Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 27
— Ось воно що… — шепоче Віра доросла. — Так ось воно що…
Віра маленька піднімається сходами, подумки повторює неправильні англійські дієслова. Вона гарно вивчила минулий урок, а сьогодні Абелівна обіцяла навчити її французької пісеньки, яку співала Едіт Піаф. Віра любить співати.
Вона піднімається до квартири…
— Це вони!!! — кричить Віра доросла. — Вони вбили!
Віра маленька бачить розтрощену голову старої.
Кров залила слоників. На підлозі — порожня скринька… На ній також — кров…
Віра маленька кричить, і цей крик передається Вірі дорослій.
Віра прокидається від власного крику.
— Мати думала, що вбивця — я! — голосно і чітко вимовляє Віра. — Тепер усе зрозуміло…
Віра кидається до вимикача, безтямно клацає ним — але світло не вмикається. Віра одним стрибком кидається до ліжка і до підборіддя натягує на себе вологе від поту простирадло. Жах охоплює її.
«Значить, кров на наших дверях — справа рук Лілі, — думає Віра і не може зупинити страшних думок. Її скроні пульсують, голова готова вибухнути, як перестиглий кавун. — Тепер зрозуміло, чому мати написала мені такого листа! Вона не змогла жити, знаючи, що її донька — вбивця. Вона приховала мій злочин. Вона думала, що коштовності у мене. Стоп!
Коштовності. Тоді я про це не думала, а зараз упевнена, що то були діаманти. Тепер вони полюють на діаманти.
Мабуть, хтось із них — діти ж є діти! — заховав їх. І тепер хтось один знищує конкурентів! Наступна черга — моя? Але ж я нічого не знаю! Я боюся! Я нічого не знаю! Як їмце довести?!.»
— Я нічого не знаю! — голосно вигукнула Віра у темряву.
«Знаєш… знаєш… — нашіптує їй внутрішній голос, і Вірі здається, що це голос матері. — Разом з усіма ти вбила Аліну — хіба це не злочин?..»
— Так, так, Аліну вбито двічі, — згадує Віра. — Я пов’язана з ними…
Голова гуде. Голос матері стає нестерпним. Чорна рука тягнеться у шпарину до вимикача… Вхідні двері риплять і тихо відчиняються…
«Це ґалюцинації… - шепоче Віра. — Це сон…»
Але це вже не сон. Дві довгі тіні — біла і блакитна — тихо наближаються коридором.
Віра хрипить, як риба ковтає повітря, але воно не проходить у легені… Серце зупиняється…
— Це вже простіше! — каже біла тінь, прислухаючися до Віриного пульсу. — Вона сама нам допомогла.
— Слабкою виявилася, — каже її подруга. — Не наша людина… Двірничка і є двірничка.
— Не чіпай тут нічого, і пішли звідси хутчіш!
— І що далі? Тепер зрозуміло одне: ми вдвох. І хтось із нас бреше. Гадаю — ти.
— Дурна! Той, хто кінчив Зарку, — той і знає все.
Про це треба добре поміркувати. Розумієш? Заїдемо зараз до мене на квартиру, — запропонувала подруга. — Чогось вип’ємо, перепочинемо. І вирішимо, що робити далі.***
З тієї ночі, коли Віра так довірливо й дивно заснула в його обіймах і непомітно зникла під ранок, Стас не міг спокійно спати. Та ніч ніби виставила перешкоду подальшим стосункам. Сотні разів він поривався зайти до неї. Виходила якась безглуздість: то він заснув у її кріслі, як останній ідіот, то вона, ця дивна золота Рибка, запливла до нього й так само занурила у свій підводний химерний світ. Йому хотілося випірнути, забути її, ковтнути гарячого міського повітря або напитися й назавжди викреслити з пам’яті цей епізод. Адже, думав Стас, для неї це, певно, лиш епізод у її бурхливому житті. Красива, вільна, навіжена Рибка має бавитися такими ось епізодами й миттєво їх забувати.
Стас стояв біля вікна й вдивлявся в темні силуети дерев. Серпень відпливав за вікном, як величезний «Титанік» — йому хотілося вистрибнути з вікна, до плисти до нього, розгрібаючи руками вологе листя, піднятися на цей корабель, на це плавуче громаддя, зануритись у найдальшу, найтемнішу каюту і зникнути разом з тінями присмеркових дерев, птахів та звірів. Він не міг зізнатися навіть собі, що увесь час виглядає у дворі знайому постать. Він бажав цього.
