Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 16

— Це акт милосердя? — з посмішкою, але вже без виклику запитав Стас.

— Це звичайний голод, — у тон йому відповіла Віра.

— Тоді я швиденько!

Він миттю вибіг з квартири у найближчий магазин.

У темряві під’їзду похапцем порахував гроші: для того, аби заплатити за квартиру, їх було замало, проте вистачало на те, щоби не виглядати жебраком перед знаною «телеледі». У крамниці він купив шинки, велику коробку креветок, торт, морозиво й пляшку шампанського. Він теж хотів їсти. Він хотів їсти не похапцем, соромлячись і ховаючи від господині жалю гідний несвіжий бутерброд із сиром, їсти не з газети чи товстелезного полумиска. Він хотів не так їсти, як просто посидіти у тиші й чистоті, як колись удома…

Він хотів їсти ненаодинці.

Коли Стас повернувся зі своєю дорогоцінною ношею, відчуваючи себе святим Миколаєм, на кухні вже щось шкварчало. Вони пообідали, а з шампанським та морозивом перебралися до зали.

— А тепер розкажіть щось, — попросила вона, як минулої ночі.

Вона вміла слухати. Стас це бачив, спостерігаючи за мімікою її невловимого обличчя, за трохи дивною посмішкою та ледь помітним порухом брів. Вона дещо перепитувалаі сміялася або темніла очима, виказуючи тим самим гнів або співчуття. Стас розчулився. Давно вже ніхто не цікавився ним. «Мабуть, так розклеюються шмаркачі студенти перед добрим слідчим, — якоїсь хвилини подумав він. — Хоча колишній досвід доводить, що я не з таких. Я просто не звик розмовляти з людьми, а особливо з такими жінками…» Його знову почало дратувати власне становище: чхати він хотів на обіди й сніданки, на теплі шкарпетки й гарячі ванни — він спокійно міг обходитись без усього цього. I от — на тобі! — так розчулився перед першою ж стрічною, що приготувала йому обід!

— Ще кави? — запитала Віра і, не очікуючи на відповідь, вийшла. Лишившися сам, він нарешті зміг розслабитися й роздивитися довкіл. …Легкий перетяг ворушив червонізавіси, і здавалося, що чиясь тінь потопає у їх важких хвилях. У скляній шафі не було жодного посуду, крім трьох важких фужерів зі справжнього гірського кришталю з дивним дрібним візерунком — вони вбирали в себе по вінця густе вино заходу сонця. Стас відкинувся у розкішному кріслі, і воно поглинуло його, як великий теплий звір. Він роздивлявся картину, що висіла навпроти, — щось у стилі Марґітта: на тлі гірського пейзажу летить — чи падає? — пташка з жіночим обличчям, з ЇЇ обличчям, потойбічним обличчям приреченого. Знайомий погляд: так іноді, лишаючися на самоті у своїх тимчасових помешканнях, Стас вдивлявся в ніч і у віконному склі бачив лише своє прозоре обличчя, пошрамоване гіллям дерев або відбите на цегляній стіні сусіднього будинку. У квартирі стояла тиша.

Стас затамував подих і чув лише дихання штор хвиль та ледь чутний запах цигаркового диму, що долинав звідкись із кухні. Це була тиша морського дна. Тиша лікарняногосну. Летарґія звуків і рухів. Він так довго шукав саме такої тиші. Без дзеленчання трамваїв, телефонних дзвінків, брязкоту тарілок і виснажливого рипіння водопроводу. Лише морський шурхіт червоних вітрил. Перед очима повільно пропливла велика срібно фіолетова риба. За кілька хвилин уся підводна кімната наповнилася прекрасними райдужними рибинами. Вони коливалися, виблискували хвостами, несли спокій і дрімоту, вони остуджували стомлений мозок віялами плавників, вони були мовчазні й повільні і запрошували оселитися серед них. Одна була особливо красивою — риба Стас відчув гостре бажання й поплив за нею, наповнюючись густим медом болю, жаху й захвату. Він наздоганяв свою рибу і майже непритомнів від своєї риб’ячої пристрасти.

