Чигиринські походи. 1677–1678 - Сорока Юрій В.. Страница 5

Таке рішення сейму означало для Дорошенка остаточний розрив з Річчю Посполитою. Щоправда, як засвідчують джерела, події, які відбулися в Острозі, значно підвищили його популярність серед козацької бідноти, котра після визнання Ханенка польською владою відступилася від нього і повернулась обличчям до гетьмана. У відповідь на королівський лист, у якому Вишневецький вимагав, щоб козаки визнали своїм гетьманом Михайла Ханенка, козацька Рада, котра відбулась у Корсуні на початку 1671 року, відповіла цілком передбачуваною ухвалою. Козаки декларували повне довір'я до гетьмана Дорошенка й відправили Вишневецькому відповідний лист. Одночасно з посланням королю Речі Посполитої був відправлений другий колективний лист. Це послання було адресовано козакам лівобережних полків. Представники Корсунської ради намагалися схилити лівобережне козацтво на бік Дорошенка, сповіщаючи, що в особі гетьмана український народ має «справжнього доброго вождя, який про те тільки й дбає, щоб Україна ніколи не була роздвоєна й розріжнена».

Тим часом Петро Дорошенко готувався до рішучого протистояння з Річчю Посполитою і для цього проводив відчайдушні спроби пошуку всіх можливих союзників. Для цього він спробував домовитися з курфюрстом Саксонським і Бранденбурзьким Фрідріхом — Вільгельмом, намагаючись залучити його до антипольської коаліції. Але тут на гетьмана очікувало розчарування — дорогою його лист було перехоплено і документ опинився на столі в короля Вишневецького. Крім того, як наголошує Дмитро Дорошенко, гетьман звертався до Москви, до Многогрішного, навіть до бунтівного Степана Разіна, намагаючись домогтися від них підтримки. Однак, як з'ясувалося, реальну допомогу могла надати тільки Оттоманська Порта. Спочатку за наказом султана до українського гетьмана прибуло відділення білгородських татар, у подальшому обіцяючи збільшити контингент. Наступний 1671 рік минув у дрібному протистоянні посланого Дорошенком Остапа Гоголя з поляками й підрозділами Ханенка, а восени поляки розпочали масовану атаку на Поділля, й дуже скоро ними було захоплено майже всі тутешні ключові міста: Брацлав, Могилів, Бар, Меджибіж і Вінницю. Трималося лише полкове місто Кальник, дочекавшись приходу на допомогу значного відділення гетьманського війська на чолі з полковником Петрановським.

Але на цьому успіхи поляків скінчилися. Наприкінці 1671 року Османська імперія нарешті почала виконувати домовленості й на допомогу Петрові Дорошенку вирушили близько тридцяти тисяч татар і кілька тисяч турецьких вояків. Утім, чисельність турецького війська дуже швидко була збільшена і за Поділля і Брацлавщину розпочались активні бойові дії. Польський коронний гетьман Ян Собеський боявся саме такого розвитку подій. І недаремно. На початку травня 1672 року султан Магомет IV з великим військом перейшов Дунай, а далі й Дністер і підступив до Кам'янця на Поділлі, маючи на меті здобути неприступну фортецю над Смотричем, яка досі бралася лише один раз — її спромігся захопити литовський князь Вітовт у далекому XIV столітті. Тож поки полки Дорошенка громили Ханенка під Батогом, турецьке військо взялося за Кам'янець — Подільський, демонструючи, що відступати не має наміру. І ця облога, яка показує нам усю серйозність становища, що в ньому за якихось кілька років опиниться Чигирин, заслуговує на те, щоб бути описаною детальніше.

Облога Кам'янця — Подільського

турецькою армією в 1672 році

У книзі відомого польського письменника Генріка Сенкевича «Пан Володиєвський» є цікаві рядки, які стосуються неприступного Кам'янця — Подільського. Ці слова, вкладені письменником в уста турецького султана Османа II, сповіщають, що на запитання султана: «Хто ж укріпив цю цитадель?», його підлеглі відповіли: «Це зробив сам Бог!» — «Тоді нехай її Бог і бере!» — мовив Осман і відмовився штурмувати фортецю над Смотричем. Проте, через п'ятдесят один рік після появи тут Османа II, у серпні 1672 року військове щастя відвернулося від захисників Кам'янця — Подільського.

