На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович. Страница 21

Жестами чоловіки наказали нам зупинитися. Шофер послухався. Єгиптяни обступили «фіат». Один з них нахилився і заговорив до водія, час від часу тицяючи пальцем у наш бік.

По-моєму, шофер намагався нас захищати, кажучи, що ми прості туристи і прямуємо в аеропорт. На жаль, він не надто старався. Водія не послухали. Частина чоловіків лишились на місці, заступаючи дорогу, а решта пересунулася до багажника і почала витягувати наші речі.

– Що їм потрібно? – верескнула англійською Мійя.

Шофер щось невиразно пробурмотів.

– Агов, що відбувається? – нахилився до єгиптянина Марко. Італієць був наляканий. Ми всі були налякані. – Ти маєш довезти нас до аеропорту!

– Вони шукають білих людей, – роздратовано прокаркав араб.

– Яких білих людей?

– Пішла чутка, що вчора іноземці європейської зовнішності розповсюджували серед демонстрантів наркотики.

– Для чого? – не зрозумів я.

– Щоби збурити натовп на Тахрірі, дозволивши військовим діяти жорсткіше. І тепер повстанці шукають винних.

– Поясніть їм, що ми тут ні до чого.

– Я намагався.

– То спробуйте ще раз!

Тим часом єгиптяни викинули на асфальт мій рюкзак. Слідом за ним полетіли сумки молодят. Їх розкрили і почали потрошити. Ніхто з нас не ризикнув виткнутися з автомобіля і спробувати зупинити арабів. Мовчки сиділи в салоні, понуро чекаючи, що буде далі.

Обшук швидко закінчився, адже в багажі не виявилося нічого, крім особистих речей і дрібних сувенірів. Попри це єгиптяни не думали відпускати нас.

Неохайний юнак відділився від натовпу і схилився біля вікон з лівого боку машини. Його загострене, мов вістря спису, лице манячило просто навпроти мене. Він щось проказав.

– Він просить показати паспорти, – переклав водій.

– Оце мені вже не подобається. – Я зиркнув на Марко.

Знизавши плечима, італієць став витягати документи. Араб грюкнув кулаком у вікно і щось прокричав, підганяючи нас.

Марко і Мійя передали документи мені. Я вельми неохоче додав до них свій паспорт, опустив вікно і віддав усе юному єгиптянину. Нічого не сказавши, хлопець поніс паспорти до своїх.

– Не треба було цього робити, – бідкався я.

– То чому ти віддав йому свій паспорт? – саркастично озвався Марко. – Треба було з ним поговорити.

– Я б спробував… якби знав арабську.

У паспортах, як і в багажі, нічого підозрілого не виявилось. Та це нічого не означало. Демонстранти ніяк не могли заспокоїтися. Їм страшенно кортіло до чогось прискіпатися – відчути солодкавий присмак влади на губах.

Аж раптом хтось із них помітив невелику чорну сумку з нетбуком, яку я тримав між ніг. Окрім комп’ютера в ній лежали відеокамера, фотоапарат-мильниця, кредитки та рештки грошей. Араб закричав. До нього підбігли ще п’ятеро чи шестеро. Мене витягли з авто. По той бік машини інша група демонстрантів примусила вийти Марко. Мійю не зачіпали.

Хтось вирвав мою сумку. Її розкрили. Усе, що було всередині, вивалили на багажник.

– Звідки ти? US? Так? – бризкаючи слиною, що смерділа гниллю і тютюном, кричав той, хто першим помітив сумку. Звідкілясь у нього в руках з’явився мій паспорт. – Скажи мені, ти з Америки? – Він трусив закритим паспортом перед моїм обличчям.

Знов за рибу гроші…

– Ні, я з України, – відповідаю англійською.

Певна річ, це роз’ятрило араба ще більше.

– Україна? Де це Україна?! Ти американець! – розпалювався він.

Я зміряв його удавано незворушним поглядом. Неспокійні метушливі очі, футболка неприємного свинцевого кольору, пом’ята, наче небо, що набрякло грозою, погризені нігті.

– Подивись у паспорт. – Я потягнувся пальцем до паспорта. Араб різко відсмикнув руку, наче маленька дитина, в якої хочуть відібрати улюблену іграшку. – Там зазначено, що я громадянин України. – Я з останніх сил зберігав спокій. Зовсім не через витримку. Просто думав, що мені кирдик незалежно від того, як поводитимусь. За мить додав іще тихше: – Зрозуміло, якщо ти вмієш читати.

