Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария. Страница 67

Ізабела уважно дивиться на мене і втішає:

— Не сумуй.

— Я не можу йти по райдузі, Ізабело, — кажу. — Але дуже хотів би. А хто може?

— Ніхто, — шепоче вона мені на вухо.

— Ніхто? І ти теж ні?

Ізабела хитає головою.

— Ніхто, — повторює вона. — Але досить уже й того, що хочеться піти по ній.

Довкола швидко сутеніє. Колись уже було таке, думаю я, однак не можу згадати, коли саме. Я відчуваю Ізабелу біля себе і зненацька обнімаю її. Ми цілуємось, як прокляті, як охоплені відчаєм, як ті, що розлучаються назавжди.

— Я все прогавив, — кажу я, ледве переводячи подих. — Я кохаю тебе, Ізабело.

— Мовчи! — шепоче вона. — Не кажи нічого…

Вхід до алеї, що блідою плямою вирізняється в рамі темних дерев, починає рожевіти. Ми йдемо туди і зупиняємось біля воріт парку. Сонце вже сховалось, і поля втратили барви, але над лісом ще палає червона заграва, а вулиці міста ніби охоплені полум'ям.

Хвилину ми стоїмо мовчки.

— Яка це зарозумілість — вважати, що життя має початок і кінець, — каже раптом Ізабела.

Я не відразу розумію її.

Парк позад нас уже готується зустріти ніч, але перед нами, по той бік залізної огорожі, палає, кипить дика алхімія. Початок і кінець? Я раптом починаю розуміти, що вона має на увазі: що це зарозумілість — хотіти викроїти і виділити із отого кипіння і шумовиння своє коротке існування, вважати свою мізерну свідомість здатною судити про тривалість цього існування, хоч воно в тому кипінні — щонайбільше сніжинка, яка лине короткий час, поки не розтане. Початок і кінець — вигадані слова для вигаданого поняття часу, марнославність амеб’ячої свідомості, яка не хоче гинути, бути поглинута чимось більшим.

— Ізабело, — кажу я, — моє солодке кохання, моє життя! Мені здається, я нарешті відчув, що таке кохання! Це життя, тільки життя, найвищий зліт хвилі до вечірнього неба, до блідих зірок і до себе самої — зліт, що знов і знов виявляється даремним, зліт смертного до безсмертного; однак часом небо опускається назустріч хвилі, і на мить вони зливаються, і тоді більше не існує піратства одного і відмови іншого, не існує нестачі й надмірності, не існує фальсифікації їх поетами, це…

Я замовкаю на півслові.

— Я сам не знаю, що говорю, — кажу я нарешті. —і слова ллються з мене, і, може, в них є й брехня, але це тому, що слова завжди брехливі, і хотіти ними передати щось — це все одно, що хотіти кухлями перехопити водограй. Однак ти зрозумієш мене і без слів, це ще таке нове для мене, що я не можу його висловити; я не знав, що мій подих може кохати, і мої нігті можуть кохати, і навіть моя смерть може кохати, і навіщо турбуватись, чи довго воно триватиме чи ні, і чи я можу його затримати чи ні, чи можу його висловити чи ні…

— Я розумію це, — каже Ізабела.

— Ти розумієш це?

Вона киває головою, счі в неї сяють.

— А я вже боялась за тебе, Рудольфе.

Чого вона могла боятись за мене? Я ж не хворий.

— Боялась? — кажу я. — Чого ж ти боялась?

— Боялась, — повторює вона. — Але тепер уже не боюсь. Бувай здоров, Рудольфе.

Я дивлюсь на неї і міцно тримаю за руки.

— Чому ти хочеш іти? Я сказав щось нещире?

Ізабела хитає головою і намагається звільнити руки.

— Так, це було нещиро! — вигукую я. — Це була зарозумілість, гучні слова, пуста балаканина…

— Не знищуй цього, Рудольфе! Навіщо ти те, що прагнеш мати, завжди знищуєш, коли воно в тебе є?

— Так, — кажу я. — Навіщо?

— Це вогонь без диму й попелу. Не знищуй його. Бувай здоров, Рудольфе.

Що це? думаю я. Ми ніби влаштовуємо якусь виставу. Та чи ж до цього нам зараз! А може, це прощання? Але ж ми вже так часто прощалися, кожного вечора!

Я міцно тримаю її за руки.

— Ми залишимось разом, — кажу я.

Ізабела киває, кладе голову мені на плече й раптом починає плакати.

— Чого ти плачеш? — питаю я. — Адже ми щасливі?

— Так, — каже вона. Потім цілує мене і звільняється в моїх рук. — Бувай здоров, Рудольфе.

— Чого ти прощаєшся? Ми ж не розлучаємось! Завтра я знову прийду.

