На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович. Страница 11

Я нерішуче застиг посеред вулиці. Скажу чесно: жижки трусилися від нехорошого передчуття. Ситуація була шалено нестабільною, неначе кулька, що застигла у верхній точці опуклої поверхні. Один хибний рух – і все летить до дідька. У той же час близька небезпека лоскотала нерви. В животі пекло від адреналіну. Я боявся і в той же час радів – тішився, що стою, змоклий від поту, посеред Адлі-стрит, в юрмі розлючених арабів, з вогкою арафаткою на носі. Це справжній подарунок долі – опинитися в Каїрі у такий час!

Перевіривши заряд батареї у відеокамері, рушив у напрямку Каїрського музею. На цій частині вулиці розлючені демонстранти зводили перші барикади. Спецназівці тримались віддалік, не наступаючи. З боку натовпу в їх бік невпинним потоком лилися прокляття.

Я йшов далі, фіксуючи все на відеокамеру.

Два нижні поверхи однієї з висотних будівель охоплені вогнем.

Час від часу на дорогу вибігають молоді араби і кидають у поліцейських каміння.

Ще кілька кроків… Аж тут стрій поліцейських розімкнувся. Відразу в трьох місцях. Спершу долинули три глухі виляски, а вже потім я побачив, що в утворених проламах стоять стрільці з притуленими до плечей рушницями. Бах! Бах! Бах! Три постріли – і шеренга змикається, ховаючи стрільців за непробивним панциром з чорних щитів. Натовп сахається. Проте двоє чоловіків лишаються лежати на асфальті.

Мене скрутило від шоку, я не усвідомлював, що спрямовую об’єктив камери собі під ноги…

Певно, спецназівці стріляли гумовими кулями, оскільки обидва постраждалі підвелися і, тримаючись за ребра, пошкутильгали під захист будинків. Зрештою я вимкнув камеру, і тієї ж миті стрій поліцейських вдруге розсунувся в різні сторони. Гахнули нові постріли. Одна з куль влучила у праву вилицю хлопчині, що стояв лише за кілька метрів від мене. Єгиптянин з лячним хрипом втягнув у себе повітря (певно, він намагався закричати, але через больовий шок не спромігся ні на що голосніше за звіряче харкання) і повалився навзнак. Троє чоловіків підхопили товариша під руки і, пригинаючись, понесли за ріг найближчого будинку. Кров лупила з рани, лишаючи на асфальті звивисті поцятковані сліди. Чисто інстинктивно я подався слідом. Пораненого відтягли у безпечне місце і вклали на бруківку. Довкола, як це завжди буває, зібрався натовп роззяв.

Яскраво червоний, пекучий, немов сяйво полуденного сонця, колір крові шокував мене. Чорти б вас забрали, це вже не мирна демонстрація. Це вже війна!

Поправивши арафатку, я дременув назад до готелю…

(Протягом наступних п’яти днів я ще не раз стану свідком того, як спецназ розстрілює натовп гумовими кулями. Разом з тим, попри заяви демонстрантів, я жодного разу не бачив, щоб вогонь вівся з вогнепальної зброї.)

Без пригод дістатися до «Cairo Stars» не вдалося…

Готель був під носом, коли десь зліва від мене гостро вискнули гальма. Я спинився. Демонстранти, штовхаючи мене плечима, кричали і неслися у той бік. Там щось відбувалося.

Цікавість – страшна сила. Під’їзд «Cairo Stars» був зовсім поруч, буквально за кілька кроків від мене, проте я завернув наліво і злився з потоком єгиптян. У голові гуло, адреналін розщеплював на атоми інстинкт самозбереження.

За кількадесят кроків від готелю спинилась оранжева машина «швидкої допомоги», яку, немов саранча, обліпила сотня (може, більше) чоловіків. Невелика частина юрмища просто зацікавлено спостерігала, зате найбільш запеклі злісно торгали і розхитували автомобіль із боку в бік. Повітря вібрувало від нестерпного хижого галасу.

Неслухняними руками я звів камеру до плеча і натиснув «RECORD».

Після кількох невдалих спроб демонстрантам вдалося розкрити двері мікроавтобуса. Зі «швидкої» витягли пораненого поліцейського. Я навіть рота не встиг роззявити. Спостеріг лиш, як майнула в натовпі чорна уніформа. І все. Більше нічого не бачив. До сьогодні не знаю, що сталося з тим полісменом. Скидалося на те, що чоловіка затоптали. У спорожніле авто повантажили сімох демонстрантів, котрі так і не отямился після «знайомства» зі сльозогінним газом. Після того юрба ринула в сторони, відкривши дорогу «швидкій».

