Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 6

Професійної освіти їм не вистачає…

— Он як…

— Звичайно ж, у наш час це не має великого значення. Взагалі, цей відділ створювався «під Лілі». А вже вона зібрала свою команду. Можу розповісти те, що знаю. Хоча за достеменність інформації не відповідаю — люди різне кажуть… Аліна колись працювала у видавництві. Для Лілі вона — ніщо, можна сказати, тінь. Кажуть, що шлюб у неї —«за разрахунком», і досить невдалий: мати сама підшукала їй якогось телепня, аби донька не згулялася. Але вона цим не переймається. Здається, у неї багато інших розваг. Я колись сама бачила, як вона сідала в авто якогось немолодого джентльмена. Нездара. Заріна теж працює тут недавно, здається, вона раніше мешкала у передмісті.

За фахом — психолог. Намагається виглядати, як справжня леді, а насправді — у всьому мавпує Ліліану.

Тільки-но подивись на її сукні й зачіску — маленька копія начальниці! Ха-ха! Найцікавіший екземпляр — Ярослава. За нею бігали по черзі всі наші мужики. А потім вирішили, що вона лесбіянка — їй усі байдужі.

Вовик — типова секретутка. Здається, вони вчотирьох товаришують, хоча й старанно це приховують. Одне слово, не відділ, а королівство Марґарити Наварської.

— А Ліліана?

— Лілі — з тих, хто йтиме по головах. І таке було не раз. Ти ще відчуєш це на своїй шкірі. Особисто я її не люблю. Хоча це моє суто суб’єктивне враження, не лякайся. О, забула, у них ще була одна — Ольга. Але вона зараз у психушці. Тепер її колишній чоловік — чоловік Ліліани. Лілі так старалася втішити його, стала другом сім’ї. Вони разом відвідували Ольгу. А тепер, здається, хотіли б, щоб вона ніколи не вийшла з лікарні. Продовжують її відвідувати. Отакий своє рідний альтруїзм. На жаль, більше нічого не можу до дати. Тримайся. Може, перейдеш згодом до іншого відділу.

Жінки допили каву і допалили цигарки. Треба було повертатися до роботи.

Коли Віра прийшла на своє місце, побачила, що у неї на столі лежить великий жовтий помаранч… *

Смак і запах першого новорічного помаранчу — гіркувато-солодкий, незвичайний, «заморський» — колись вразив її, п’ятирічну, став символом родинного свята і дому, якого в неї майже ніколи не було. Віра пам’ятала себе лише з п’яти до тринадцяти років, потім починалося глухе темне провалля. Жоден промінець світла не сягав його дна. Часом Вірі здавалося, що вона існує на межі мовчання і крику, коли жорсткий смоляний згусток стоїть у горлі і поволі — залежно від життєвих ситуацій — просувається то донизу (і тоді починаються виразкові болі), то догори, наповнюючи голову вогнем неприборканих сліз. Клятий чужий подарунок лежав на столі і виблискував своїм круглим лукавим боком, викликаючи забуті почуття. «Треба лікувати нерви!» — подумала вона. Успішна й доволі самовпевнена на людях, Віра жила насправді так, ніби з неї, як з того помаранча, хтось тоненьким і підступ ним лезом зрізав шкіру. Вона старанно приховувала своє шалене збудження від найменшого доброго слова і була готова майже по собачому служити кожному, хто погладить по голові. Так почуваються сироти й вихованці дитячих будинків. І Віра намагалася позбутися цього комплексу.

Зрештою, вона багато чого досягла, не маючи за своєю спиною надійного тилу. За десять років вона кілька разів бувала за кордоном і скрізь почувалася своєю — саме так, як «пророкувала» Саламандра.

З усіх міст Європи найбільше їй сподобалося маленьке німецьке містечко Гарц. Вона ретельно збирала свої спогади про мандри, адже інших у неї не було. І, знаючи цю ваду, вона, як у мушлю, ховалась у спогади недавнього минулого, збираючи їх по краплині і занотовуючи у великий записник. Вона боялася розгубити й їх. Але вони випливали з пам’яті коли заманеться, від’єднуючи мозок від реальности, вводили Віру в транс. З часом вона помічала, що нездатна керувати своїми почуттями. От і зараз, дивлячись на золотавий бік плоду, вона ніби марила наяву. Перед її очима постав саме Гарц. Пряничне й цукрове, це містечко навіть улітку мало запах різдвяного яблучного пирога. А головне — потрапивши туди вперше, Віра відчула, що з нею починається «дежа вю»: кожен будинок, кожна вуличка була їй знайома. Колись у студентській бібліотеці їй потрапив до рук фото альбом зі знімками старовинних вулиць світу. Там вона й натрапила на знімок майже лялькового майданчика якогось німецького передмістя з крихітними будиночками, з фігурками чоловіків у фраках та циліндрах та жінок у довгих спідницях, з білими парасольками й квітами у високих зачісках. На даґеротипі — праворуч від крамниці ласощів, навпроти міського фонтану у вигляді голого хлопчика Ганса з гусаком — вона одразу «упізнала» вікно будинку, в якому народилася, виросла і тихо померла в оточенні дітей та онуків. Потім такі ж самі будинки вона «впізнавала» на даґеротипах інших міст.

