Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария. Страница 6

Вулицю поволі затягує прозорий серпанок сутінку. У Лізи вже світиться, але цього разу вікна завішено — знак, що різник дома. Від її будинку починається сад торговця винами Гольцмана. Через огорожу перехиляється бузок, а з підвалу від бочок тхне оцтом. З воріт нашого будинку на вулицю виходить відставний фельдфебель Кнопф. Це худий чоловік у кашкеті з козирком і з палицею в руці, який, всупереч своїй професії й тому, що він за все життя не прочитав жодної книжки, крім стройового уставу, скидається на Ніцше. Кнопф прямує по Гакенштрассе вниз і на розі Марієнштрассе завертає ліворуч. Опівночі він повернеться назад уже з правого боку — цим Кнопф закінчить свій обхід міських пивниць, котрий він, як і належить старому солдатові, здійснює з методичною послідовністю. Кнопф п’є тільки горілку і тільки хлібну. Але вже й знає її, як ніхто інший. В місті є щось із три чи чотири фірми, які курять цей сорт горілки. Для нас їхня продукція приблизно однакова на смак, а для нього ні; він відрізняє, яка звідки, уже по запаху. Сорок років невтомної праці так витончили його смак, що навіть коли горілка того самого сорту, він може визначити, — з якої пивниці її взято. Кнопф запевняє, що й кожен льох має свій особливий запах і він уміє його розрізнити. Звичайно, не по горілці з пляшок, а лиш по тій, що з бочок. Він уже не раз вигравав на цьому в заклад.

Я підводжусь і озираюсь довкола. Кімната моя невелика, з низькою нерівною стелею, однак у ній є все, що мені потрібно: ліжко, полиця з книжками, стіл, кілька стільців і старе піаніно. П’ять років тому на фронті я й гадки не мав, що колись так добре житиму. Ми тоді стояли у Фландрії— то був великий наступ на Кемельберг, під час якого полягло три чверті нашої роти. Георг Кроль другого дня попав до лазарету з раною в животі, а я ще витримав майже три тижні, поки куля не влучила мені в коліно. Потім війна скінчилась поразкою, і я став, нарешті, вчителем. Так хотіла моя хвора мати, і я обіцяв їй. Мати гадала, що коли я стану чиновником, матиму професію і постійне місце роботи, то, принаймні, зі мною нічого більше не трапиться. Мати померла в останні місяці війни, але я все-таки склав іспити і працював деякий час у глухих селах, поки не відчув, що не можу більше втокмачувати дітям те, у що сам давно вже не вірю, і ховати себе живцем серед спогадів, котрі хотів би забути.

Я пробую читати, але в таку погоду не читається. Весна хвилює кров, і в сутінках усе відразу якось губиться. Все ніби втрачає межі, на душі стає тривожно, аж серце завмирає. Я вмикаю світло і відразу ж почуваю себе безпечніше. На столі лежить жовта папка з віршами, надрукованими на машинці в трьох примірниках. Час од часу я посилаю по кілька таких примірників до газет. Газети або повертають їх, або зовсім не відповідають; тоді я друкую нові копії і посилаю знову. Лише тричі мені пощастило дещо опублікувати в міській щоденній газеті, та й то з допомогою Георга, який знає її редактора відділу міського життя. Однак цього виявилось досить для того, щоб стати членом верденбрюкського клубу поетів, який раз на тиждень збирається в Едуарда Кноблоха, в його «Кімнаті древніх германців». Едуард недавно намагався виключити мене з клубу, мотивуючи це тим, що мій вчинок з абонементами аморальний, однак інші члени проголосували проти, заявивши, що я діяв цілком чесно, саме так, як багато вже років діють усі промисловці й весь діловий світ нашої любої батьківщини, — а крім того, мистецтво й мораль не мають між собою нічого спільного.

Я відкладаю вірші набік. Вони раптом здаються мені банальними й дитячими — типовими спробами, які робить майже кожен юнак. Я почав їх писати в окопах, але тоді в цьому був глузд — вірші на якусь мить відривали мене від того, що я бачив, це був маленький острівець опори й віри в те, що по той бік спустошення й смерті існує ще щось. Але ті часи давно минули; сьогодні я знаю, що поряд із спустошенням і смертю існує багато чого іншого, і знаю також, що все це може навіть існувати водночас. Віршів мені більше не треба: в книжках, що стоять у мене на полиці, сказано про все це набагато краще. Але що б з нами сталося, коли б цього усвідомлення було досить, аби відмовитися від того, що робиш? Де б ми всі були? Тому я й пишу далі, хоч дуже часто вірші здаються мені сірими й сухими в порівнянні з вечірнім небом, яке зараз, оранжове, ніби яблуко, розкинулось над дахами і вулицями, заповненими фіолетовим сутінком.

