На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 13

— Не візьму сеї булави. Тяжкий час настав, тяжка година. Й ніхто нам не зичить добра. Хміль царю московському підкорився, й ми з ним. І я Хмелевої домови ламати не гожий, хоч вона й не на вічні часи, з смертю Хмеля втратила силу. Але нині цар прислав такі умови, що за ними козацькі вольності зводяться на хух. Я ж ні в чиїй неволі бути не хочу. І поготів вести когось за собою в неволю. Ось вже зараз він на догоду ляхам вимагає, щоб я покарав Антона Ждановича, котрий скурав Краків і Варшаву. Ждановича посилав туди не я, а Хміль… Зрікаюся булави й нарікаю обрати когось іншого, хто на такі факції здатний або хто вміє знайти викрут чи хоча б стежку хитру… — й замовк. Стояв над козацьким морем і зорив у далечінь. Вона була порожня й сумна. Вижаті ниви: стерні в полі й стерні в серці, й невидимий слід за журавлями, які полетіли й вернуться, і ніколи не вернеться прогаяне людиною, втрачене, загублене. Ген на горі — мовби й не відбувалося нічого у світі — вимахував руками вітряк о двох палубах, молов мливо, молов, як і десять, і сто, й, може, тисячу літ тому, й мельника, який меле зерно, нічого, окрім борошна, не обходить, щоб було м'яке і сухе. На мить гетьман позаздрив тій невідомій людині і уявив мельником себе, обіп'ятого мішком, обсипаного борошном.

— Майже всі ви горіли в огні збаразькому, берестечковому, корсунському… Мали тоді перед собою певного ворога і певну путь. А тепер путь треба видивлятися й вивіряти кожен крок… Гетьман ступає попереду… Обмисліть же гаразд, кому найбільше вірите, за ким підете без вагання. Щоб не звинуватили потім, якщо та путь виявиться гарячою…

Відтиснутий корсунцями, Матвій стояв під самим лісом — кілька невисоких, корякуватих дубів, а далі дорога в прижовклу осінню березово — кленову гущавінь, звідси не чув, що говорив гетьман, тільки бачив, як пішов він з горба, як за ним побігла старшина, меткий Богун вхопився за обсипану самоцвітами гнуздечку, ще кілька старшин майже силоміць стягли Виговського з коня й повели на горб, а вже назустріч ішов тлустий, важкий Зарудний, ніс на випростаних руках булаву:

— Пануй, батьку!

Й ще кілька голосів:

— Станьмо одностайно за наші вольності!

— Не хочемо перемін! Воліємо, щоб було, як колись.

— Пануй, підемо за тобою хоч у пекло!

Й жодного іншого голосу.

Сі голоси були дужі, на все поле, й Матвій чув їх. І косував оком назад, під сусіднього дуба, де з гуртом козаків стояв полтавський полковник Мартин Пушкар. Доволі літній чоловік у простій одежі, високий, худий, сутулий, з білобровим обличчям, сивим вусом, один кінчик якого звисав, а другий стирчав убік. Матвій видів напругу на його обличчі — той був готовий вступити до боротьби, але бачив — не випадає. Якби хоч хтось подав за нього голос або сталась якась шванка… Він любив шванки… Коли Виговський пішов з горба, він аж похилився й стиснув долоню, якою тримався за дубову гілку, й гілка хруснула, а коли Виговського повели назад, кинув гілку собі під ноги. Матвій дозирався, чи не видно в гурті полтавців Супруна, але його не було, не було його й серед коноводів, які тримали в повідді коні Пушкаря, його сотників та довірчих козаків, коні скубли з дубів листя й одганяли хвостами лютих осінніх ґедзів. Матвієві кортіло підійти до полтавців та запитати про брата, але щось стримало.

Вдарили срібні тимпани — гетьман узяв булаву до рук. На червоний верх шапки козака, який стояв попереду Матвія, сів великий жовтогарячий метелик, стріпнув крильцями й затих — либонь, прийняв козачу шапку за квітку. Поворушив вусиками, бридливо переступив ніжками на нагрітій сукнині, полетів. Коли Матвій перевів погляд на пагорб, гетьмана там уже не було.

