Вечори на хуторі біля Диканьки - Гоголь Николай Васильевич. Страница 37

Рівно і страшно билися козаки. Ні той, ні той не подолає. От наступає Катеринин батько, подається пан Данило. Наступає пан Данило, подається суворий батько, і знову нарівні. Киплять. Розмахнулися… ух! Шаблі дзвенять… і з громом відлетіли набік клинки.

«Дякую тобі, боже!» сказала Катерина і скрикнула знову, коли побачила, що козаки взялися за мушкети. Налагодили кремені, звели курки. Вистрілив пан Данило, не влучив. Націлився батько… Він старий; він бачить не так зірко, як молодий; одначе, не тремтить його рука. Постріл гримнув… Похитнувся пан Данило… Червона кров окрасила лівий рукав козацького жупана.

«Ні!» закричав він: «я не продам так дешево себе. Не ліва рука, а права отаман. Висить у мене на стіні турецький пістоль: ще ні разу за все життя не зраджував він мене. Злізай з стіни, старий товаришу! зроби другові послугу!» Данило простяг руку.

«Даниле!» закричала в розпачі, схопивши його за руки і кинувшися йому в ноги, Катерина: «не за себе благаю. Мені один кінець; негідна та дружина, котра живе після свого чоловіка. Дніпро, холодний Дніпро буде мені могилою. Та поглянь на сина, Даниле, поглянь на сина! Хто пригріє бідолашне дитя? Хто приголубить його? Хто навчить його літати на вороному коні, битися за волю й віру, пити й гуляти по-козацькому? Пропадай, сину мій, пропадай! Тебе не хоче знати батько твій! дивися, як він одвертає лице своє. О! я тепер знаю тебе! ти звір, а не людина! У тебе вовче серце, а думка лукавої гадини. Я думала, що в тебе крапля жалю є. Що в твоєму кам'яному тілі людське почуття горить. Тяжко ж я помилилася. Тобі це радість дасть. Твої кістки будуть танцювати в труні з радощів, коли почують, як нечестиві звірі ляхи кинуть у полум'я твого сина, коли син твій буде кричати під ножами й окропом. О, я знаю тебе! Ти радий би з труни встати і роздмухувати шапкою вогонь, що звихрився під ним!»

«Стій, стій, Катерино! йди, мій любий Іване, я поцілую тебе! Ні, дитя моє, ніхто не зачепить волосинки твоєї. Ти виростеш на славу вітчизні; як вихор літатимеш ти перед козаками, з оксамитною шапочкою на голові, з гострою шаблею в руці. Дай, батьку, руку! Забудьмо, що було між нами. В тому, що зробив перед тобою неправого — винюся. Чого ж ти не подаєш руки?» говорив Данило Катерининому батькові, який стояв на одному місці, не виражаючи на обличчі своєму ані гніву, ані замирення.

«Батьку!» скрикнула Катерина, обійнявши і поцілувавши його: «не будь невблаганний, прости Данила: він не засмутить більше тебе!»

«Задля тебе тільки, моя дочко, прощаю!» відповів він, поцілувавши її і блиснувши дивно очима.

Катерина трохи здригнулась: чудний їй здався і поцілунок, і дивніш блиск очей. Вона сперлася ліктем на стіл, на якому перев'язував поранену свою руку пан Данило, думаючи, що негарно і не по-козацькому зробив, попросивши прощення, не бувши ні в чому винний.

IV

Блиснув день, та не сонячний: небо хмурилося, і дрібний дощ сіявся на поля, на ліси, на широкий Дніпро. Прокинулася пані Катерина, та не радісна: очі заплакані, і вся вона смутна й неспокійна. «Чоловіче мій милий, чоловіче любий, дивний мені сон снився!»

«Який сон, моя люба пані Катерино?»

«Снилося мені, дивно, далебі, і так живо, неначе наяву, снилося мені, що батько мій є та сама потвора, яку ми бачили в осавула. Та прошу тебе, не вір у сон: які дурниці не приверзуться! Неначе я стояла перед ним, тремтіла вся, боялася, і від кожного слова його стогнали мої жили. Коли б ти чув, що він говорив…»

«Що ж він говорив, моя золота Катерино?»

«Говорив: ти глянь на мене, Катерино, я гарний! Люди даремно кажуть, що я поганий. Я буду тобі добрим чоловіком. Глянь, як я позираю очима! Тут навів він на мене вогняні очі, я скрикнула й прокинулася».

