20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 30

Цей архіпелаг простягся на сто льє з півночі на південь і на дев'яносто льє зі сходу на захід на 6° та 2° південної широти і 174° та 169° західної довготи. Він складається з численних рифів, острівців та островів, з-поміж яких найвизначніші Віті-Леву, Вануа-Леву та Кандюбон. Ці острови відкрив Тасман 1643 року, того самого року, якого Торрічеллі винайшов барометра, а Людовік XIV зійшов на трон. Хай читач сам розважить, котра з цих подій принесла людству найбільшу користь! 1714 року острови відвідав Кук, 1793 — Д'Антркасто і, нарешті, 1827 — Дюмон-Дюрвіль, який впорядкував географічний хаос цього архіпелагу.

«Наутілус» підійшов до бухти Ваїлеа, де зазнав жахливих пригод капітан Ділон, що перший висвітлив таємницю морської катастрофи Лаперуза.

В бухті ми кілька разів закинули сіті й наловили багато чудових устриць. Ідучи за приписами Сенеки ⁴¹, ми тут же за столом розкривали стулки й жадібно споживали молюсків.

Бухта Ваїлеа, певно, була велика, і, якби не морські хижаки, що поглинають силу устриць, скойки геть би її захарастили, бо кожний молюск одкладає до двох мільйонів яєць.

Якщо Нед Ленд цього разу не каявся в своїй ненажерливості, то це тому тільки, що устриці — єдина страва, яка ніколи не шкодить шлункові. Адже ж треба з'їсти не менше шістнадцяти дюжин цих молюсків, щоб дістати триста п'ятнадцять грамів азотних речовин — щоденну норму людини.

Двадцять п'ятого грудня «Наутілус» проходив Новогебрідський архіпелаг, що його відкрив Квірос 1606 року, обстежив Бугенвіль 1768 року, а дав нинішню назву Кук 1773 року. Це, власне, дев'ять великих островів, які тягнуться один за одним впродовж ста двадцяти льє на зюйд-зюйд-ост, на 15° та 2° південної широти і 164° та 168° довготи. Обідньої пори ми пропливали доволі близько від острова Ору — він здавався зеленим лісом, серед якого височів гірський шпиль.

Саме того дня було Різдво, і Нед Ленд, як мені здалося, засумував, згадавши це пишне родинне свято, що його з таким фанатизмом справляють протестанти.

Капітан Немо не з'являвся вже вісім днів і нарешті вранці двадцять сьомого грудня ввійшов до салону з виглядом людини, що бачилась зі мною хвилин п'ять тому. Я саме шукав на карті шлях «Наутілуса». Капітан підійшов до мене, тицьнув у карту і мовив тільки одне слово:

— Ванікоро.

Слово мене приголомшило. Так звалися острови, біля яких загинули Лаперузові судна. Я схопився на ноги.

— «Наутілус» тримає курс на Ванікоро? — спитав я.

— Так, пане професоре, — відповів капітан.

— І я зможу побувати на знаменитих островах, де зазнали катастрофи «Буссоль» і «Астролябія»?

— Якщо на те буде ваша ласка, пане професоре.

— А коли ми дістанемось до Ванікоро?

— Ми вже дісталися, пане професоре.

Я вийшов услід за капітаном Немо на палубу й уп'явся очима в обрій.

На північному сході манячіли два острови вулканічного походження, оточені кораловими рифами миль із сорок в околі. Ми наблизилися до острова Ванікоро — його Дюмон-Дюрвіль назвав островом Пошуків, певніше, підійшли до бухточки Вану, котра знаходилася на 16°4? південної широти і 164°32? східної довготи. Острів буяв зеленню — від самого берега аж до гірського пасма, що його увінчувала гора Капого чотириста сімдесят шість туазів заввишки.

«Наутілус» пройшов вузькою протокою коралове кільце, зайшов у затишну гавань. Під високими пальмами я помітив кількох дикунів, що, зачудовані, стежили, як пливе наше судно. Чи не взяли вони довгасте темне тіло «Наутілуса» за якогось велетенського кита, що від нього можна сподіватися всякої халепи?

Тут капітан Немо спитався, що я знаю про Лаперузову катастрофу.

— Те, що знають усі, капітане, — відповів я.

— А не могли б ви мені розповісти те, що відоме всім? — ледь насмішкувато мовив капітан.

— Охоче, капітане.

І я розповів йому те, що повідомив Дюмон-Дюрвіль. Ось стислий перебіг цих подій.

1785 року Людовік XVI відправив Лаперуза з його помічником капітаном де Ланглем у навколосвітнє плавання. Мандрівники відпливли на корветах «Буссоль» та «Астролябія» і не повернулися.

