Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария. Страница 35

Тут з’являється Бодо. Він одпихає нас убік і разом з своїми дванадцятьма друзями виходить наперед.

— Ви чогось хотіли, шмаркачі? — питає він.

Охоронці держави лупають очима.

— Боягузи! — заявляє, нарешті, ватажок, який хотів з двадцятьма спільниками напасти на нас трьох. — Ми вас ще десь спіймаємо.

— Безперечно, — погоджується Віллі.— Задля цього ми кілька років сиділи в окопах. Тільки старайтеся, щоб вас завжди було в три або чотири рази більше за нас. Перевага в силі додає патріотам упевненості.

Ми йдемо головною вулицею. На небі мерехтять зірки. Крамниці яскраво освітлені. Іноді, коли зустрічаєшся з фронтовими друзями, все це й досі здається чимось дивним, хвилюючим, прекрасним і незбагненним: і що ти можеш отак гуляти собі, і що ти вільний і живий. Мені раптом стає зрозуміло, що мав на увазі Верніке, коли говорив про вдячність. Це вдячність не комусь особисто: просто вдячність за те, що на деякий час пощастило уникнути смерті — тільки на деякий час, бо ж остаточно уникнути її не може ніхто.

— Вам треба перемінити кафе, — каже Бодо. — Може, виберете наше? Там не буває таких крикливих мавп. Ходімо, ми вам покажемо його.

Ми заходимо. Внизу тут подають каву, зельтерську воду, пиво й морозиво, а нагорі розташовані приміщення для зібрань. Союз Бодо — це Союз співаків. Місто зараз просто кишить різними союзами, кожен має свої приміщення для зібрань, свій статус, свої порядки денні, кожен вважає свою діяльність дуже важливою і надзвичайно серйозно ставиться до неї. Союз Бодо збирається щочетверга.

— У нас чудовий чоловічий хор на чотири голоси, — каже Бодо. — Тільки з першими тенорами слабувато. Смішно, але, мабуть, на війні було вбито дуже багато перших тенорів. А в нашої зміни ще тільки ламається голос.

— Ось у Віллі перший тенор, — заявляю я.

— Справді? — Бодо зацікавлено дивиться на Віллі.— Ану, візьми оцю ноту!

Бодо заливається, як дрізд. Віллі повторює за ним.

— Добрий матеріал, — каже Бодо. — Ану, оцю!

Віллі справляється і з другою.

— Вступай у Союз! — наполягає тепер Бодо. — Якщо не сподобається, ти завжди зможеш вийти.

Віллі трохи маніжиться, але врешті, на наш подив, погоджується. Його відразу ж вибирають скарбником Союзу. З цього приводу він замовляє всім подвійну порцію пива й горілки, а крім того — гороховий суп та свинячі ніжки. Союз Бодо в політиці дотримується демократичних поглядів, тільки серед перших тенорів один — власник крамниці іграшок — консерватор, а другий — швець — співчуває комуністам, однак до перших тенорів бути надто вибагливим не можна, бо їх і так мало. Замовивши третю порцію, Віллі розповідає, що знає одну жінку, яка теж може співати тенором і навіть басом. Члени Союзу, сумніваючись, мовчать і тільки налягають на їжу. Тоді втручаємось ми з Георгом і підтверджуємо, що Рене де лк Тур справді може співатр двома голосами. Віллі присягається, що в неї не справжній бас, а природжений тенор. Лунають гучні оплески. Рене одразу ж заочно вибирають спочатку членом, а потім і почесним членом Союзу. З цього приводу Віллі знову замовляє всім пиво й горілку. Бодо мріє про вставні номери, які буде виконувати загадкове сопрано, і про те, як інші Союзи співаків під час свят божеволітимуть од заздрощів, думаючи, що Союз Бодо має євнуха. Звичайно, Рене доведеться виступати в чоловічому костюмі, інакше їхній хор змушений буде перейти в розряд мішаних.

— Я їй сьогодні ж скажу, — заявляє Віллі.— От буде реготати! На всіх регістрах!

Нарешті, ми з Георгом виходимо з кафе. Віллі стежить з другого поверху за майданом — він, як колишній солдат, гадає, що охоронці національного гімну влаштували десь засідку. Однак їх і близько немає. Ринковий майдан спокійно розкинувся під зоряним небом. Довкола вікна в пивницях відчинені навстіж. З кафе, де ми залишили Союз співаків, лине могутня пісня: «Хто тебе, чудовий лісе, насадив там на вершині?»