Тиснучись до стін будинків, я позадкував і незабаром дістався до «Cairo Stars».

Майже відразу за мною до рецепції ввалився поліцейський. Високий, широкоплечий, поголений. Правда, не спецназівець. Простий полісмен, що пильнує за порядком на вулицях. Хто був у Каїрі, не раз бачив таких: біла сорочка, краватка, чорна кофта з погонами і такий самий чорний берет.

Хасан вийшов наперед і потиснув руку новоприбулому. Схоже, вони були знайомі. Я помітив, що у полісмена практично відірваний рукав кофти.

Чоловіки обмінялись кількома фразами. Судячи з інтонації, поліцейський про щось просив. Майже благав. Хасан слухав його і темнів, як хмара, раз за разом піддаючи в розмову гнівні репліки. Зрештою менеджер «Cairo Stars» кивнув і повів новоприбулого в глибину готелю.

За хвилину Хасан повернувся. Сам.

– Хто то був? – цікавлюсь у нього.

– Мій друг, – відповів єгиптянин.

– Він поліцейський?

– Він постовий. Працював регулювальником на нашому перехресті. Хороша людина. Він не з тих, хто тероризує народ. Сьогодні навпаки – намагався допомогти пораненим, виконати свій обов’язок, але його ледь не розірвали на шматки. – Хасан зітхнув. – Каже, що демонстранти обливають бензином відділки, б’ють і палять поліційні машини, де тільки бачать. Чорна уніформа стала рівносильною смертному вироку. Перед натовпом у ній краще не показуватися. Він тепер боїться їхати додому, боїться, що його вб’ють сусіди.

– І що твій друг тепер робитиме?

– Я сховаю його. Нехай перебуде день-два у найдешевшій кімнаті. А потім, можливо, все заспокоїться.

Хасан не просто прихистив товариша. Він також дав йому свій одяг, аби той не світив серед постояльців уніформою. В одному Хасан помилявся. За день-два Каїр не заспокоїться. Регулювальник лишиться в готелі надовго. Коли я покидатиму Каїр, він усе ще ховатиметься в найдешевшій кімнатці «Cairo Stars».

О четвертій пополудні кількість демонстрантів стала надто великою. Немов вода після дощу, вони використовували всі лазівки і просочувались на центральну площу. Невдовзі поліція відступила, зрозумівши, що сльозогінний газ уже не зупинить невдоволених. Центр Каїра опинився у руках демонстрантів. Стримувати таку юрбу без застосування жорсткіших заходів було неможливо.

Революція набирала обертів, неслась уперед, немов пущена по схилу кам’яна брила, трощачи все на своєму шляху.

Всі, хто жив і працював у готелі, зібрались перед телевізором. Більшість єгипетських каналів заблокували. Залишили тільки провладні, котрі продовжували мовлення у звичному режимі, роблячи вигляд, наче в країні нічого екстраординарного не відбувається. На щастя, в «Cairo Stars» була супутникова антена. Хасану вдалося зловити «Аль-Джазіру». [14] Журналісти катарського каналу встановили кілька камер у різних точках єгипетської столиці, тож канал мав можливість висвітлювати й аналізувати події в режимі нон-стоп.

Затамувавши подих, ми спостерігали, що твориться в місті. З тупим відстороненням я усвідомлював, що все, побачене сьогодні, було лише квіточками.

На Тахрірі, центральній площі, вже зібралося кілька сотень тисяч людей. Переважно молодь. Були також жінки, літні люди. Над юрмиськом майоріли саморобні транспаранти, єгипетські прапори. Люди скандували антипрезидентські гасла, закликали Мубарака вийти і виступити перед народом. Юрба нуртувала, наче гаряча олія. Картина разюче відрізнялася від того, що відбувалося в Україні у 2004-му. Майдан Незалежності стояв. Тахрір, навпаки, – вирував, клекотав, доходячи до точки кипіння. Що мене здивувало – єгиптяни виглядали і агресивними, і щасливими водночас. Їхні обличчя світилися радісним піднесенням.

У різних куточках столиці палали поліційні відділки. Якогось дідька демонстранти підпалили кілька цивільних будівель. Оператори показували потрощені вітрини магазинів, сплюндровані зали ресторанів і чайхан. Раз за разом повторювались кадри, на яких закуті в бронежилети поліцейські стріляли по натовпу з травматичної зброї, – те ж саме, що я бачив на перехресті Адлі та вулиці Шеріфа Баша.