Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина. Страница 37

Перед входом до Лувру, за кілька метрів від скляної піраміди, два банери сповіщали про головні експозиції сезону – Рафаеля та Пінзеля. На банері Пінзеля – Богоматір зі сльозою, чи не найкраща робота майстра. Квиток до Лувру коштував одинадцять євро. Придбавши його, можна було обійти хоч увесь музей, але вони одразу пішли до Пінзеля, в каплицю Сент-Шапель, де свого часу складали присягу французькі королі, у серце Лувру, як красномовно висловилася схильна до патетики Уляна. Вона неймовірно зраділа, побачивши чергу. Розчохлила фотоапарат і, поспитавши людей, чи вони не проти потрапити в кадр, узялася фотографувати і чергу, і Галю в черзі. «Це – авторка книжки про Пінзеля! – не вгавала Уляна. – Роману про цього скульптора, до якого ми всі стоїмо!» Галя не знала, куди очі дівати. Хотілося залишитися самій, щоб ніхто не заважав, щоб роздивитися усе, до найменших дрібниць, бо наразі їй впала у вічі лише якась дивна для такого місця табличка з несподіваним попередженням: «Стережіться злодіїв!»

Зала виявилася меншою, ніж Галя сподівалася. Стіни каплички затулили щитами білого й теракотового кольорів, створили новий сучасний простір. Посеред зали на білих подіумах установили по кілька скульптур. Біля центральної стіни відтворили головний вівтар Годовицького костелу – того зруйнованого храму, де нещодавно вони були з Іриною та Яном Кумпою. Скульптури з вівтаря ще кілька місяців тому стояли в музеї Пінзеля у Львові, вона пам’ятала, якими вони були тоді. Тепер, після реставрації, вони набули нового, доглянутого, вигляду, під шаром свіжого левкасу та позолоти вже не лишилося небезпечних порожняв. Руки реставраторів заповнили їх спеціальними розчинами та наповнювачами, наче косметичні хірурги впустили під шкіру постарілій красуні рятівну дозу силікону.

– Знаменито! – зробила висновок Уляна.

Життєрадісні ямочки стрибали на її щоках. Уляна піднесено переповідала, що чула на відкритті, які люди були, що говорили. У своєму звіті їй удавалося поєднати цитати з промов високих гостей, зауваги до того, хто як був убраний і що було згодом на бенкеті в готелі неподалік. Капличку, казала, спеціально відкрили для цієї виставки – зняли захист з вікон, бо скульптурам сонячне світло та повітря не шкодить, на відміну від живопису, який висів на стінах перед тим.

Галя обійшла кімнату по периметру, помітивши, що дехто молиться зі сльозами на очах… Пінзель був і той, і не той. Вона звикла до іншого, понівеченого, сплюндрованого, врятованого в останню мить, вихопленого з-під пилки чи з вогню. Вона так хотіла побачити роботи Пінзеля саме тут, у Луврі, а тепер навіть не могла визначитися зі своїми відчуттями: такі складні й суперечливі вони були. Їй здавалося, що фігури треба було поставити на тій висоті, для якої їх створив свого часу майстер. Що на рівні очей вони мають підкреслено приземлений вигляд. Що комфортний особистий простір для цих скульптур є більшим, ніж людський, і на це слід зважати.

– Правда, класно, що скульптури розмістили невисоко? – допитувалась Уляна. – Можна розгледіти кожний пальчик, кожну тріщинку.

– Але сльоза вже не сльоза – бачиш, як її зроблено, – не погодилася Галя.

– Та ти що! – розпалилася невгамовна Уляна. – Ти що? Так краще! Що б розгледіли, якби ходили із задертими вгору головами? Це ж музейний простір, а не церква.

«Жертвопринесення Авраама», «Самсон розриває пащу лева» – ці скульптури, без сумніву, вражали. І Богоматір зі святим Іоаном, і янголи на фрагментах консолей, і центральна фігура Розп’яття. Біля цих сімох глядачі затримувалися найдовше.

