Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария. Страница 63

Ізабела дивиться на мене, міркуючи про те, що я сказав. Я сиджу, затамувавши подих. І відчуваю, що ми стоїмо перед дверима, за якими має бути воля. Те, що Верніке зве волею. Повернення з парку для божевільних до нормальних вулиць, будинків і стосунків. Я не впевнений, що та воля буде набагато кращою, але не можу думати про таке, коли бачу перед собою це замучене створіння.

— Коли ти мені це поясниш, вони залишать тебе в спокої,— кажу я. — А якщо не залишать, то я покличу когось на допомогу. Поліцію, газети. Тоді вони будуть боятися, а не ти, Ізабело.

Вона стискає руки.

— Це ще не все, — каже, нарешті, вона.

— А що ж іще?

Її обличчя в одну мить стає впертим і замкнутим. З нього наче хто стер біль і нерішучість. Рот стає маленький, губи вузькі, підборіддя випнуте. Вона тепер трохи нагадуй худу, злу дівчину-пуританку.

— Облиш це, — каже Ізабела.

Голос у неї теж змінився.

— Добре, облишмо. Мені не треба цього знати.

Я чекаю. Її очі тьмяно поблискують, як мокра черепиця в сутінку. В них ніби скупчилися всі сірі барви вечора. Ізабела дивиться на мене зневажливо й глузливо.

— А хотів би, еге ж? Але тобі не пощастить, шпигуне!

Мене охоплює лють, хоч для цього немає жодних підстав: адже я знаю, що вона хвора й що зміни в свідомості в неї настають блискавично.

— Хай тобі чорт! — сердито кажу я. — Яке мені діло до всього цього!

Я бачу, що її обличчя знову міняється, але швидко виходжу з кімнати, повний незрозумілого хвилювання.

— Ну? — каже Верніке.

— Оце й усе. Навіщо ви послали мене до неї? Їй не стало від цього краще. Я не здатен піклуватись про хворих. Ви ж бачите — замість того, щоб обережно поговорити з нею, я нагримав на неї і втік.

— Це краще, ніж ви думаєте.

Верніке дістає з-за книжок пляшку та дві чарки.

— Коньяк, — каже він, наливаючи чарки. — Хотів би я тільки знати, як вона збагнула, що приїхала мати.

— Її мати тут?

Верніке киває.

— З позавчорашнього дня. Ізабела ще не бачила її. Навіть з вікна.

— Чому ж вона не могла її побачити?

— Для цього їй треба було б висунутись далеко з вікна й так добре бачити, як у стереотрубу. — Верніке дивиться, як переливається в чарці коньяк. — Але часом такі хворі, як вона, відчувають це. А може, вона здогадалась. Я наводив її на таку думку.

— Навіщо? — кажу я. — Адже зараз вона хворіша, ніж будь-коли.

— Ні,— заперечує Верніке.

Я відставляю чарку і переводжу погляд на товсті томи в його бібліотеці.

— Вона така нещасна, що на неї не можна спокійно дивитися.

— Нещасна, але не хворіша.

— Вам треба було залишити її такою, якою вона була влітку. Тоді вона була щаслива, а зараз… це просто жахливо.

— Так, це жахливо, — каже Верніке. — Ніби все, що вона собі уявляє, відбувається насправді.

— Вона сидить там, мов у катівні.

Верніке киває головою.

— Там, за стінами божевільні, думають, що такого вже не існує. А воно ще існує. Тут, де кожен має свою власну катівню в голові.

— Не тільки тут.

— Не тільки, — одразу погоджується Верніке і ковтає коньяку. — Але тут таких багато. Хочете переконатись? Одягайте халат. Скоро почнеться вечірній обхід.

— Не треба. Я ще пам'ятаю те, що бачив останнього разу.

— То було відділення, де й досі бушує війна. А хочете побачити інші?

— Ні. Про них я теж пам’ятаю.

— Ви ж бачили тільки деякі з них.

— З мене вистачить і цих.

— Гаразд, — каже Верніке. — Тоді допивайте коньяк. Облиште свої екскурси в підсвідомість і хваліть життя.

— Чому? Тому, що все так химерно влаштоване? Тому, що одна жива істота з’їдає іншу, а потім саму себе?

— Тому, що ви живете, невинний пугачу. Для проблеми співчуття ви ще занадто молоді й недосвідчені. Коли ж матимете достатній для цього вік, то помітите, що її не існує.

— Я маю деякий досвід.

Верніке махає рукою

— Не пишайтесь тим, що були на війні! Те, що ви знаєте, не стосується метафізичної проблеми співчуття, а лиш загального ідіотизму людської рас». Велике співчуття починається десь-інде і кінчається теж десь-інде — поза такими скигліями, як ви, і поза такими торговцями розрадою, як Бодендік.

