відходить в темряву, а пережите – у минуле. Майор правий, тут житимуть і вже по-новому… з дитинством, що на райдузі-дузі. Невже все це – ВІРА? То чому вона не увійшла у нього? Ось же серце. Б’ється. Значить, ще живе, болить і мучиться. А спокою нема. Й любов пішла… з Оксанкою назавжди. Бо кого любити? Як вірити? У що? Її не-ма.

Рипнули двері. Майор побачив й відвернувся. Відчуває? Зміг же цій нещасній допомогти, а з ним ні разу не заговорив про Бога. Знає, що дарма. Мовчить. Запалив цигарку, видихнув гіркувато-сизі кола в темряву, пішов, сів у машину, обпер долонями високе чоло й став чекати. Анатолій сів поруч на передньому сидінні. Крізь відчинені дверцята вповзала ніч, медово-місячна і якась нова, може, тому, що місяць молодий?

– Я погодився… відвезти Ніну Митрофанівну до Богданки.

– Але ж… вже майже північ.

– Дівчинку не будемо будити. Митрофанівна лишень подивиться… Їй ТРЕБА.

Анатолій кивнув здивовано. Дивовижа. Стільки років працювати слідчим, щодня товктися у проявах жорстокості й так гостро відчувати біль? Не можна, так від серця лишиться тільки оболонка, вичерпається серце. Майор кинув у траву п’ятий недопалок. Нервує.

Нарешті з будинку вийшла господиня й на ватяних ногах залізла у машину, перехрестилась, склала долоні для молитви, однак розхвилювалася настільки, що було чути, як потріскують щиколотки. Мовчали всю дорогу всі, бо здавалось, одне-єдине слово може зупинити й повернути назад. Коли доїхали, довго стояли під будинком, зважуючись, немов на стрибок у прірву. Може, навіть й повернулися, якби не світло у вікні, хоча – не світло, свічка, що палахкотіла на підвіконні.

– Не сплять, – першим порушив тишу майор. – Тільки навіщо свічка? Світло зникло?

– Навряд, у сусідів є.

– То чому наші у темряві?

Жінка прошепотіла зсохлими вустами:

– Бо чекають…

– Кого? – здивувались.

– Нас.

І таки справді, немов на замовлення, у відчиненому вікні промайнуло жіноче обличчя й здивовано завмерло. Валентина.

– Що ж, нас помітили. Відступати пізно. Ходімо?

Їм назустріч вже поспішали з десятками питань.

– Що сталося? Щось страшне? Толю… Петро Васильович, не мучте… – помітила Ніну Митрофанівну, спинилась. – Це… до… Богданки?

– Валю, не лякайся. Все гаразд. Знайомся, це бабуся вашої вихованки. Ніна Митрофанівна. Їй потрібно побачити онучку.

– Але ж… вона… вона вже спить.

Нічна гостя розцілувала руки.

– Мені б лише поглянути на неї. Я не потривожу. Хороша моя, добра, спасибі за дитину. Благослови вас Господь. Якби не ви…

З будинку вийшли дві довгі тіні. Тоня та Ірина. Сьогодні вони лишились втрьох біля Богданки, хоч, зазвичай, встановлювали чергування. Вдень було простіше, Богданка звикла залишатись з кожною із них, а от вночі потребувала особливої уваги, зривалася крізь сон і бігла, не розуміючи, куди, навіщо. Доводилося повертати, вкладати в ліжко й просиджувати на варті усю ніч, щоб вчасно відігріти й заспокоїти дитину. Проте жодна не жалкувала ні витраченого часу, ні сил, бо відчувала, що ця дивовижна дівчинка з усіма її страхами й вадами заповнює собою біль утрати. Турботи витісняли спогади чи додавали їм особливої щирості та теплоти. Час набував змісту – нового. Власне, це й було життя.

Тепер усі троє оточили бабусю півколом. Першою озвалася Антоніна, скоріш за все, змусила себе як господиня.

– Богданка спить, і бачитись не варто, бо ще розтривожимо дитину. Дівчата підтвердять, вона й без того наполохана. Хай поспить, а вранці… прокинеться, тоді й зустрінетесь. Залишайтесь. Правда. Місця вистачить усім.

Гостя полегшено видихнула, немов тягар зняла, й кинулась обіймати. Міцно притискала до схвильованого серця кожну із жінок, не вірячи у власне щастя, а вже в будинку завмерла зразу ж, на порозі.

– Диво… вижно…

На стінах ворушились крила – з відтінком ночі. Сяйво свічки мерехтіло в них і надавало руху, від того усі створіння здавалися живими. Тоня запалила ще кілька свічок й розставила по кутках кімнати. Старенька вражено прошепотіла:

– Справжній ліс уночі.

Тоня посміхнулась і кивнула у бік свічок:

– То для Богданки. Дві останні ночі вона така тривожна… Навіть на світло електричне реагує, прокидається миттєво, а зі свічками – спить, от ми й чаклуємо. Та ви сідайте, ось у крісло… Зручніше влаштовуйтесь. Можна і розкласти його, але, боюсь, розбудимо дитину.

– Та я… мені байдуже… Мені аби лише дожить до ранку.

– І ви не стійте… Сідайте… Петре Васильовичу, Анатолію, і ви. Заварили кашу, тож не лишайте нас самих.

Лишились. Деякий час ще перешіптувались, а потім вмовкли, занурились кожен у своє, й незчулись, як поснули – мов немовлята, так спокійно, навіть гостя. Прокинулися також одночасно – від крику:

– …буня!!!

Підскочили сполохані і сонні, намагались зрозуміти, що сталося, але коли побачили Богданку, все збагнули. Дівчинка притислась до бабусі, обійняла щільно-щільно, всім тільцем, плакала, цілувала, зазирала в очі, немов хотіла пересвідчити, що та не сниться, є, тут, поруч, таки прийшла.