Зненацька надокучливого араба відштовхнув інший демонстрант. Я встиг помітити, як мій паспорт пішов по руках, знову загубившись у хаотичному натовпі, що оточував машину.

– Це твій комп’ютер? – агресивно спитав він, тицяючи на мій нетбук. Карі очі араба блищали, як у п’яного. Я чудово знав, що араби не п’ють. То було інше, значно небезпечніше сп’яніння. Хмільне відчуття безмежної влади у того, хто щойно вишкрібся із дна і ніколи не міг про таке навіть мріяти.

– Так, – підтвердив я.

– Увімкни.

Запускаю нетбук. Поки «Windows» вантажився, я роззирався, стараючись визначити, в якому напрямку потягли мій паспорт і куди розійшлися речі з випотрошеної сумки. Речі з наплічника мене більше не цікавили. Краєм ока нагледів, як єгиптяни витягли з потаємного відділення конверт із грішми. Там було небагато, двісті п’ятдесят доларів – усе, що лишилося після поїздки Близьким Сходом.

– Ей, там мої гроші! – не стримався я. – Не чіпайте!

– Це не гроші! – огризнувся він. – Це… – І відкрив конверт. – О… – Він підняв голову, криво посміхнувся і більше не вимовив ні слова.

Вони нагадували хлопчаків, які вирішили побавитись у «войнушку». Такі ж збуджені, розпашілі та неорганізовані. Зграйка дітлахів, котрі з усіх сил вдають, нібито займаються дорослими справами, при цьому підспудно визначаючи, хто з них найкрутіший. Усе б нічого, якби цим «дітлахам» не було по тридцять-сорок років і в їх руках не було ножів та сталевих дрючин.

У цей момент операційна система «Windows» завершила завантаження, оповістивши про це характерним звуком. Араб підсунув нетбук до мене.

– Показуй! – гримнув він.

– Що показувати? – не зрозумів я.

На моніторі була екранна заставка і більше нічого. І тоді єгиптянин вибухнув:

– Show me your file! Show me your file! [28] – Він кричав мені просто в обличчя.

– Заспокойся, будь ласка. – Я намагався говорити стримано, але в голові, мов дзиґа, крутилась одна думка: «Все. Фініш. Доїздився». – Я покажу тобі все, що захочеш, тільки поясни мені, який саме файл ти хочеш побачити.

– Show me your file! Show me your file! – криком він накручував себе.

Разом з ним заводилися інші. Обступали тісніше.

«От і все», – майнуло в голові.

– Який файл? – у відчаї перепитав я, розуміючи: араб настільки неосвічений, що поняття зеленого не має про комп’ютери.

– Show me your file! Your file!

Тремтячими руками я запустив провідник «Windows». Відкрилося стандартне вікно: диск С, під ним – список жорстких дисків. Араби притихли.

Штовхаючись головами, єгиптяни намагалися зазирнути на екран. А тоді, побачивши типове вікно «Windows», вони… знітилися і один за одним відвели погляди. Чоловіки самі не знали, що шукали. Мабуть, вони очікували побачити картинки, на яких зафіксовано, як я роздаю демонстрантам підозрілі пакетики з кольоровими таблетками. А може – відеозапис, на якому директор ЦРУ віддає мені наказ дестабілізувати ситуацію в Каїрі. Біс його знає. Зрештою, коли я показав їм щось і в цьому «щось» не виявилося ніяких компрометуючих матеріалів, вони розгубилися. Ніхто з єгиптян не хотів признаватися, що не знає, як чинити далі. Вимагати інший «файл» було смішно. Вони не тямили, що робити з уже відкритим.

– А це що таке? – долинуло з іншого боку юрби.

Араб, який закінчував обшукувати сумку з-під нетбука, витяг з бокової кишені товсту пачку квитанцій, які залишилися у мене після відвідання всіх єгипетських храмів, починаючи з Каїра і закінчуючи Абу-Сімбелом. За час подорожі їх назбиралося майже два десятки. Храм Хатшепсут, храм Хоруса в Едфу, Луксорський храм, Карнак, Медінат-Хабу, Рамессеум, храм Хатора в Дендарі, храм у Абідосі, Незавершений обеліск та інші – я зберіг квитки від кожного з них. Квитанції нагадували банкноти – яскраво розмальовані, зі сріблястим тисненням, – на кожній був зображений відповідний храм і зазначена його назва. Через те я їх і залишив. Достатньо одного погляду, щоб відновити в пам’яті вигляд споруди, її місцезнаходження і назву.