20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 21

Обрис суходолів дозволяє поділити всі води на п'ять головних водозборищ: Північний Льодовитий океан, Південний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан і Тихий океан.

Тихий океан розстилається з півночі на південь між обома полярними колами і з заходу на схід між Азією та Америкою на протязі ста сорока градусів довготи. Це найспокійніший океан; течії його широкі й повільні, припливи й відпливи помірні, дощі рясні. Такий океан, з якого доля мені судила почати мою дивовижну мандрівку.

— Пане професоре, — промовив капітан Немо, — як хочете, ми точно визначимо місце, де знаходимось, і зафіксуємо вихідну точку нашої мандрівки. Зараз за чверть дванадцята. Я підійму судно на поверхню.

Капітан тричі натиснув кнопку електричного дзвоника. Запрацювали помпи; стрілка манометра показувала — тиск потроху меншає, отже, «Наутілус» підіймається. Нарешті вона стала.

— Ми на поверхні,— сказав капітан.

Я рушив до центрального трапа, зійшов залізними східцями нагору й крізь одчинений люк вибрався на палубу «Наутілуса».

Палуба виступала з води всього на вісім — десять сантиметрів. Веретенуватий корпус судна й справді скидався на довгу сигару. Металева обшивка була похожа на луску, що нею вкрите тіло великих наземних плазунів. Тепер я збагнув, чому навіть крізь найпотужніші біноклі це судно завжди приймали за морську тварину.

Посеред палуби височів горбок — то був човен, наполовину схований у корпусі. На носі й на кормі — дві невисокі кабіни з похилими стінками й грубими опуклими ілюмінаторами. Одна кабіна правила за рубку стерничому, в другій містився потужний електричний прожектор, що освітлював путь.

Море було спокійне, небо чисте. Довгий корпус «Наутілуса» стиха погойдувався на розлогих океанських хвилях. Східний вітерець ледь брижив водяний обшир. Незатуманений обрій сприяв щонайкращому спостереженню.

Скільки оком сягнути — вода й вода. Ні острівця, ні скелі. Жодного сліду від «Авраама Лінкольна». Безмежна пустеля.

Капітан Немо взяв секстанта й заходився вимірювати висоту сонця, щоб визначити, на якій ми широті. Він почекав, доки сонце зверне на полудень. Коли він стежив за сонцем, жоден його м'яз не здригнувся, і прилад був би такий само нерухомий, якби його тримала рука мармурової статуї.

— Полудень, — сказав він. — А тепер, пане професоре, якщо ваша ласка…

Я востаннє глянув на води, ледь жовтуваті,— ми, певне, випливли неподалік японських берегів, — і зійшов до великого салону.

Там за допомогою хронометра капітан визначив довготу, перевірив результати обчислень, зіставивши їх з попередніми спостереженнями, і мовив:

— Пане Аронаксе, ми перебуваємо під сто тридцять сьомим градусом і п'ятнадцятьма мінутами західної довготи…

— За яким меридіаном? — похопився я, адже з капітанової відповіді можна буде здогадатися, якої він національності.

— Пане професоре, я маю різні хронометри, поставлені за Паризьким, Гринвіцьким та Вашингтонським меридіанами. Але з пошани до вас я послуговуюсь Паризьким.

Така відповідь мені нічого не пояснила.

— Під сто тридцять сьомим градусом і п'ятнадцятьма мінутами західної довготи від Паризького меридіана та під тридцятим градусом і сімома мінутами північної широти, тобто за триста миль від берегів Японії. Отож сьогодні, восьмого листопада, опівдні, ми починаємо нашу підводну мандрівку.

— А тепер, пане професоре, — додав капітан, — можете віддатися своїй роботі. Я наказав узяти курс на ост-норд-ост на глибині п'ятдесяти метрів. Ось на цій карті ви позначатимете пройдений шлях. Салон до ваших послуг. А тепер дозвольте залишити вас.

Капітан Немо вклонився й вийшов. Зоставшися сам, я глибоко замислився. З думки не йшов капітан «Наутілуса». Чи дізнаюсь я коли-небудь, якої національності ця дивовижна людина, котра поставила себе поза всякою національністю? Звідкіля ця ненависть до людства, може, навіть ненависть, що волає про помсту? Чи не з тих він невизнаних учених, чи не з тих геніїв, що їх, за словами Конселя, «зневажив світ», чи не сучасний він Галілей ³⁸ або учений муж, як американець Морі, що його кар'єру перервала революція? Я не годен був того розгадати. Мене, котрого доля закинула на його судно, мене, чиє життя було в його волі, він зустрів стримано, але прихильно. Проте він і разу не потис простягненої йому руки. Він і разу не простяг мені своєї.