Ізабела дивиться на мене.

— Ох, Рудольфе, — докірливо мовить вона, ніби знову не може мені щось утовкмачити. — Як же тоді можна помирати, коли не можна прощатися?

— Справді, як? — кажу. — Я теж не розумію. Ні як можна помирати, ні як можна прощатися.

Ми стоїмо біля корпусу, в якому вона живе. У вестибюлі немає нікого. На плетеному кріслі висить чиясь строката хустка.

— Ходи сюди, — каже раптом Ізабела.

Якусь мить я вагаюсь. Однак я нізащо в світі не можу сказати їй зараз «ні» і тому йду за нею сходами нагору. Ізабела, не оглядаючись, прямує до своєї кімнати. Я зупиняюсь на порозі. Вона швидким рухом скидає золоті черевички й лягає на ліжко.

— Ходи сюди, Рудольфе!

Я сідаю біля неї, бо не хочу знову розчаровувати її, хоч і не знаю, що робити і що буде, коли зайде сестра або Верніке.

— Ходи, — каже Ізабела.

Я лягаю на край ліжка, і вона кладе голову мені на руку.

— Нарешті, Рудольфе, — бурмоче вона і, зітхнувши, вмить засинає.

В кімнаті поночіє. Тільки вікно вирізняється в темряві блідою плямою. Я чую, як дихає Ізабела і як час од часу хтось тихо бурмоче в сусідній кімнаті.

Раптом Ізабела прокидається. Вона відштовхує мене від себе, і я відчуваю, як тіло її напружується. Вона затамовує подих.

— Це я, — кажу, — Рудольф.

— Хто?

— Я, Рудольф. Я залишився з тобою.

— Ти спав тут?

Голос у неї змінився — став тонкий і здавлений.

— Я був тут, — відповідаю я.

— Іди звідси! — шепоче вона. — Зараз же йди!

Я не знаю, чи вона пізнала мене.

— Де тут вмикач? — питаю я.

— Не треба світла! Не треба! Іди звідси! Іди!

Я підводжусь і навпомацки шукаю двері.

— Не бійся, Ізабело, — кажу я.

Вона ворушиться, ніби хоче натягнути на себе ковдру.

— Іди ж! — шепоче вона високим, чужим голосом. — Вона побачить тебе, Ральфе! Швидше!

Я зачиняю за собою двері і спускаюсь сходами вниз. У вестибюлі сидить чергова сестра. Вона знає, що Верніке дозволив мені відвідувати Ізабелу.

— Вона спокійна? — питає сестра.

Я мовчки киваю головою і виходжу в парк, до воріт, якими заходять відвідувачі. Що це знову було з нею? думаю я. Хто такий Ральф? Вона ще ніколи не називала мене так. І що вона мала на увазі, говорячи, що мене ніхто не повинен бачити? Я ж уже не раз був увечері в її кімнаті.

Я йду вниз до міста. Кохана, думаю я, і мені знову спадають на думку мої гучні слова. Мене охоплює якась нестримна туга і невиразний страх, хочеться втекти від усього цього, і я майже біжу назустріч містові з його вогнями і теплом, з його вульгарністю і вбогістю, з його буденністю, здоровою неприязню до таємниць і хаосу, як би там його не назвати.

Вночі мене будять чиїсь голоси. Я відчиняю вікно і бачу, що це несуть додому фельдфебеля Кнопфа. Досі такого не бувало: він завжди повертався сам, навіть коли напивався до нестями. Кнопф голосно стогне. У деяких вікнах сусідніх будинків спалахує світло. З одного з них лунає пронизливий крик:

— Триклятий п'яниця!

Це вдова Конерсман, найбільша плетуха на нашій вулиці. Не маючи чого робити, вона завжди веде спостереження за всіма сусідами. Я маю підозру, що вона вже давно стежить за Георгом і Лізою.

— Заткніть пельку! — відповідає їй з темної вулиці невідомий герой.

Я не маю уявлення, чи він знав вдову Конерсман. У всякому разі після якоїсь миті німого обурення на вулицю виливається такий потік прокльонів йому, Кнопфові, звичаям міста, держави і всього людства, що аж луна йде поміж будинками. Кінець кінцем удова замовкає, пообіцявши наостанці донести на невідомого героя Гінденбургові, епіскопові, поліції і тому, в кого він служить.

— Заткніть пельку, бридка відьмо, — відповідає їй чоловік, якому темрява надає, очевидно, надзвичайної сміливості. — Пан Кнопф важко захворів. Краще б це сталося з вами.

Удова відразу ж починає нову атаку — таку шалену, що важко собі навіть уявити. Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, вона намагається розглядіти з вікна злочинця, однак світло надто слабке.