На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 52

Дрімалося. Але тнули комарі, везькав раз по раз по обличчю, змітаючи їх. Козаки спали, понакривавшись киреями з головою. Матвій подумав, чи не накритися киреєю й собі, та раптом праворуч почувся плескіт. Либонь, гуляє сом або й судак. Плескіт повторився, й долинули скрип, а далі тихий гомін. Матвій порачкував од води, порозштовхував козаків. Вони поналапували зброю, посунули до берега, залягли. Рисячими очима зорили на воду. Вже було видно довгу тінь, яка наближалася до них. Зрідка попискував кочеток, либонь, кочетки змащені, але на одному дьоготь вже обітерся. Човен сунув повільно — попід самим правим берегом, бо на середині бушували хвилі, долав Дніпрову течію. Козаки не сподівалися на такі лови, вони їздять понад кручами для острашки, їх усі бачать, знають, що понад Дніпром роз'їжджають дозори, на які можна наткнутися, й для полохливих того досить, справжнього ж прибиша, убійника темної ночі не переймеш. Ці ж пряли просто в руки, сліпий випадок привів їх на місце, де спочивав дозір. Ледве човен порівнявся з горбочком, на якому лежали козаки, як вони посхоплювалися, ступили до самої води, гукнули:

— До берега! Стріляємо!

Й один з козаків випалив у повітря, страхаючи тих, у човні, й збадьорюючи себе. До човна було сажнів п'ятнадцять, ті, що сиділи в ньому, зрозуміли: втікати пізно, перестріляють усіх. Човен зупинився, почав повільно розвертатися кормою до берега.

— Сюди пливіть!

Заталапали весла. В човні було троє, схожих на міщан, у міщанській одежі; двоє плели якусь брехню про хвору жінку у Витачеві, про ворожбита, якого везуть до неї. Але хто пхається в таку далечінь серед ночі та ще човном, возом можна доскочити од полудня до вечора. Взялися за «ворожбита», й він заговорив… по — московському. Обшукали пильно всіх трьох, нічого, окрім дорожнього припасу, не знайшли, пов'язали руки й повезли в сідлах поперед себе в Стайки до тамтешнього сотника. Обшукали ще раз, перемацали все по рубчику й знайшли у «ворожбита» зашитий у халяву чобота папір. Сотник пробіг його очима при світлі свічі, вголос читати не став, тільки сказав, що папір вельми важливий, його треба негайно відправити до гетьмана. Сам і повіз.

Листа гетьман Виговський прочитав на раді. В ньому писано від царя Шереметьеву, аби під приводом того, що гетьману віддадуть Барабаша, боярин заманив до Києва Виговського, схопив і відправив його до Москви. В листі також було названо кільканадцять старшин та полковників, яких велено забити в заліза.

Якби у вікно влетіла кульова блискавка й з шипінням почала кружляти по світлиці, вона зробила б менше враження, ніж цей лист. Старшина оніміла, в неї на якийсь час одібрало мову. Ввели поштаря, він затинався, щось белькотів, і його вивели. Пізніше ходили балачки, ніби листа було підроблено, його згарбузували поляки, але тоді так ніхто не думав. Та й поштар не відвівся перед поблиском шаблі.

— Це ще не все, — мовив гетьман, підвівшись із стільця. — Втікачі з московського війська оповідають, що цар збирається послати на нас стрільців і вигубити козаків до ноги…

— Чого ждемо! Присягали боронити один одного, а тепер нас поведуть як баранів!

— Ще ж не потупилися наші шаблі!

— І пороху не забракло. Зуміємо себе оборонити!

Старшина нуртувала, а гетьман знову опустився на стілець з високою різьбленою спинкою, спостерігав. Чи всіх допекло, чи хто відмовчується?

— Я давно зрозумів, — сказав тихим, пониклим голосом, — що Москва не збирається виконувати жодного пункту Переяславської угоди. Жодного! Се я побачив ще за Хмеля… Хоч, зізнаюся, не хотілося в таке вірити… Так клялися… Так дзвони дзвонили! Все на щось сподівався… Дурив власне серце… Та угода — оманна. Аби нас одурити. Вицідили з мене віру…

Аж до ранку горіла тієї ночі в гетьманській опочивальні свіча, гетьман сидів за горіховим столиком і власноручно писав універсали на збір війська. Перетнув межу, до якої стільки разів приступав і відступав знову, зважував і виважував; слухав Тетерю, слухав Беневського й Немирича й доконечно нічого не обіцяв, перетрактації з Польщею тримав про запас. Так само вагався й Хмельницький, ведучи переговори зі шведами та Ракочі, Хмельницькому було ще важче, адже уклав у Переяславі злуку з Москвою, перед смертю сказав Юрієві: «Я заприсягнув царю московському, ти такої присяги не складав, по мені вчиниш, як знаєш».