Цілу годину я міркував, силкуючись проникнути в таємницю цієї загадкової людини. Потому мій погляд упав на карту, розгорнену на столі. Я заходився її розглядати й знайшов точку, де перехрещувалися широта й довгота, що їх визначив капітан Немо.

На морях, як і на суходолах, є свої річки. Це своєрідні течії, що їх упізнають по температурі й забарвленню; найвизначніша з них відома під назвою Гольфстрім. Наука позначила на карті земної кулі п'ять головних напрямів цих течій: перша на півночі Атлантичного океану, друга на півдні Атлантичного океану, третя на півночі Тихого океану, четверта на півдні Тихого океану і п'ята на півдні Індійського океану. Може, на півночі Індійського океану була й шоста течія, коли ще Каспійське й Аральське моря разом із великими озерами Азії складали один суцільний водний масив.

Отже, одна з цих течій, позначена на карті японською назвою Куро-Сіво, тобто «Чорна ріка», виходить із Бенгальської затоки, де її нагріває прямовисне проміння тропічного сонця; потім вона перетинає Малаккську протоку, іде вздовж берегів Азії, огинає їх з північної частини Тихого океану, ринучи аж до Алеутських островів. «Чорна ріка» несе з собою стовбури камфорного дерева та інших тропічних рослин і яскраво-синім забарвленням теплих вод вирізняється на тлі океану. Саме цю течію проходив «Наутілус». Я пильно розглядав її на карті, уявляючи, як вона губиться в безмежних обширах Тихого океану, і так замріявся, що не помітив, коли Нед Ленд і Консель стали одвір салону.

Обидва мої браві супутники очманіли з дива перед чудесами, що відкрилися їхнім очам.

— Куди ми попали?! Куди?! — вигукнув канадець. — Чи не до Квебекського музею?

— З дозволу пана професора, — зауважив Консель, — скорше до готелю «Сомерар»!

— Друзі мої,— мовив я, даючи їм знак увійти, — ви не в Канаді і не у Франції, а в салоні «Наутілуса», п'ятдесят метрів нижче від рівня моря.

— Доведеться повірити, коли так запевнює пан професор, — сказав Консель. — Та, щиро кажучи, на цей салон може здивуватися навіть такий фламандець, як я.

— Дивуйся, друже мій, та пильно все розглянь, такому-бо класифікаторові, як ти, тут є над чим попрацювати.

Підохочувати Конселя було зайве. Схилившись над вітриною, він уже бубонів щось мовою натуралістів:

«Клас черевоногих, родина трубачів, рід вужачок, вид Мадагаскарської ципреї»…

Тим часом Нед Ленд, що мало тямився на конхіології, розпитував мене про побачення з капітаном Немо. Чи вивідав я, що він за один, звідкіля й куди простує, в які нетрі нас тягне. Він сипав тисячі запитань, на які бракувало мені часу відповідати.

Я сказав йому все, що знав, радше, чого не знав, і спитався, що чував або бачив він.

— Нічого не бачив, нічого не чув, — відповів канадець. — Навіть не здибав нікого з команди. Чи, може, тут і команда електрична?

— Електрична!

— Та й справді можна повірити! Але ви, пане Аронаксе, — спитав Нед Ленд, ні на мить не зрікаючись своїх замірів, — може, ви мені скажете, скільки душ на судні? Десять, двадцять, п'ятдесят, сто?

— Не можу вам відповісти, Неде. Зрештою, послухайте моєї ради — викиньте собі з голови оті пусті вигадки захопити «Наутілус» чи втекти з нього. Це судно — справжнє чудо сучасної техніки, і я шкодував би, якби його не побачив. Немало знайшлося б охочих побувати на нашому місці, аби тільки глянути на ці чудеса. Отож заспокойтеся; радше спостерігаймо за тим, що діється довкола.

— Спостерігати! — вигукнув гарпунер. — Що тут можна побачити, у цій залізній тюрмі! Ми пливемо наосліп…