Тоді можна було б вискочити на сходи, зробити вигляд, що просто вийшов покурити, і знову заговори ти із нею. Наприклад, так: «Привіт, мале! Щось ти сьогодні раненько…»
Іноді йому здавалося, що він насправді бачить її.
Але то були лише тіні. У дворі було порожньо. Біля під’їзду стояли три припарковані авта.
Раптом подвір’я освітилося фарами машини. Стас одразу упізнав її — це була та сама машина, на якій вона під’їхала кілька днів тому з компанією галасливих папуг. Стас напружився. Якщо вона вийде сама — його план втілиться у життя. «Рибко, будь сама!» — заклинав Стас, пильно вдивляючись у темне скло віконець машини, що якраз намагалася втиснутися поміж жигулем та пежо.
Нарешті двигун замовк. Ще мить — і з авта вислизнули дві незнайомки.
«Знову до неї гості, — подумав Стас. — Адже такі дами можуть завітати тільки до Рибки!»
Йому здалося, що одну з жінок він уже бачив у дворі того дня, коли заходив до Віри й познайомився з цим жалюгідним Альбертом. Жінки безшумно зачинили дверцята машини. Постояли кілька хвилин, розмовляючи й допалюючи свої довгі цигарки, потім так само тихо й швидко попрямували до під’їзду.
Стас вийшов у коридор, прислухався. Ліфт зупинився на їхньому поверсі. Стас пожалкував, що на дверях Місіс Гадсон, хоч як це дивно, не було «вічка».
На сходах стояла мертва тиша. Йому здалося, що дами просто завмерли перед її дверима. Він причаївся.
«Мабуть, у них домовленість, і вона сама відчинила двері, без дзвінка… — подумав Стас. — Але ж чому вони не верещать, як тоді? Дві дами вночі — це ж пригода.
Мабуть, у неї вже сидить весела компанія…» Але тиша нічим не порушувалася.
Стас ще хвилину постояв біля дверей, прислухаючися. Потім йому стало соромно. Так, мабуть, жебраки прислухаються до нічного життя багатих сусідів і мріють опинитися по той бік стіни.
«Досить! — пошепки наказав він собі. — Я на своєму боці. Прощавай, нічна Рибко! Пий своє шампанське!»
Він повернувся до своєї кімнати і хотів уже лягти, але його знову відволік ледь чутний звук, що долинув з двору — з під’їзду виходили, клацнули дверцята авта…
«Що ж так швидко?» — здивувався Стас, і щось змусило його знову підійти до вікна. Дами стояли біля свого авто і, здається, сперечалися. Потім одна хутко зняла з рук рукавички і стрибнула на заднє сидіння.
«Дивно — рукавички до майже літнього вбрання…» — майнула думка. Авто безшумно рушило з місця, — цього разу із двору вони виїхали з вимкненими фарами.
«Її, мабуть, немає вдома, — вирішив Стас. — Але чому ж тоді не було чутно жодного дзвінка? Адже зазвичай, коли люди приходять випадково, а тим більше вночі, вони мають довго дзвонити у двері.
Зараз на сходах тиша — я б обов’язково почув дзеленчання…»
Цікавість і неясна тривога змусили його знову вийти в коридор та прочинити двері. На сходах нікого.
Стас зробив кілька кроків і легенько штовхнув сусідні двері.
Вони безшумно відчинилися під його рукою.
«Не може бути…» — не повірив Стас.
Але двері були незамкнені. Він хотів гукнути в темряву, але від хвилювання зник голос. Він навпомацки увійшов до передпокою. У квартирі тихо і темно. Стас клацнув вимикачем — світло не запалилося, хтось викрутив «пробки». Треба було вийти в загальний коридор, де стояв трансформатор, але Стас не наважувався це зробити — спершу хотів з’ясувати, чи є господиня. Він обережно прочинив двері спальні.
На розстеленому зібганому ліжку лежала Рибка… Її рука неприродно звісилася на підлогу.
«Якщо спить — я злякаю її!» — майнула думка, і Стас навшпиньках підійшов ближче. Місяць світив прямо у Вірине обличчя. Стас відсахнувся: це було обличчя мерця…
Він дивився на нього якусь мить, і ця мить здалася йому вічністю. «Цього не може бути! Я так не хочу!
Це неправда!» — бурмотів Стас, намагаючись знайти пульс на тонкому холодному зап’ясті. Пульсу не було.
Раптом він згадав, як колись давно мати розповідала, що «витягла батька з того світу», бо знала: якщо людина жива, на шиї мусить пульсувати якась артерія.
Тоді лікарі вже констатували батькову смерть і збирали свою реанімаційну апаратуру. Де та артерія?