Багато років потому, під час свого першого закордонного відрядження, Віра у Гарці потрапила на той самий пряничний майданчик. На ньому майже все збереглось у тому ж вигляді.

За своєю хворобливою звичкою губитися, відставати й блукати Віра непомітно відбилася від галасливої юрби екскурсантів, що прямувала до ринку дешевого одягу «з других рук». Вона пройшла повз крамничку ласощів, привіталася з трьохсотрічним Гансом, що тримав у руках обскубаного дощами гусака. Від майданчика бруківкою вузької вулиці вона вийшла до гаю. За його пагорбами виблискував шпиль старовинного замку. Перебуваючи тут уперше, вона знала, куди йти, і не дивувалася цьому. Віра знала й те, що так само зорієнтується у будь якому місті, і зовсім не замислювалася — чому? Одного разу у напівзруйнованому караїмському селищі музеї, сто ячи біля глиняної амфори, в якій пісок іще зберігав запах виноградного вина, вона почула пісню мовою мертвих, сміх жінок, брязкіт кованого намиста, перегук сусідів і запах плову, заправленого гострим перцем та мигдалем…

У Гарці Віра вперше вдихнула повітря свободи — воно мало запах дорогих цигарок і доброго, старовинної марки, пива. Віра піднімалася звивистою стеж кою до замку, відсьорбуючи з череватої темно зеленої пляшки напій свободи. А низом, охайною стежкою, йшли екскурсанти, і таблички вказівники не давали їм збитися з напрямку. Віра знала усі картини, усе розташування кімнат в цьому замку Валейведерів, бачила усі старовинні й потріскані лютні на бляклих килимах, могла переказати пасторальні сюжети гобеленів. Саме тому вона й не увійшла тоді досередини, а сіла зі своїм пивом біля підніжжя маєтку, ревниво споглядаючи, як туристи фотографують те, що належить тільки їй… Вона заплющувала очі і просто грілася на сонечку, і мрії несли її далі — в пурпурово чорну Іспанію, під дощові куртини Альбіону, на набережну Венеції. Внизу, за охайним прорідженим переліском, купчився кишеньковий Гарц — її перший свідомий спогад…

— Пані Віро, ви просили нагадати, що через півгодини маєте їхати на інтерв’ю, — відірвав її від думок голос Володимира. — Півгодини минуло… і… ви розчавили помаранч… Дівчата хотіли вас пригостити… Дати вам рушника?

«Що це зі мною? — зупинила себе Віра, із подивом роздивляючися свою руку, яка досі стискала соковитий плід. Крізь пальці на стіл текла рідина. — Мені нічого ні від кого не потрібно! Треба зробити зауваження…»

ДРУГИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Я ще раз оглянула плоди своєї праці. Попереду була тяжка і неприємна робота. Відтягуючи час, я подумала: може, є ще якийсь вихід? Винести тіло вночі до баґажника, довезти до річки й вкинути туди? Але тіло було надто важким. Сама я не впораюсь.

І раптом мені на думку спав недописаний роман Діккенса… Там якийсь злодій засипає труп вапном, він розкладається, перетворюється на порох… Порох можна змести на купки й винести поволі у невеликих поліетиленових пакетах. Але як позбутися запаху?

Мій погляд упав на зіпсований холодильник. Ідея! Ще з годину я витратила на те, щоб пересунути тіло в куток, а на середину витягла холодильник і обережно, щоб не булозайвих звуків, поклала його горизонтально.

Холодильник був великий, як ванна. Я повитягала з нього усі зайві перегородки. Тепер він нагадував залізний саркофаг. Я з великим зусиллям підтягла тіло до борту холодильника і перевалила його всередину. Спробувала закрити дверцята. Вони ідеально зачинялися. Я зраділа цій вигадці, подумки похвалила свій винахід. За два три днія роздобуду кілька відер вапна. Залишиться тільки чекати, а потім… Ніхто ні в чому не запідозрить гарну жінку, що виходить з дому з веселенькими кольоровими пакетами. Це нікого не обходить!