Вони занурювалися усе глибше й глибше. Стас почав задихатися… …Повільно він виплив на поверхню. Годинник показував пів на восьму вечора. Заснув?! У квартирі було так само тихо, нічого не змінилося, тільки у шпарку між червоними портьєрами вже не пробивався промінчик сонця. Стас випірнув з крісла і обережно, ніби водолаз, що обстежує затонулий корабель, почав пересуватися квартирою. На столі в кухні під філіжанкою з охололою кавою він помітив записку: «Як ітимете — зачиніть двері!» *

Віра їхала у метро — ввечері вона мала зустрітися в Прес клубі зі своїми давніми подругами по інтернату — сестрами Лесич; тільки їм вона колись зізналася, що хворана амнезію. Обидві сестри були шаленими фантазерками й залюбки вигадували Вірі романтичні «леґенди» з її минулого. Разом з ними вона сміялася над цими вигадками, іїй ставало легше. Увечері почався дощ. У метро Віра сіла на вільне місце і розкрила «Іспит» Кортасара. Від вовняної кофти жінки, що щільно притислася до неї, тхнуло, як від старої замордованої у зоопарку зебри — уїдливо й важко. Жінка час від часу заглядала до книги, і це було неприємно. Кожне обличчя тавроване відбитком сірого вечора і неприязни до ближнього. Але спасіння не було й у довгих інтелектуальних бесідах кортасарівських героїв. Правда була за межею свідомости й полягала у речах набагато простіших. «Аліна. Смерть. Ми повісили її вдруге…» — крутилося у Віриній голові.

Аби перебити ці думки, вона згадала свого нового знайомого, який, мабуть, уже прокинувся в її кімнаті.

Він був не схожий на всіх, кого Віра знала раніше.

«Хлопець досить гоноровий, — міркувала вона. — Але є в ньому щось справжнє. А головне — жодної липкої інтонації й слизького компліменту. А втім, мені нема чого думати про нього — йому також, як і всім, щось від мене треба… На жаль…» *

Стас тихенько причинив двері й пішов до себе. Його охопило дивне давно забуте відчуття спокою, ніби все життя боліли зуби — й раптом попустило. Він про йшов на кухню, аби зварити кави, й кинув на стіл пачку куплених сьогодні «Мальборо». Почувши рух зі своєї кімнати виповзла Місіс Гадсон у кургузенькому махровому халаті, із газетою «Час тайм» під пахвою. Стасу довелося запропонувати каву і їй.

— А ти, здається, стаєш на ноги? — бадьоро сказала вона, голосно відсьорбуючи з великого кухлика. — Он, бач, уже мальбору купуєш… Скоро з’їдеш від мене й не згадаєш стару. А ми з тобою непогано миримося, хоча ти й досить дивний хлоп. Он, Пєтька мій і одружений, і при службі, а такий вже правильний, як осцилограф. Це така лінійка, до речі. Дуже розумна річ.

— А ви звідки знаєте?

— О, сонце моє, я багато чого знаю. А тою лінійкою мене мій перший… ні, здається, другий чоловік добряче лупцював, царство йому небесне. Дай но мені тої мальбори…

Стара запалила.

— До речі, нікотин краще діє у поєднанні з кавою.

— Ви й це знаєте…

— Та знаю…

Вони дивились у вікно, за яким повільно насувалася осінь. Уперше Стаса не обтяжувала її присутність.

— От ти — писатєль. Мабуть, колись і мене згадаєш у своїх байках. Я вже в земельці лежатиму, а тут — на тобі! — хтось читає про бабу Дусю. Так і пиши — «баба Дуся». А далі вже як знаєш… І шо та баба Дуся мала?

Ананас з’їла у три роки, і то випадково — з післявоєнної посилки, а от і досі пам’ятаю. Невже й на одрі згадається той ананас? Як гадаєш?

— Я куплю вам ананас.

— Ой, та нашо вона мені, та гриза гамериканська!

Це я так, для розмови… Щось сумно мені, хлопе.

Переписати на тебе квартиру, чи шо? Тільки обіцяй не пропити! Ой, не пий, ой, не пий! Кажуть, усі писатєлі — алкоголіки. Не живеться їм чомусь, нудять світом.

— Та який же я «писатєль»? Не хвилюйтесь, я скоро влаштуюся на гарну роботу.

— Оце — діло. А там, бач, і з дівкою якоюсь зведешся. Чи то з муляром, чи, краще, з поварихою — ближче до їжі. Борщ гарячий їстимеш кожного дня.

— Гарна перспектива…

— Атож! Думай, хлопе, думай. А з тою мотькою не валандайся більше, у неї панчохи рвані — це для жінки недобре.

«Мотьками» вона називала усіх жінок, що інколи зазирали до нього. Остання «мотька» — навколо літературна панянка — випила вранці півпляшки баби Дусиної наливки, і та її надовго запам’ятала.

— А скажіть, що то за жінка — наша сусідка, теж «мотька»? — наважився запитати Стас.

— На ту й не поглядай, — махнула рукою Місіс Гад сон. — То жінка «свєтська», не для тебе зроблена. Я про неї майже нічого не знаю — вона весь час десь бігає, уся в дєлах… Порядна…