Чигиринські походи. 1677–1678 - Сорока Юрій В.. Страница 10

Таким чином, вступивши у двобій з українською Гетьманщиною і Московським царством, а також зіткнувшись із європейською військовою стратегію Нового часу, що швидко вдосконалювалась, османи повинні були знайти ефективну протиотруту. Але, як відомо, віднайти її вони так і не змогли, і гучна перемога під Кам'янцем — Подільським навряд чи може бути прикладом тріумфу турецької зброї. Надто великою була різниця між силами нападників і оборонців. Скоріше, падіння Кам'янця зайвий раз продемонструвало, що секрет перемог оттоманських полчищ над їхніми численними супротивниками полягав, передусім, у кількісній перевазі, і лише після цього в тісній взаємодії піхоти, кінноти та артилерії, з одного боку, з другого — у якісній бойовій виучці і можливості підтримувати високий моральний дух військ. Проте в нових умовах, коли швидко зростало значення озброєної вогнепальною зброєю піхоти та артилерії, особливо важкої облогової, цього було замало. Мотивація османських воїнів знизилася, так само як і рівень їхньої підготовки. Колишня технічна перевага також зійшла практично нанівець, так само як суттєво зменшилося значення легкої іррегулярної кінноти. І справді, яка користь у швидкості та маневреності тих самих акиджїїв і тімаріотської міліції, якщо вони з їхнім середньовічним набором оборонного і наступального озброєння не могли на рівних боротися з ворожої піхотою, яка зайняла оборонні позиції за укріпленнями і була готова зустріти атаки османських наїзників шквальним вогнем мушкетів і дрібнокаліберної артилерії? Нарощування ж вогневої потужності неминуче повинно було призвести до подальшого падіння значення кінноти і реструктуризації османського війська, застосування ним тактики, подібної до тактик європейських армій. Але саме тут дав про себе знати сумнозвісний східний консерватизм. Турки просто не змогли перебудувати військо згідно з вимогами Нового часу, тож прирекли себе на поразку. Саме це й продемонстрували результати битв, проведених військом Османської імперії під Чигирином у 1677–1678 роках, а також цілковитий провал осади Відня в 1683 році. Залишаючи останню подію дослідникам цього періоду історії Священної Римської імперії, розглянемо, як розвивалися події під час Чигиринських походів.

Початок протистояння

Лівобережної України

і Московського царства

з Османською імперією в 1674 році

Розглядаючи причини початку війни за центральну Україну і Чигирин з тієї точки зору, яку мали представники Московського царства і лояльної до нього Лівобережної України, легко дійти висновку, що їх була ціла низка. Спробуємо проаналізувати головні з них.

Безумовно, першим із чинників початку бойових дій у районі Чигирина є, і цього не заперечують і сучасні російські вчені, притаманне Москві бажання захоплювати під свій протекторат все нові й нові землі. Така поведінка, характерна для будь — якої імперії, була цілком логічною — адже історія неодноразово демонструвала справедливість твердження: імперія, яка не збільшує своєї території, швидко починає розпадатися. Ідея «зацапать сбоку и не пущать!» в усі часи широко використовувалася московськими самодержцями, значно розвинувшись за царювання Івана IV Грозного. У даному ж випадку до бажання збільшити територіальні володіння додавалась ідеологічна складова. Ні для кого не секрет, що Московське царство, історія створення якого залишає достатньо запитань і білих плям, ще з давніх — давен оголосило себе правонаступником Київської Русі, тож володіння Києвом — «матір'ю городів руських», мало для нього принципове значення. Адже саме з Києва, за версією російської академічної науки, «переїхало» у Володимир — на — Клязьмі, а потім і в Москву все те, що було основою, таким собі наріжним каменем «русского мира». Не меншого значення набував і Чигирин — гетьманська столиця Богдана Хмельницького, творця «возз'єднання» України і Московського царства.