Військо зброїлося, ладналося в похід. Гетьман вирішив повести козаків на лівий берег і там вчинити велику раду. Тетеря, Немирич і Беневський вже звістували йому не раз, що поляки, попечені й полякані Хмельниччиною, годні на федерацію, на спілку рівних. Дев'ятого серпня, коли вже зібралося військо, з Москви прискакав посланець — піддячий Яків Портомоїнов. Суворий з вигляду, але добрий серцем, привіз багаті подарунки, вимовив від царя та від себе ласкаве слово. Від царя — нещире, від себе — щире. Погладжував сиву бороду, усміхався приязно, промовляв гарно, в лад, розумно, видно, багато знав, багато чого вмів, іншого разу гетьман залюбки б посидів з ним за узваром на меду та на шафрані, погомонів, нині ж — пізно. Пізно! Виговський не любив будь — кому завдавати прикростей власною персоною, всі відповіді переказував через інших, але цього разу оповістив суворо:

— З різних місць пишуть мені полковники, сотники й осавули, що воєводу Шереметьева та князя Ромодановського прислано на лиху справу. Князь Ромодановський вже пустив немало крівці, а барабашівців та пушкарівців тримає під своїм крильцем. Годі! Йду на Задніпря вчинити порядок. А стануть на путі царські люди — вдарю на них. До Києва пошлю свого брата Данила, аби вигнав звідти Шереметьева та зруйнував фортецю, яка проти нас наладована. Ще ж ми не обабилися зовсім, ще ж не потупилися наші шаблі, ще ж кров, а не сироватка гуляє в наших жилах! За кого нас має цар? За кого мають нас бояри? За худобину. Ми люди, і люди вольнії, звитягою випоєні, ми добрі і щирі, як діти, але всякому терпцю є міра. Досить, награлися з нами, натішилися. А ми находилися по шнурочку, та ще й зігнувшись. Пора розправити плечі й дихнути на повні груди.

Портомоїнов жахнувся, замахав руками, аж поопадали рукави його довгого кожуха, й він метляв ними, наче ганчірками. Болість і розпач спотворили його гарне обличчя, він вболівав щиро й стратив гарний лад своєї мови, ковтав слова — намагався перемінити гетьманів рішенець. Але той слухати не схотів, покликав вартових козаків:

— Відведіть царського посланця на кватирю.

Слідом за Портомоїновим прибіг на змилених конях інший царський гонець — Тюлюбаєв, але гетьман його не прийняв.

XV

Матвій ніс свою козацьку службу — покуту — у другій Чигиринській сотні Чигиринського полку; перша сотня — з козаків міста, друга — повіту. Чигиринські сотні йшли одразу за гетьманським бунчуком, їм менше діставалося пилюки, але доводилося пильніше дотримуватися строю, частіше бувати на варті та на посилках у гетьмана. Нині ж то й зовсім — вітер віяв од Дніпра, всю пилюку, яку здіймало військо, несло на перші сотні, накривало їх, неначе величезною рядниною. Матвій їхав у передостаннім ряду, під ним ішла Зірка, чала кобила (лоша вже випасалося в табуні), непоказна з вигляду, з маленькою головою — посеред лоба світилася біла пляма, — зі збитим лівим клубом, сумирна й слухняна, як добре вимуштруваний мисливський пес, розуміла господаря з найменшого поштовху коліна, доторку руки до шиї, а основне — швидка, як вивірка. Розпочинала біг мовби неохоче, збиваючись з копита, а коли розжохувалася, розбігалася, гатала, летіла якимось дивним, заячим скоком (доводилося міцно триматися в сідлі), найкращий румак не міг збігти з нею. Такий кінь для козака — скарб, змилить погоню, наздожене втікача; що з того заграя, який пройде за музиками через село, піднявши хвоста та підкидаючи копита, а в полі вхекується на першій верстві.

Пасмурно й чорно було в Матвія на душі. Одкололо його життя од зеленого берега й понесло в холодну в'язку каламуть. Раніше він знав майже все, що діялося в генеральній канцелярії, а тепер навіть гаразд не відав, куди йдуть. Й думалося йому, що життя дається людині хтозна для чого, й, може, не завжди воно означене Божим промислом; донедавна думав зовсім інакше, весь час світив йому попереду світлячок, вабив і кликав, і життя здавалося хоч і суворим, але принадним. І враз все те розбилося, світлячок погас. Порожніми очима ковзав по степу, по вижатих полях, по сірих гречках, женці дивилися на військо з — під піднятих рук, у яких поблискували серпи: скільки його вже пройшло цим шляхом, куди йде, кого побивати, а може, буде побите само, женці постоять і нагинаються — війни минають, а хліб росте, він треба всім. Трапилися назустріч вози з снопами, снопи вкладені рівно, до ладу, міцно притиснені гладенькими рублями — хазяїн везе, отак і він би возив, та… Попереду Матвія бігла по землі хмарка, він мовби попихав її, а далі полетіла швидко, й степ до самого обрію залило сонце, вітряки махали крильми на горбі, мовби одпихалися від вояків («цур вам і пек, ще попалите»), раптом звідкілясь узявся вихор, збив кілька козацьких шапок, і козаки реготіли, закрутив віхоть соломи й поніс високо — високо вгору, й він згинув з очей.