Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович. Страница 5

Словом, усе йшло просто чудово до тих пір, поки Тьомикова здатність притягувати неприємності у, здавалося б, абсолютно буденних ситуаціях знову не запрацювала на повну котушку.

Я і напарник умостились на купі старої соломи, прілого листя та ялинкових гілок, які нагребли прямо під старий облущений вівтар. З боків, щоб менше дуло, поставили віконні рами. Гіпсова статуя Христа з розпростертими руками, вицвіла від часу, але майже непошкоджена, нависала прямісінько над нами. Нічний холод дошкуляв і примушував нас щораз ближче підсуватися один до одного, поки зрештою ми не злилися в міцних обіймах і ритмічно сопіли, випускаючи з ніздрів клуби пару і час від часу перестукуючись від холоднечі зубами, наче два радисти, які спілкуються морзянкою.

Несподівано на запилюженій підлозі трохи праворуч від нашого лежбища і прямо навпроти підкошеної кафедри проповідника проступив клаптик загадкового сріблястого світла. За мить схоже світіння заструменіло крізь порожні віконні рами. Серце моє завмерло, руки похололи, і я вже подумав, що просто вмру там на місці.

— Тьомо, дивись! — я ледь видушував слова з горлянки, а зуби в цей момент зацокотіли, немов друкарська машинка під пальцями вправної стенографістки.

Але замість того, щоб панікувати, мій товариш підняв руку над собою і спокійно тицьнув пальцем кудись угору. Задерши макітру, я побачив, що в одному місці — прямо над сяйливою плямою на підлозі — дах божниці провалився, і крізь отвір у стрісі можна було бачити клапоть неба. Чистого неба. У просвіток в покрівлі заглядала скибка молодого місяця.

— Певно, вітер розігнав хмари, — мрійливо прошепотів Тьомик, — а може, просто розвиднилось…

На мене аж гикавка напала — так відразу полегшало.

Артем тим часом не зводив очей з дірки в покрівлі, нерівні краї якої все чіткіше вимальовувалися в півтемряві церковки. Він дуже довго витріщався на такі далекі й чужі зорі, що люто зиркали зі сталево-чорних небес на нас, двох чужинців, а потім тужливо затягнув:

Тільки не подумайте, що Тьомик гарно співає. Якраз навпаки: музичний слух у хлопа не набагато кращий від річкового молюска, а голос схожий на виск вакуумного пилососа, який працює на повну потужність. Просто, розумієте, момент був такий — особливий; як ото в книжках розумних пишуть — несолодкий, але разом з тим якийсь емоційно-піднесений. Та й пісня, що не кажіть, трапилась хороша, житейська така.

Попри те, що співаю не краще за Тьомика, можна сказати, навіть у два рази гірше за нього, я схлипнув, притулився ще ближче до товариша і давай хрипло підвивати:

Аж раптом в одвірку церковного входу вигулькнуло виразне кружальце світла, надто яскраве, аби мати природне походження. Хтось світив крізь напівпрочинені двері божниці кишеньковим ліхтариком. За мить промінь проникнув у церковку, і яскрава латка, тремтячи, поповзла по підлозі до олтаря. Цебто у напрямку до нас із Тьомиком. Захлинувшись жахом, я зарився якомога глибше у листя й солому.

Затим з темряви пролунав грізний голос:

— Policia de la provincia de Cotopaxi! Manos arriba! [8] Негайно вийдіть зі сховку!

— Що вони кричать? — злякано перепитав напарник, не впоравшись з іспанською.

— Це копи… — тільки й устиг бовкнути я, після чого мій напарник невідь чого зірвався на ноги, двома великими стрибками досяг порожнього бокового вікна божниці, пролетів крізь нього, немов якийсь, бляха, спецназівець із американського бойовика, перекотився через голову і чкурнув світ за очі.

Чисто інстинктивно я підірвався і кинувся за ним.

— Caramba! Ловіть їх! Хапайте! — донеслось нам услід. — Он вони! Біжать до лісу! — тут я зрозумів, що переслідувачів декілька.

Ми й справді, мов очманілі олені, неслися до густого переліску, що починався на відстані кількох десятків метрів від церкви.

За мить на повній швидкості ми ввірвались у хащі і на хвильку спинились, оскільки пітьма навкруг нас різко згустилася — слабке місячне світло зовсім не проникало крізь крони дерев.

— Слухай, Тьомо, а чого ми тікаємо? — питаю у напарника, намацуючи його руку в суцільній темряві.