Я спускаюсь сходами вниз повз темну контору і виходжу в сад. Двері у Кнопфів відчинені. В освітленій кімнаті, ніби в палаючій печері, сидять всі три Кнопфові дочки і шиють. Дзижчать машинки. Я

зиркаю на вікно, що поряд з конторою. Воно не світиться. Георг уже кудись зник. Генріх теж, мабуть, шукає відради у своїй пивниці.

Я обходжу сад. Його хтось поливав: земля вогка і дуже пахне. Майстерня Вільке порожня, в Курта Баха теж тихо. Вікна відчинені, напівготовий лев скоцюрбився на підлозі, ніби в нього болять зуби, а поруч мирно стоять дві порожні пляшки з-під пива.

Раптом починає щебетати пташка. Це дрізд. Він усівся на вершечку пам’ятника, якого Генріх продав за безцінь, і співає голосом надто сильним для такого маленького чорного клубочка з жовтим дзьобом. Його щебет, в якому чути то радість, то жаль, бере й мене за серце. Якусь мить я думаю про те, що ця пісня, котра для мене означає і життя, і майбутнє, і мрії, і все незвідане, чуже й нове, для черв’яків, що зараз виповзають із вогкої землі навколо пам’ятника, безумовно, є не чим іншим, як жахливим сигналом смерті від безжального дзьоба дрозда. Однак я не можу нічого з собою вдіяти, пісня полонить мене, розслаблює, і ось я стою, безсилий, самотній і дивуюсь, що не розірвусь або не полину, як повітряна куля, у вечірнє небо. Нарешті я опановую себе і бреду назад садом, повним нічних запахів, піднімаюсь сходами нагору, сідаю до піаніно, б’ю по клавішах, гладжу їх, щоб, як дрізд, виспівати, виплакати те, що в мене на серці,— але з того нічого не виходить, крім безладної мішанини із арпеджіо, модних пісеньок, народних мотивів та уривків з «Кавалера троянд» і «Трістана», які я нанизую одне на одне, аж поки з вулиці хтось не гукає:

— Гей, ти, навчися спершу грати як слід!

Я підводжусь і наближаюсь до вікна. В темряві зникає чиясь невиразна постать; незнайомець уже надто далеко, щоб шпурнути йому чимось у голову, та й навіщо? Він сказав правду. Я не вмію грати як слід ні на піаніно, ні в житті, і ніколи не вмів — завжди був занадто гарячий, завжди занадто поспішав, завжди щось ставало на перешкоді, завжди щось ламалось, — однак хто взагалі може грати як слід, а якби й міг, то яка з того користь? Хіба непроглядна темрява буде від того не такою темною, чи запитання, на які немає відповіді, стануть від того не такими безнадійними, чи відчай від споконвічної недосяжності бажаного не таким пекучим? Чи це допоможе пояснити життя, опанувати його й осідлати, як коня? Чи воно завжди буде, як могутнє вітрило в бурю, що несе нас, а коли ми хочемо підкорити його, кидає у воду? Переді мною часто зяє провалля, яке, здається, сягає аж до центру землі. Що виповнює його? Розпач? Щастя? І яке? Втома? Розчарування? Смерть? Для чого я живу? Справді, для чого я живу?

III

Недільний ранок. На всіх церквах дзвонять дзвони, вечірнє марево розвіялось. Курс долара все ще стоїть на тридцяти шести тисячах, плин часу зупинився, тепло ще не розтопило прозорого кришталю неба, і все здається світлим і безмежно чистим. У такі хвилини віриться, що навіть убивцю можна простити, а добро й зло — це лиш пусі і слова.

Я повільно одягаюсь. Крізь відчинене вікно лине свіже, напоєне сонцем повітря. Під аркою воріт пролітають ластівки, виблискуючи сталлю. Моя кімната, як і контора під нею, має двоє вікон: одно на подвір’я, а друге на вулицю. Я на мить вихиляюсь із того, що виходить на подвір'я, і дивлюся в сад. Зненацька тишу порушує здавлений крик, потім чути хрип і стогін. Це Генріх Кроль, що спить у другому крилі. Його знову мучать кошмари. 1918 року на фронті його одного разу засипало землею, і навіть тепер, через п’ять років, йому ще іноді сниться це.