1791 року французький уряд, стурбований долею своїх корветів, спорядив на пошуки їх експедицію під командою Бруні Д'Антркасто, виділивши два великі фрегати — «Пошуки» й «Надія», що вийшли в плавання двадцять восьмого вересня.

По двох місяцях зі свідчень якогось Боуена, капітана судна «Ельбермель», стало відомо: біля берегів Нової Георгії знайдено уламки невідомих суден. Але Д'Антркасто, не знаючи цього повідомлення, — до речі, вельми непевного, — попростував до островів Адміралтейства, котрі в рапорті капітана Гунтера значилися місцем Лаперузової катастрофи.

Ця експедиція нічого не знайшла. Фрегати «Надія» та «Пошуки» не зупиняючись пройшли повз Ванікоро. Експедиція скінчилася трагічно, бо коштувала життя самому Д'Антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам.

І тільки битий морський вовк капітан Ділон, добре знавший Тихий океан, перший відшукав незаперечні сліди загибелі Лаперузових корветів. П'ятнадцятого травня 1824 року його судно «Святий Патрік» проходило повз Тікопіа — один із островів Новогебрідської групи. Там якийсь тубілець, підпливши пірогою до судна, продав капітанові срібний ефес шпаги, що на ньому виднілися сліди якогось напису. Той самий тубілець розповів, ніби шість років тому він бачив на Ванікоро двох європейців із суден, котрі розбилися об рифи біля цього острова.

Ділон збагнув, що йдеться про Лаперузові судна, безслідне зникнення котрих непокоїло весь світ. Він вирішив плисти на Ванікоро, де, як запевняв тубілець, збереглося ще багато слідів катастрофи. Але дістатися туди Ділонові не дали вітри й течії.

Ділон повернувся до Калькутти. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство та Ост-Індську компанію. До його послуг було надано корабля, що також дістав назву «Пошуки», і в супроводі французького представника Ділон двадцять третього січня 1827 року відплив із Калькутти.

По багатьох зупинках у різних точках Тихого океану корабель сьомого липня 1827 року нарешті кинув якір біля Ванікоро — в цій самій бухті Вану, де зараз стояв «Наутілус».

Ділонові поталанило знайти тут багато решток затонулих суден — залізне знаряддя, якорі, побиті блоки, вісімнадцятифутове ядро, уламки астрономічних приладів, шматок гакаборту і бронзового дзвона з написом «Мене відлив Базен», маркою ливарні брестського арсеналу й датою «1785». Не залишалося жодного сумніву!

Ділон ретельно збирав відомості про катастрофу і залишався тут аж по квітень. А тоді, покинувши Ванікоро, взяв курс на Нову Зеландію; звідти пішов на Калькутту і нарешті сьомого квітня 1828 року повернувся до Франції, де удостоївся надзвичайно ласкавого прийому в Карла X.

А тим часом Дюмон-Дюрвіль, нічого не відавши про Ділонові знахідки, і далі дошукувався слідів катастрофи. З розповіді одного китолова він дізнався, що в дикунів Луїзіади та Нової Каледонії бачили медалі й хрест святого Людовіка.

Дюмон-Дюрвіль, капітан корвета «Астролябія», вийшов у море і два місяці по тому, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якоря біля Гобарт-Тоуна. Тут він узнав про наслідки Ділонових пошуків; опріч того, якийсь Джемс Гобс, помічник капітана корабля «Юніон» із Калькутти, запевняв його, ніби, причаливши до острова, що лежить на 818' південної широти і 156°30? східної довготи, бачив у тамтешніх тубільців залізні бруси та червоні тканини.

Дюмон-Дюрвіль, немало спантеличений цими суперечливими і не дуже вірогідними відомостями, надумав іти слідом за Ділоном.

Десятого лютого 1828 року корвет «Астролябія» наблизився до острова Тікопіа. Тут капітан узяв за провідника й тлумача якогось дезертира, що осів на острові; потому попливли курсом на Ванікоро і підійшли до нього дванадцятого лютого. Маневруючи поміж коралових рифів, «Астролябія» тільки двадцятого лютого подолала небезпечні бар'єри і ввійшла до бухти Вану.

Двадцять третього лютого матроси обігнули острів і повернулися на судно з деякими уламками, що не становили особливої вартості. Тубільці, удаючи, ніби не розуміють матросів, відмовлялися показати місце катастрофи. їхня занадто підозріла поведінка наводила на думку, що тубільці зле обійшлися з потерпілими. Вони начебто боялися, що Дюмон-Дюрвіль прибув помститися за Лаперуза і його бідолашних супутників.