Великий вплив мав на московську політичну еліту і так званий ідеологічний фактор. Річ у тім, що після самовільного взяття у спадок двохголового орла — гербу Візантійської імперії, Московське царство вважало за свій обов'язок вести боротьбу з мусульманською Туреччиною, під ударами якої, власне, і впала Візантія. Під впливом православної церкви Московського патріархату з'явилась нова концепція світового устрою. Ця концепція промовляла: російський народ це подоба нового Ізраїлю, а Москва — Третій Рим. Попередні два (Рим і Константинополь) впали, а Четвертому не бути. Тож, взявши на себе таку глобальну місію, Москва просто зобов'язана була рано чи пізно стикнутися з найбільшим стовпом мусульманської ідеї, яким на той час була, безумовно, Османська імперія. І якщо протягом XVI і першої половини XVII сторіч у Москві не відчували, що спроможні розпочати боротьбу, то після 1670 року такий час настав.

Що ж до суто українських чинників початку війни між Лівобережжям і Османською імперією, то ними були, насамперед, стара ворожнеча, що її розпочали ще гетьмани Павло Тетеря і Іван Брюховецький, кожен намагаючись стати гетьманом Лівобережної і Правобережної України. Адже саме це протистояння з поляками і промосковськи налаштованою старшиною козацького війська змусило гетьмана Дорошенка шукати підтримки у Стамбулі. Не меншої ваги для лівобережних старшин і гетьмана Самойловича мав і той факт, що, згідно з розповсюдженою тоді у козацькому військові думкою, Київ і Чигирин являли собою ключові об'єкти української державності. «При кому Чигирин і Київ, при тому й козаки повинні бути у вічному підданстві», — каже літописець. Тож, скориставшись нагодою, не спробувати відібрати в Дорошенка Чигирина Самойлович просто не міг.

Не менше причин розпочати збройний конфлікт з Московським царством і Лівобережжям було й у Османської імперії. І першою з таких причин можна назвати ідею джихаду, що її османи активно втілювали в життя протягом кількох сторіч. Джихад — це «священна війна». Слово «джихад» означає «справедливе» (з точки зору ісламу), хоча й насильницьке, намагання збільшити розміри територій, керованих мусульманами, за рахунок територій, які належать немусульманам. Іншими словами, метою джихаду є не стільки розповсюдження ісламської віри, скільки розширення сфери впливу суверенної мусульманської влади. Таким чином, сама ідея джихаду є відверто агресивною, а його кінцева мета полягає в тому, щоб домогтися панування мусульман над усім світом. Слід зазначити, що джихад у вигляді територіальної експансії завжди був основним аспектом міжнародної політики мусульманських правителів. На час смерті пророка Магомета, тобто в 632 році нашої ери, мусульмани оволоділи більшою частиною Аравійського півострова, а вже за сто років ісламісти підпорядкували собі колосальний регіон, що простирався від Афганістану до півночі Іспанії. Пізніше джихад стимулював і виправдовував мусульманські завоювання територій, на яких були розташовані Індія, Судан, Анатолія і Балкани. І саме Османська імперія, яка в епохи Пізнього середньовіччя і Ренесансу відігравала визначну роль у цьому процесі, взяла на себе обов'язок у провадженні ідей джихаду на європейському театрі.

Такою була стратегічна мета Туреччини. Але існували окрім неї і банальніші причини для початку бойових дій за Подніпров'я. Поштовхом до них був випадок, що про нього згадують деякі історики. А саме: у подільському Ладижині був убитий турецький царевич, і в цьому вбивстві турецька сторона звинуватила Московське царство. Яким зручним приводом був цей випадок для початку військової кампанії, ми можемо зрозуміти хоча б на прикладі більш пізнього і більш відомого вбивства в Сараєво — саме насильницька смерть австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда стала першопричиною Першої світової війни.

Слід зазначити, що на початку українсько — турецько — московської війни політичне й фінансове становище всіх трьох сторін конфлікту було досить складним. Про занепад політичного устрою Османської імперії й ослаблення правобережного гетьмана Петра Дорошенка вже йшлося вище. Тож зупинимося на тому, що діялося в той час у Московському царстві.