Ще в березні 1672 року перед султанським палацом в Адріанополі було виставлено бунчуки, що знаменувало: в Османській імперії оголошено чергову священну війну з невірними. Одночасно з цим, у межах підготовки до великого й тривалого походу, було організовано масову заготівлю продовольства. На початку літа з — під Адріанополя, отримавши султанський наказ йти на допомогу Петру Дорошенку в землі Правобережжя, вирушив полковник Абдурахман, а за кілька днів — сам султан. Переправившись через Дунай, турецька армія пішла вздовж долини річки Прут — точно тим самим шляхом, яким ішли 1621 року вояки Османа II. За два місяці, а саме 3 серпня 1672 року турки почали будувати міст через Дністер у районі Жванця. 12 серпня міст було збудовано, і турецькі вояки вступили на територію Речі Посполитої.

Слід додати, що одразу після форсування Дунаю до султанської армії приєдналися військові загони молдавського та волоського господарів, загальною чисельністю в шість тисяч вояків. Коли ж султанська армія переправлялася через Дністер, до неї приєднали свої сили кримський хан Селім—Ґерай з частиною орди — близько десяти тисяч легкої кінноти, а також гетьман Петро Дорошенко з трьома тисячами козаків, які вже покінчили з Ханенком і були готові виконувати свою частину домовленостей із Оттоманською Портою. Хоча формально походом на Кам'янець командував сам султан Магомет IV, реальним головнокомандувачем був талановитий полководець великий візир Ахмед Кюпрілі.

Передові частини турків швидко оволоділи Жванцем, який був слабо укріплений, і продовжили свій шлях на північ — незважаючи на допомогу з Кам'янця — Подільського, після короткого бою Ієроним Лянцкоронський, який командував гарнізоном Жванця, був змушений відступити із Жванця.

Що ж до готовності Кам'янець — Подільської фортеці до майбутньої облоги, навряд чи її можна назвати задовільною. Перед такою грізною силою, яка прийшла на Поділля, Річ Посполита в той час була фактично беззахисною. Коронний гетьман Ян Собеський, добре розуміючи, що не має ніякої можливості для ведення війни в полі, зробив ставку в майбутньому протиборстві на потужні укріплення Кам'янця — Подільського. Для цього він підготував план, згідно з яким поляки мали підготувати міські укріплення з розрахунком затримати тут турецькі сили і дати можливість королю зібрати кварцяне військо та посполите рушення. У межах розробленого плану Собеський мав намір підтягнути до Кам'янця всі гарнізони з ближніх фортець та міст, за винятком хіба Меджибожа, Бара і Брацлава. Крім того, коронний гетьман дав розпорядження Ханенку, зобов'язавши його надіслати на підтримку Кам'янця — Подільського півтори тисячі козаків. Але цим планам, як уже зазначалося, завадив Петро Дорошенко.

Отже, можемо сказати, що баланс сил був аж ніяк не на користь поляків. Окрім великої кількості піхотних і кавалерійських полків, турецька армія мала у своєму складі потужну артилерію, загалом близько 100 гармат, з них 26 — важких. Турецьке командування, діючи за розробленим заздалегідь планом, вважало найпершим зі своїх завдань саме оволодіння Кам'янцем. Турки не гірше за Яна Собеського розуміли, що падіння фортеці дало б змогу безперешкодно просуватися у глиб Правобережжя і навіть Польщі.

Натомість гарнізон кам'янецької фортеці складався всього з двохсот чоловік найманої піхоти. Щоправда, дещо врятувало ситуацію те, що крім них, після поразки під Четвертинівкою, підтягнули до Кам'янця — Подільського два малочисленні полки піхоти по 150–200 чоловік кожний. Наприкінці липня, в останній момент, до Кам'янця прибув полк піхоти в кількості п'ятисот жовнірів, найнятих краківським біскупом Тржебіцьким. Ще гіршим було становище в кавалерійських підрозділах кам'янець — подільської залоги. Тут у складі трьох кавалерійських хоругв напередодні облоги залишилось лише 70 жовнірів, решта ж розійшлася хто куди через несвоєчасну виплату грошового утримання. До цього можемо додати 24 драгуни Єжи Володиєвського, який прибув до Кам'янця — Подільського, залишивши за наказом Потоцького невеличкий форпост, що його утримував у Хребтіїві, а також 30 сердюків полковника Мотовила і 80 жовнірів ротмістра Мокрицького. Тобто всього регулярного війська у гарнізоні Кам'янця — Подільського налічувалося менше аніж 1500 чоловік. Крім того, було надзвичайно мало артилерійської обслуги — всього шість кваліфікованих гармашів. Окрім гарнізону виявили бажання стати на захист міста від турків близько 500 чоловік шляхетського ополчення, здатних до оборони.