Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина. Страница 18

І тут на Курича як щось найшло. Він ухопив обидва яблука і станцював з ними якийсь короткий дикий непристойний танець.

– А-куш, а-куш, вйо! – вигукнув щосили, вибив ногами дріб і обережно повернув яблука на стіл.

Ті яблука відрізнялися лише запахом. Перше зберігало свій особливий запах, він не зникав, не звітрювався. Хоч би де те яблуко тримали, воно відгонило вощиною і ще чимсь бентежним. Наче щось забув і даремно намагаєшся пригадати. А нове яблуко пахло добре висушеним деревом і навіть почасти липовим цвітом.

– А навіщо?… – запитала Луїза. – Навіщо ти це зробив?

– Хотів перевірити, чи зможу…

Магда лише плечима стенула. «Чого б ти мав сумніватися? – виразно читалося на її обличчі. – Звісно, зможеш». Їй навіть на думку не спало б, що чоловікові це не до снаги. З-поміж усіх подруг, причетних до яблучної історії, вона найбуденніше сприймала можливості диво-яблука та чудодійну силу випадково знайденого чи вигаданого ритуалу – двічі розтулити і стулити половинки яблука, чекаючи згодом на здійснення бажання. До того ж яблуко вже давно вичерпало свої можливості, всі мали нагоду в цьому пересвідчитися. Воно втратило надзвичайні здібності й перетворилося на майстерний дерев’яний виріб, що його поклали в далекий куток на вічний схов…

Магдин чоловік різав дерево щодня. Дружина знала: як забажає, він може зробити будь-що, бо він Майстер. І коли вже й зробить копію, то це буде яблуко Курича, а не яблуко Пінзеля. Хай навіть і відрізнити перше від другого буде важко.

– Навіть та опуклість, що скидалася на обличчя, в тебе вийшла, – похвалила Магда, стуляючи половинки й дивлячись на чоловіка теплим поглядом. – А що таке Хаджибей? Якщо чесно, то я не знаю. І ще, мій ангеле, давно тобі не казала, що я тебе… люблю. Потягло чомусь на відвертість…

5. Львів. Репетиція

– Що це? – Луїза кинула короткий здивований погляд на товаришку й знову зосередилася на дорозі. – Звідки це? Вечірні години пік вимагали особливої уважності, машини трималися мінімальної дистанції й раз у раз хтось пхався без черги, небезпечно підрізуючи одне одного.

– Вірш, – усміхнулась Ірина.

– Чий?

– Це Мар’яна Савка… Щось прочитаєш, а воно засяде в голові і крутиться, крутиться… Вже другий день: гойднеться – і русло міняє ріка…

– Давай тоді ще.

– Все. На сьогодні досить.

Досить, то й досить. Тепер Ірина ще й у поезію поринула, що з нею робиться? Нові уподобання, нові звички. Накачала музики у свою нову мобілку, слухає її тепер повсякчас, наче тинейджерка з навушниками. Ще й поезією захопилася, хоч донедавна, здавалося, була до неї байдужа. Посеред розмови могла прочитати кілька поетичних рядків.

«Чого це ти?» – запитала її нещодавно Луїза. А Ірина їй: «Пам’ять треную, хочу уникнути старечого маразму в майбутньому, далекому майбутньому».

А ці перепади настрою? То сумна й мовчазна, відгороджена від усього музикою. Гукнеш її – вона: «Га?» Один навушник витягне з вуха і чекає, коли можна буде знову заглибитися в себе. То піднесена, активна, сміється загонисто, кокетує з усіма – з чоловіками, з жінками – і робить одночасно кілька справ.

Луїзин «шевроле» вправно лавірував у потоці машин, доки подруги не заговорили про автошколу, про водійські права (ще один Іринин задум), про ціни на нові автомобілі. І тоді «Шева» пчихнув і заглух, став посеред дороги – ні туди ні сюди. Позаду вмить знялася автомобільна істерика, машини гудуть на всі голоси, хтось гукає: «Чого спинилися, блондинки?…»

Луїза увімкнула аварійку, махнула рукою у вікно: об’їжджайте! І до свого авто тихо, лагідно:

– Шев-во, не про тебе мова, дурнику. Я не збираюся тебе продавати, чуєш?

Ірина на годинник поглядає:

– Що робити? Спізнюємося…

Луїза на те:

– Почекай… Зараз поїдемо…

Повернула ключ у замку – і «Шева» ображено загарчав мотором.

Луїза дивилася вперед, на дорогу (де він побачив блондинок, той жевжик за кермом?), навіть голови не підвела, коли зронила, показавши направо і вгору:

– Балкон без билець.