— Я не знаю! — захекано пролопотів Тьомик. — Ти ж сам сказав, що там копи.

— Але я не говорив, що треба ушиватися!

— Як це не говорив? А хто вибив з мене обіцянку дати драла з церкви, раптом щось піде навкосяка? Я діяв строго за інструкціями.

Спересердя я смачно сплюнув собі під ноги.

— Ти знов усе переплутав, чувак! Я мав на увазі… ну, раптом там… метеорити почнуть з неба падати, чи блискавки сильно лупитимуть, чи щось таке…

— От халепа… І що тепер робити?

Аж тут… Спочатку я не розібрався. Думав, то так голосно хрустять сухі лісові гілляки під ногами переслідувачів. А потім щось чвиркнуло у мене над вухом, і в ту ж мить від дерева, коло якого я стояв, на мене сипонули скалки і шматки кори — нам услід стріляли з пістолетів. (N. B.: Еквадорці — вони й без того такий народ, що спочатку пальнуть, а вже потім заглядають, у що влучили. А тут посеред ночі, прямо в горах, двоє незнайомців кидаються навтьоки, відмовившись вийти на вимогу поліції. Ясне діло, по нас без попередження відкрили вогонь на ураження.)

— Вони десь тут! Зникли за он тими деревами! — загриміло зовсім поряд за нашими спинами.

Часу на роздуми не було.

— Тікаємо! — скомандував я, після чого ми з Тьомиком дунули галопом через ліс, неначе два кабани, обриваючи по дорозі листя і збиваючи головами найнижчі гілляки. Еквадорські поліцейські проводжали нас пістолетним вогнем.

На щастя, непроникна темнота, нерівність довколишнього рельєфу та відсутність собак у переслідувачів виручили нас. Завдяки цьому ми з товаришем досить скоро відірвались від полісменів.

Відбігши на безпечну віддаль, спинилися на краю величезної галявини, котра похило сповзала кудись униз, у темряву, і повалилися в кущі на узліссі, спинами прямо на холодну землю. Якийсь час я розрізняв лиш власне серцебиття та уривчасте дихання напарника, а потім все стихло. І тільки вітер знишка шарудів кронами у височині.

— Ти чув? — глухо прохрипів Тьомик. — Ти це чув, бляха муха?! Вони по нас стріляли, живодери кляті! Я ледь у штани не наваляв — таку нам тут паніку затіяли!

Несподівано я розреготався. Незважаючи на небезпеку бути викритими (чи на крайній випадок — підстреленими), я не міг стриматися і заливався, мов навіжений.

— Максе, тихше! — Тьомик силкувався затулити мого рота рукою. — Чувак, угомонись! Що з тобою таке? Геть очумів, дурбило!

Проте я ніяк не міг втихомиритися…

А сміх, знаєте, вельми заразна штука. Тьомик так і не второпав, через що я так запекло вирегочую, однак менш ніж за хвилину перестав затискати мого рота і сам гоготав, мов гусак, та іржав, як коняка. Якби в той момент мене й напарника почули еквадорці, на наших надгробках можна було б сміливо писати: «Так весело і смішно ще ніхто не помирав».

Заткнувся я тільки після того, як товариш запхав мені до рота пругкий пучок трави. Затим він і собі у пельку напхав якогось бадилля, оскільки попри всі намагання так і не зміг перестати сміятися. Лиш тоді ми затихли.

Отак ми й сиділи в якихось плішивих корчах посеред еквадорських Анд: скоцюбившись у повній темряві, неспинно здригаючись від внутрішнього безгучного реготу і напакувавши за щоки жмути соковитої трави, неначе два опецькуватих хом’яки…

Дана розповідь не матиме якого-небудь спеціального завершення з чітко окресленою та глибоко філософською мораллю. Я переповів її лиш для того, щоби, по-перше, пояснити, яким чином ми з Тьомиком знову опинилися в Латинській Америці, а по-друге, підготувати вас, шановні читачі, до наших подальших пригод. Якщо ви дочитали цю історію і вам невтямки, як двоє на перший погляд цілком адекватних хлопців можуть опинитися посеред неприступних Анд без грошей, спорядження, без теплого одягу і конкретних планів на майбутнє, відмовившись від затишного байдикування в одній з найчепурніших європейських столиць, та ще й отримувати від цього кайф, то вам, певно, не варто читати далі цю книгу. Не шукайте в ній логічних вчинків, виважених кроків, геройських подвигів та глибокої моралі, що надихатиме вас на шляхетні вчинки. Це лиш історія про двох навіжених чуваків, які на повну смакують життям.