— Ну добре, ви, надлюдино, — кажу я. — Але хіба це дає вам право викликати, коли вам заманеться, у головах тих, що тут сидять, пекло, чистилище чи повільну смерть?

— Право? — повторює Верніке з безмежною зневагою. — Наскільки кращий чесний убивця за такого поборника права, як ви! Що ви знаєте про право, сентиментальний схоластику? Щз менше, ніж про співчуття!

Верніке, посміхаючись, піднімає чарку і спокійно дивиться в темне вікно. Золотаве електричне світло, падаючи на коричневі та строкаті корінці книг, стає ще золотавішим. Воно ніде не здається таким коштовим і символічним, як тут, нагорі, де ніч є водночас і полярною ніччю мозків.

— Ні те, ні інше не передбачено еволюцією світу, — кажу я. — Однак від того мені не легше, і якщо це для вас означає людську неповноцінність, то я б хотів залишитись таким на все життя.

Верніке підводиться, бере з вішалки свого капелюха, одягає його, потім знову знімає і розкланюється переді мною. Після цього вішає капелюха і знову сідає до столу.

— Хай живє добро і краса! — вигукує він. — Саме це я мав на увазі. Ну, а тепер на все добре. Мені пора починати вечірній обхід.

— Ви не можете дати Женев’єві Терговен якогось снотворного? — питаю я.

— Можу, але це її не вилікує.

— Чому ви, принаймні, хоч сьогодні не дасте їй трохи спокою?

— Я дам їй спокій. Дам також і снотворного. — Він підморгує мені.— Сьогодні ви допомогли їй більше, ніж цілий консиліум лікарів. Щиро дякую.

Я недовірливо дивлюсь на нього. Хай йому біс з його дорученнями! Хай йому біс з його коньяком! Хай йому біс з його красномовством!

— Міцного снотворного, — кажу я.

— Найкращого, яке тільки є. Ви коли-небудь були на Сході? У Китаї?

— Як я міг бути в Китаї?

— А я був, — каже Верніке. — До війни. Саме коли там була повідь і голод.

— Так, — кажу я. — Можу собі уявити, що ви тепер скажете, і тому нічого не хочу слухати. Я вже доволі начитався про це. Ви зараз же підете до Женев’єви Терговен? У першу чергу?

— У першу чергу. Дам їй спокій. — Верніке сміється. — А натомість трохи потурбую її матір.

— Чого тобі треба, Отто? — питаю я. — Сьогодні в мене немає бажання вести дискусію про розмір од! Іди до Едуарда!

Ми сидимо в келії поетів. Я прийшов сюди, щоб не думати про Ізабелу, але раптом усе тут здалося мені відразним. Кому потрібна ця базгранина? Світ сходить страхом і кров’ю. Це страшенно банальна думка, я знаю, та, крім того, й фальшива — однак я вже стомився, ловлячи себе на драматизованих банальностях.

— Ну, що таке? — питаю я.

Отто Бамбус дивиться на мене, як сова, що наїлась сколотин.

— Я був там, — з докором каже він. — Ще раз. Спочатку ви силоміць тягли мене туди, а зараз нічого не хочете й знати про це!

— Так завжди буває в житті. Де ж ти був?

— На Банштрассе. В домі розпусти.

— Ну то й що? — питаю я, не дуже прислухаючись до його слів. — Ми були там усі і заплатили за тебе, а ти втік. Що ж нам, пам'ятник тобі за це поставити?

— Я був там ще раз, — каже Отто. — Сам. Та слухай же!

— Коли?

— Після вечора в «Червоному млині».

— Ну і як? — байдуже питаю я. — Ти знову відступив перед фактами життя?

— Ні,— заявляє Отто, — цього разу ні.

— Моє шанування! Це була Залізна Кобила?

Бамбус червоніє.

— Хіба вам не все одно?

— Навіщо ж ти завів про це розмову? — кажу я. — В цьому немає нічого особливого. Майже всі чоловіки на світі сплять з жінками.

— Ти мене не розумієш. Це дало свої наслідки.

— Які наслідки? Я впевнений, що Залізна Кобила не хвора. То лиш здається так, особливо спочатку.

Отто болісно кривиться.

— Та я не про те! Ти ж можеш собі уявити, чому я пішов туди. У мене з обома циклами справа йшла добре, особливо з «Жінкою в багряному», але я думав, що мені треба ще більше натхнення. Хотів закінчити цикл, поки повернуся в село. Тому й пішов на Банштрассе. Цього разу вже насправді. І уяви собі, відтоді як одрізало! Не можу писати! Ні рядка! Наче хтось замовив! А мало ж бути навпаки!