На балконі наріжного будинку сидів чоловік у легкому костюмі кольору хакі, посьорбував щось із великого горнятка. Балкон і справді не мав билець – чоловік попивав собі чай чи каву, вмостившися на білому пластмасовому стільці, посеред пласкої кам’яної плити. Під ним – балкон другого поверху, з кам’яними фігурними балясами в поруччі, а цей, горішній, і балконом важко назвати – така собі платформа, перпендикулярна до стіни, до високих дверей, забутий виступ тепер уже невідомого призначення. Ризикуєш зробити необережний крок і опинитися в повітрі.

Машини стали перед світлофором. Тепер із салону можна було розгледіти навіть вираз обличчя цього чоловіка – цілком невимушений. Чоловік позирав на Високий Замок, під ним гарчала моторами вулиця Богдана Хмельницького. Луїза з Іриною, прикипівши очима до дивака, мало шиї не повивертали.

– Я його знаю, – сказала Ірина, відкидаючись на спинку крісла. – Ми з ним у музеї Пінзеля познайомилися.

Зараз його побачиш, якщо він зважиться на репетицію прийти.

У шлейфі парфумів, у супроводі ледь чутного дзеленькотіння срібних браслетів і нашийних прикрас піднесено походжала мистецькою галереєю її власниця – енергійна пані Інна. Тілиста, проте рухлива. Приміщення галереї складалося з трьох залів колишнього підвалу. Високі склепіння, широкі арки переходів, штучне освітлення, прохолода, абстрактні чорно-білі фото на стінах – усе разом створювало атмосферу окремішності від усього, що лишилося назовні, за цими стінами, у повітрі вечірнього вересня. За останнім відвідувачем Інна замкнула двері і, побрязкуючи металом, повернулася до гурту. Поки що нечисленного, однак надзвичайно колоритного. Вона ще таких типажів у себе не збирала.

Музикант і світло-звукорежисер, молоді хлопці, копирсалися коло своєї апаратури: виставляли барабани, тягли дроти й весело перемовлялися, почуваючись як удома. Натомість решту прибулих так і хотілося спитати, чи вони, бува, нічого не переплутали, що опинилися тут, на цій репетиції. Дизайнерка, одначе, попередила телефоном, що сподівається побачити серед запрошених двох чоловіків і двох жінок поважного віку. Оце вони і були. Прийшли завчасно, трималися скуто й осібно. Бабусі навіть не перемовлялися між собою. Обидві худорляві: одна – сива, у довгій спідниці-спіралі (такі носили хіпарки в сімдесятих роках), друга – з яскравим волоссям кольору червоного дерева, в обтислих штанцях і туніці за коліна, позиченій, певно, в онуки. Високий бородатий дід був у вільній, завеликій на нього футболці, а другий стариган тримав у руках пакет, у якому вгадувалися обриси чогось кутастого. Судячи зі звуку, дерев’яної коробки з камінцями.

Четвірка розгублено товклася коло входу, аж поки господиня запросила всіх пройти попід високою аркою далі, до крісел, винесених із офісної кімнати. Першим рушив високий кощавий бородань, прибравши безстрашного вигляду. Решта посунули за ним. Звичайні люди, ніби вихоплені з черги, – з якоїсь довжелезної черги в поштовій філії, де хто по пенсію стояв, хто з квитанціями на оплату телефону й електроенергії… Що вони робитимуть на показі колекції відомої дизайнерки?

Бородань із цікавістю приступив до стіни з фотографіями, висадив на ніс розхитані окуляри й заходився, насупившись, роздивлятися з-під кошлатих брів на сіро-чорні плями, що складалися у жіночі фігури. Світло над знімками падало йому на обличчя. Коли він опускав голову, намагаючися прочитати назву роботи, гострий клин сивого волосся торкався жовтого напису «Game over» на його чорній футболці. «Профіль Мефістофеля… Ну, точнісінько тобі профіль Мефістофеля», – промайнуло в Інниній голові.

Другий дід примостився в кутку, з полегшою сів у крісло і склав руки на своєму торохкотливому пакунку. Аж тепер Інна здогадалася: то шахи. Старий примружив очі, голова йому з’їхала набік, і за кілька хвилин він засопів. Його чоло і ніс неначе хто у профіль намалював прямою лінією. Цікаве обличчя. Тяжкі руки з вузлуватими пальцями, неначе дві цеглини, притискали шахівницю до колін. Випнуті жили, жовті нігті, відбиток короткого сну на опалому обличчі – немов на призьбі задрімав серед білого дня, малих онуків доглядаючи.