— Скажи-но, Георгу, — питаю я, коли ми завертаємо на Ґакенштрассе, — ти щасливий?

Георг Кроль знімає капелюха перед чимсь невидимим у темряві.

— Знову запитання! — каже він. — Скільки можна сидіти на вістрі голки?

XI

З неба ллє дощ. А з саду пливе, клубочачись, туман. Літо захлинулось у потоках води, стало холодно, а долар коштує сто двадцять тисяч марок. З жахливим гуркотом одвалюється частина ринви на даху, і вода перед нашим вікном ллється прозорою стіною. Я продаю двох ангелів з фарфору і вінок із безсмертників якійсь тендітній жінці, в котрої від грипу померло двоє дітей. В сусідній кімнаті лежить Георг і кашляє. В нього теж грип, але я дав йому випити чашку глінтвейну. Довкола нього валяється з десяток журналів, і він користується нагодою, щоб довідатись про останні одруження, розлучення й скандали у великому світі — в Каннах, Берліні, Лондоні та Парижі. Заходить Генріх Кроль, як завжди, у смугастих штанях з велосипедними защіпками й у відповідно підібраному темному дощовикові.

— Вам не буде важко записати кілька замовлень? — питає він з незрівнянним сарказмом.

— Анітрохи. Давайте.

Він перераховує кілька надгробків з червоного сієніту, мармурову плиту, кілька огорож — нічого особливого, будні смерті. Потім якусь мить нерішуче переступає з ноги на ногу, гріє зад біля холодної грубки, роздивляється на взірці каменів, які вже двадцять років лежать на полицях у конторі, і нарешті випалює:

— Коли ви й далі будете перешкоджати мені, то я не здивуюсь, якщо ми швидко збанкрутуємо.

Я не відповідаю, щоб ще більше розсердити його.

— Саме так, збанкрутуємо! — пояснює Генріх. — Я знаю, що кажу!

— Справді? — Я лагідно дивлюсь на нього. — Чого ж ви виправдовуєтесь? Вам і так усі вірять.

— Виправдовуюсь? Мені не треба виправдовуватись! Але те, що трапилось у Вюстрінгені…

— А що, може, знайшли вбивців столяра?

— Убивців? А нам яке діло? І хто вважає це вбивством? Просто нещасний випадок. Той тип сам був*у всьому винен. Я маю на увазі те, як ви повелися із старостою Де-белінгом! А на додачу ще й безкоштовно запропонували вдові столяра надгробок!

Я обертаюсь до вікна й дивлюся на дощ. Генріх Кроль належить до тих людей, які ніколи не Мають сумніву, що їхні погляди правильні, — це робить їх не тільки нудними, але й небезпечними. Із них і складається та тупоголова маса нашої любої вітчизни, яку завжди можна знову й знову гнати на війну. їх ніщо не може навчити, вони народилися з витягненими по команді «струнко» руками і пишаються, коли можуть так померти. Я не знаю, чи в інших країнах є люди цього типу, однак коли й є, то, напевно, не стільки.

За хвилину я знову чую голос цього дурня. Виявляється, він довго розмовляв із старостою і все владнав. Ми маємо дякувати йому за це. Тепер ми знову можемо постачати надгробки у Вюстрінген.

— Що ви накажете тепер робити? — питаю я. — Молитися на вас?

Генріх люто позирає на мене.

— Бережіться, щоб ви не зайшли надто далеко!

— Аж куди?

— Надто далеко. Не забувайте, що ви тут тільки службовець.

— А я про це весь час забуваю Коли б не забував, то вам довелось би давати мечі потрійну платню: як художникові, як начальникові контори і як завідуючому рекламою. Крім того, шкода, що ми не на військовій службі, — ви б тоді змушені були стояти переді мною струнко. Зрештою, якщо хочете, я можу подзвонити вашим конкурентам— Гольман і Клоц відразу ж візьмуть мене до себе.

Двері відчиняються, і з’являється Георг у вогненно-червоній піжамі.

— Ти розповідаєш про Вюстрінген, Генріху?

— А про що ж іще?

— Тоді заткни свою пельку. Як тобі не соромно? У Вюстрінгені вбито людину! Урвалось людське життя! Для когось загинув весь світ. Кожне вбивство, кожний смертельний удар — це все одно, що перше вбивство на землі. Каїн і Авель, знову й знову! Якби ти й твої однодумці зрозуміли це колись, їс на нашій благословенній планеті не лунало б стільки закликів до війни!

— Тоді були б самі тільки раби й лакеї! Прислужники ганебної Версальської угоди!