«Так, сни багато говорять правди. Одначе, чи знаєш ти, що за горою не так спокійно. Здається, чи не ляхи стали з'являтися знову. Мені Горобець прислав сказати, щоб я не спав. Даремно тільки він турбується; я й без того не сплю. Хлопці мої за цю ніч зробили дванадцять засік. Посполитство будемо частувати свинцевими сливами, а шляхтичі потанцюють під батогами».

«А батько знає про це?»

«Сидить у мене на шиї твій батько! я досі розгадати його не можу. Багато, мабуть, він гріхів наробив у чужій землі. Що ж, справді-таки, за причина: живе з місяць, і хоч би раз розвеселився, як справжній козак! Не схотів випити меду! чуєш, Катерино, не схотів випити меду, що я витрусив у брестівських жидів. Гей, хлопче!» крикнув пан Данило: «збігай, малий, у погріб, та принеси жидівського меду! Горілки навіть не п'є! Що маєш робити! мені здається, пані Катерино, що він і в господа Христа не вірує. Га! як тобі здається?»

«Бог знає, що говориш ти, пане Даниле!»

«Дивно, пані!» говорив далі Данило, беручи глиняний кухоль від козака: «погані католики навіть дуже охочі до горілки; самі тільки турки не п'ють. Що, Стецьку, багато хильнув меду в підвалі?» ' «Покуштував тільки, пане!»

«Брешеш, собачий сину! бач, як мухи обсіли вуса! я по очах бачу, що хильнув з піввідра. Ех, козаки! що за завзятий народ! на все готовий для товариша, а хмільне висушить сам. Я, пані Катерино, щось давно вже був п'яний. Га?»

«Ото давно! а минулого…»

«Не бійся, не бійся, більше кухля не вип'ю! а от і турецький ігумен влазить у двері!» промовив він крізь зуби, побачивши тестя, який пригнувся, щоб увійти в двері.

«А що ж це, моя дочко!» сказав батько, скидаючи з голови шапку і поправивши пояс, на якому висіла шабля з чудовими самоцвітами: «сонце вже високо, а в тебе обід не готовий?»

«Готовий обід, пане батьку, зараз поставимо! виймай горщик з галушками!» сказала пані Катерина старій служниці, що витирала дерев'яний посуд. «Стривай, краще я сама вийму», вела далі Катерина: «а ти поклич хлопців!»

Усі сіли на долівці кружка: проти покуття пан батько, по ліву руку пан Данило, по праву пані Катерина і десять найвірніших молодців у синіх та жовтих жупанах.

«Не люблю я цих галушок!» сказав пан батько, трохи поївши і поклавши ложку: «ніякого смаку нема!»

«Знаю, що тобі краща жидівська локшина», подумав про себе Данило. «Чому ж, тестю», казав він уголос: «ти кажеш, що смаку немає в галушках? Погано зварені, чи що? моя Катерина так варить галушки, що й гетьманові зрідка доводиться їсти такі. А гребувати ними нічого. Це християнська страва! Усі святі люди й угодники божі галушки їли».

Ані слова батько; змовк і пан Данило.

Подали смаженого кабана з капустою і сливами. «Я не люблю свинини!» сказав Катеринин батько, вигрібаючи ложкою капусту.

«Чому ж не любити свинини!» сказав Данило: «тільки турки та жиди не їдять свинини».

Ще суворіше нахмурився батько.

Тільки саму лемішку з молоком і їв старий батько і потяг замість горілки з фляги, що була в нього за пазухою, якусь чорну воду.

Пообідавши, заснув Данило молодецьким сном і прокинувся тільки надвечір. Сів він і почав писати листи у козацьке військо; а пані Катерина почала гойдати ногою колиску, сидячи на лежанці. Сидить пан Данило, дивиться лівим оком на писання, а правим у віконце. А з віконця далеко виблискують гори й Дніпро. За Дніпром синіють ліси. Миготить зверху проясніле нічне небо; та не далеким небом і не синім лісом милується пан Данило, дивиться він на мис, що видався з берега, з чорним старим замком на ньому. Йому здалося, наче блиснуло в замку вогнем вузеньке віконечко. Та все тихо. Це, мабуть, привиділося йому. Чути тільки, як глухо шумить унизу Дніпро і з трьох боків, один по одному, віддаються удари раптово пробуджених хвиль. Він не бунтує. Він, як дід, бурчить і нарікає; йому все не любе; все змінилося навколо нього; тихо ворогує він з прибережними горами, лісами, лугами і несе на них скаргу в Чорне море.

От по широкому Дніпру зачорнів човен, і в замку знову неначе блиснуло щось. Потихеньку свиснув Данило, і вбіг на його свист вірний хлопець «Бери, Стецьку, з собою мерщій гостру шаблю та гвинтівку, і йди за мною!»