Уляна торкнулася рукава:

– Пардон, усього лише кілька слів…

Французька репортерка – назви її газети Галя ніколи й не чула – попросила в Уляни допомоги порозумітися з авторкою роману. «Як давно ви відкрили для себе Пінзеля?» – запитання було зрозумілим і без перекладу однак відповісти без Уляни вона й справді не змогла б. Уляна залюбки взялася перекладати, повторюючи за Галею історію про те, як вона, тоді ще зовсім юна репортерка, повернулася з Олеського замку з репортажем для газети, і розповіла, які дивні скульптури бачила у фондосховищах замку. Деякі без облич, без рук, без пальців, з ампутованими ступнями – музейники врятували їх від сокири, від вогню, витягли з боліт коло церков, пристосованих на той час під спортзали та зерносховища. У першому своєму інтерв’ю з директором картинної галереї Борисом Григоровичем Возницьким Галя розпитувала про врятовані скульптури Пінзеля – він звозив їх до колишнього монастиря капуцинів, що під Олеським замком. Розповідав, що вдалося зібрати лише третину робіт Пінзеля, а дві третини знищили. Доводилося навіть витягати пилку з фігури, що її різали на дрова. Боляче було дивитися на глибокі шрами понівечених скульптур. Однак саме сліди варварського втручання змушували відчути глибоке потрясіння від того, що в цих скульптурах поєдналися найвищі можливості людської природи і її найнижчі вияви.

Галя зупинилася, вона й так замість кількох слів дала вельми розлогу відповідь. Але репортерка не вимикала диктофона. І Галя, вислухавши запитання, повела далі:

– Чи розуміємо ми в Україні цінність цих робіт у грошовому обчисленні? Розповім одну історію. Коли відкрився музей Пінзеля на Митній площі, Борис Возницький згадував розмову з представником ЮНЕСКО – той мав досвід мистецьких аукціонів у Лондоні. «Яку ціну, на вашу думку, має ця фігура?» – поцікавився знавець у директора галереї. «Двісті тисяч доларів», – навмання відповів Возницький. Експерт усміхнувся й пояснив свою цікавість: «Я хотів почути конкретну цифру прагнув пересвідчитися, чи знають музейники справжню вартість цих скульптур. За ту фігуру, з якої ви свого часу пилку витягли, в Лондоні можна було б починати торги від восьми мільйонів доларів, а отримати й усі дванадцять мільйонів…»

Французький мистецтвознавець на ім’я Гілем, з яким Галя вмовилася зустрітися, прийшов хвилина в хвилину. Енергійний чоловік із червоним шаликом на шиї, він емоційно говорив, а разом з ним говорили і його промовисті руки. Уляна заледве встигала перекладати. Французи зачаровані Пінзелем, цей майстер дивує своєю самобутністю, бо східноєвропейське бароко для Франції – абсолютна новина, якою захоплюються глядачі. Фігури освітлені подвійним денним світлом – він показав на вікно, біля якого вони стояли, і на друге вікно, що виходило в інше подвір’я. Його руки весь час рухалися.

З висоти другого поверху було видно, як день помітно набирає обертів. Біля скляної піраміди-входу до Лувру зростав потік туристів, щораз більше відвідувачів проминали їхню трійцю, що стояла біля вікна в залі, дехто вже вдруге обхoдив експозицію, а то й утретє. Пара скандинавів, худорлявих та високих, у дуже поважному віці – обом було, певно, за вісімдесят, – знову пройшли неподалік, тримаючися за руки, зупинилися біля маленьких білих ангеликів та хлопчиків-путти, піднятих мало не до стелі. Дівчина з зеленим волоссям (мабуть, із якогось мистецького навчального закладу, судячи з вигадливого одягу й екстравагантних зачісок усього гурту студентів) затрималась очима на Галиному кардигані-жупанчику. Її допитливий погляд треба буде повторити, розповідаючи вдома Ірині про цей епізод.

Профіль Яна – як його? – Кумпи! Він уважно придивлявся до лівої руки Франциска Борджіа, тоді обійшов увесь подіум з цією та іншими скульптурами, не звертаючи уваги на відвідувачів. Це був, без сумніву, Кумпа. Галя навіть голову повернула за цим чоловіком і загубила його серед відвідувачів. Як і кожен із учасників показу Ірининої колекції, він отримав за роботу мінімальну платню. Там усі працювали не так за гроші, як за цікавість і можливість спробувати себе в новому амплуа. І от тепер цей чоловік, що мав сякий-такий бізнес і називав себе демонстратором одягу, розгулював Лувром у дорогих черевиках з тонкої шкіри і в не менш дорогому пальті… Галю він не побачив, а вона його не гукнула, бо тримала в руках мобілку з увімкнутим диктофоном, записуючи розмову з мсьє Гілемом. Близько дванадцятої години, люб’язно попрощавшись з новими знайомими та коротко поспілкувавшися з кількома відвідувачами – тільки один з них був парижанин, решта – туристи з інших країн, переважно китайці та німці, – Галя запропонувала Уляні розійтися, а зустрітися надвечір.