V

Матвій поспішав додому (його душа вже була біля Федори, усміхалася їй, ластилася до її білих струнких ніг), сивий з білою звіздою на лобі румак ішов то чвалом, то ристю, позаду йойкав селезінкою брюхатий чалий кінь, на якому куняв Сидір. За всю дорогу чи й обмовилися кількома словами: неговіркі обоє, після притичини з бортними соснами воліли не вступати до розмов, навіть поглядами розминалися, жили поруч, але мовби одгороджені стіною. Лише раз, коли їм у селі перейшла дорогу ряба свиня з колодкою на шиї і Сидір з усієї сили шмагонув її нагайкою, поклавши через усю спину кривавого басамана, а свиня заверещала й зопалу кинулася під ноги Матвієвому коневі, Журавка сердито сказав:

— Для чого? Вона тебе чіпає…

Сидір заграв нагайкою:

— Нехай не переходить дорогу.

Матвій сплюнув у порохню дороги й більше не обзивався.

Квапили Матвія ластівки, які мчали поперед коня над дорогою, квапив, вимахуючи крильми, похилений шестикрилий вітряк на овиді, квапили схожі на подушки в мережаних напірниках хмарки, які обганяли його, й він торкав нагайкою коня. Торкав майже мимохіть, а сам перебирав у пам'яті по вузликові вервечку останніх днів, зсотану туго, міцно — деякі вузлики зав'язані так, що їх не розв'язати. Після ради в полі старшина ще збиралася в хаті, по тому бенкетували, осавули, підосавули, писарі бенкетували окремо, пізно увечері туди прийшли козаки, які подавали старшині на столи, й тепер усі разом перемелювали язиками змелене в старшинських жорнах і пересіяне словесне мливо, додаючи туди власних висівок: «За гетьмана небіжчика ви не мали ради, тепер ви обрали на гетьмана мене, я чинитиму все за вашою згодою, нині король шведський закликає нас до спілки, цар же прислав грамоту, в якій наказує, щоб ми покарали Антона Ждановича за краківський похід, і докоряє нам, буцімто ми хочемо його зрадити: „Чи довго ви хильці справлятимете“, каже, то ж радьте, що чинити, моя душа не лежить до роз'єднання з царською величністю, а ви кажіть свою думку»; «ми не зламаємо присяги цареві», «не відкинемося від царської величності, триматимемося ладу, який учинив Хміль»; «не гаразд нам, пане гетьмане, під царем бути, ще сам цар так — сяк, а старшина в нього лиха, хоче завдати нас у неволю та добра наші відняти». «Проситимемо його величність і наполягатимемо, щоб наші права та вольності поважав, статей переяславських допильновував, а ми навзаєм плататимемо йому щирістю, ні на чиї лестощі не схилятимемося, так я цареві й одпишу». «Як ти вчиниш, так ми й будемо». «Чини по присязі царській», — похмуро, з притиском — Пушкар. «Я царю присяги не складав, складав її Хмельницький». «Все військо складало присягу, ти ж кому складав присягу — шаблі чи пищалі?» «Шаблі». «Цар жалування обіцяє прислати». «Оце їхні гроші, — ей, корчмарю, візьмеш плату мідяками?» «Не візьму». «Нехай великий государ хоч і з паперу грошей наріже й буде на них його ім'я, я радо їх візьму», — Пушкар. «І порохню з його чобіт злижеш?» — Лісницький. «Годі вам, ще перегризетесь. Не для того зібралися», — гетьман. Поволі затихли.

По тому всі поїхали до Києва, де гетьман мав поблагословитися в церкві. Поруйнований та попалений за війну Київ чорнів пусткою, тільки Поділ жив і вирував, та на горі біля Десятинної сиділо російське військо з воєводами, замок оминули, крутою, вибоїстою, позмієною корінням дорогою через яри та приярки добулися до Подолу, до Братського монастиря, де й посходили з коней і де в церкві єпископ чернігівський Лазар Баранович покропив святою водою гетьманські булаву, бунчук і шаблю. При тому були присутні московські воєводи, єпископ запросив їх та генеральну старшину на обід, і там ширмували через стіл словами, то скроплюючи їх міцнющою горілкою литовською пінною, то підсолоджуючи волоським вином. Бутурлін докоряв Виговському, що не оповістив царя о гетьманських виборах, а той віддавав назад слова дощіпливі з причини означення його й далі в листах писарем, крутійства, і вивершив свою мову в той спосіб, що нехай цар накаже не ламати наших вольностей, а ми тоді йому будемо раді служити, на всякого ворога бити й ніколи не відкинемося від його величності… Щиро казав гетьман сі слова чи ні, не вгадати — стелив мову виважено, а сам сидів незворушний, і вигляд мав упевнений, непроникний, задумливий. І чи то проміряв невидиму відстань уперед, чи то оглядався назад.