Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария. Страница 71

— Перша коротка зустріч і материна поведінка, як і передбачалось, звела все нанівець — але відтоді в мене з'явилась велика надія. Ви розумієте, що мені тепер не треба нічого, що б могло відволікати…

— Розумію. Не треба мене.

Верніке киває.

— Я знав, що ви зрозумієте! У вас є щось від цікавості науковця! Деякий час ваша присутність була дуже корисна, але тепер… Що з вами? Вам жарко?

— Це від сигари. Надто вона міцна.

— Навпаки! — заявляє невтомний науковець. — Ці бразильські сигари тільки здаються міцними, а насправді вони легші, ніж будь-які.

Про що тільки не скажеш так, думаю я, відкладаючи сигару вбік.

— Людський мозок! — майже мрійливо вигукує Верніке. — Колись я хотів стати матросом, мандрівником, дослідником предковічних лісів — просто смішно! Адже найбільші пригоди тут! — Він стукає себе по лобі.— Я вже, здається, колись говорив вам про це.

— Так, — кажу я, — і не раз.

Під ногами в мене шурхотить зелене лушпиння з каштанів. Закоханий, як дурень, думаю я. Що розуміє про це той нудний раб фактів? Коли б усе було так просто! Я завертаю до воріт і мало не зачіпаю жінку в хутряній накидці, котра повільно йде мені назустріч. Це не пацієнтка з закладу.

Я вдивляюсь у темряві в її бліде невиразне Обличчя. Від неї пахне парфумами.

— Хто це? — питаю я сторожа біля виходу.

— Якась дама до доктора Верніке. Вона вже кілька разів була тут. Здається, хтось із її родичів лікується в нас.

Мати, думаю я, сподіваючись у душі, що це не так. Вийшовши за ворота, я зупиняюсь і дивлюся на заклад. Мене охоплює лють, гнів від того, що я потрапив у таке смішне становище, якесь жалісливе співчуття до самого себе, — однак, врешті, все це минає і залишається тільки безпорадність. Я прихиляюсь до каштана, відчуваючи всім тілом його холодний стовбур, і не знаю, чого мені хочеться і до чого я прагну.

Потім рушаю далі, і від швидкої ходи мені стає легше. Нехай вони собі базікають, Ізабело, думаю я, нехай глузують із нас, як з дурних! Ти, солодке, кохане життя, крилате і вільне, що ступаєш там, де інші тонуть, що безшумно линеш там, де інші гупають солдатськими чобітьми, але заплутуєшся і ранишся до крові в павутинні й межах, котрих інші не бачать, — чого ж вони хочуть од тебе? Навіщо вони так жадібно прагнуть знову затягнути тебе в свій світ, у наш світ, чому вони не залишать тебе пурхати метеликом по той бік причин і наслідків, часу і смерті? Із ревнощів? Чи тому, що нічого не знають? Чи, може, правду каже Верніке, що він повинен тебе врятувати від чогось ще гіршого, від безіменного страху, який ще настав би, більший за той, з котрим Верніке може вести війну, врятувати від животіння в безпросвітному ідіотизмі? Однак хіба він упевнений, що може це зробити? Хіба він упевнений, що своїми спробами врятувати не розіб’є тебе або не штовхне ще швидше до того, від чого хоче врятувати? Кому це відомо? Що знає цей розумник, цей збирач метеликів, про польоти, про вітер, про небезпеку й про чари днів і ночей без простору й часу? Хіба він знає щось про майбутнє? Хіба він пив коли-небудь місяць? Хіба йому відомо, що рослини можуть кричати? Він сміється з усього цього. Для нього це тільки обманлива реакція на брутальне життя. Але хіба він пророк, який передбачає, що має статися? Хіба він бог, котрий знає, що буде далі? Що йому відомо хоч би про мене? Що було б добре, якби я трохи закохався? Але що я сам знаю про це? Що почуття, про яке я здогадувався, прорвалось і тече і не має кінця? Як можна бути комусь таким відданим? Адже я ніколи не дозволяв собі цього в часи, які тепер стали такі ж далекі, як недосяжний схід сонця на обрії. Однак чого я скаржусь? Чого мені страшно? Хіба не може все скінчитись гаразд? Ізабела видужає і…

На цьому я спотикаюсь. Що тоді? Хіба вона не піде геть? Хіба не з'явилась тут раптом мати в хутряній накидці, із запахом тонких парфумів, із ріднею десь на задньому плані і претензіями до своєї дочки? Хіба вона тоді не буде втрачена для мене, котрий не може навіть зібрати грошей на новий костюм? Може, я тому так і хвилююсь? Із тупого егоїзму, а все інше — лиш декорація?

Я заходжу до пивниці. Там сидять кілька шоферів, у хвилястому дзеркалі біля буфету я бачу спотворений відбиток свого обличчя, а в заскленій вітрині — з півдесятка черствих булочок із сардинами, які вже так висохли, що в них аж хвости позадиралися вгору. Я почуваю себе так, ніби в животі в мене бездонна прірва. Я випиваю чарку хлібної горілки, з'їдаю булочки з сардинами, потім беру ще кілька бутербродів з давнім, засохлим швейцарським сиром; на смак він огидний, але я запихаю його в рот і заходжуюсь біля сосисок, таких червоних, що, здається, вони ось-ось заіржуть, однак від цього я стаю тільки ще нещасніший і голодніший. У мене таке почуття, що я з’їв би весь буфет.

— Ну й апетит у вас, чоловіче добрий, — зауважує хазяїн.

— Еге ж, — кажу я. — У вас ще є що-небудь?

— Гороховий суп. Густий гороховий суп, а коли ще накришити в нього хліба…

— Гаразд, давайте гороховий суп.

Я поглинаю й суп, і хазяїн з власної волі приносить мені на додачу окраєць хліба, намазаний смальцем. Я уминаю й хліб і почуваю себе ще голоднішим і нещаснішим, ніж доти. Шофери зацікавлюються мною.

— Я колись знав чоловіка, який міг з'їсти за одним разом три десятки крутих яєць, — каже один із них.

— Не може такого бути. Він би одразу помер, це доведено наукою.

Ще один любитель науки! Я люто зиркаю на нього.

— А ви самі бачили, щоб хтось від цього помирав?

— Це й так ясно, — відповідає він.

— Нічого не ясно. Наукою доведено тільки, що рано помирають шофери.

— Чому це?

— Від повільного отруєння бензиновими випарами.

Хазяїн з'являється із чимось схожим на італійський салат. Сон у нього як рукою зняло, він запалився спортивною цікавістю. Звідки він узяв салат із майонезом — незрозуміло. Салат навіть свіжий. Мабуть, хазяїн пожертвував частиною власної вечері. Я ковтаю й салат і виходжу з пивниці. В шлунку в мене пече, він ніби став ще порожніший, ніж був, і на серці теж не полегшало.

Вулиці сірі, тьмяно освітлені. І скрізь стоять жебраки. Це не ті жебраки, що були колись, — це інваліди, паралізовані, безробітні і старі люди з обличчями, ніби зліпленими з безбарвного зім'ятого паперу. Мені раптом стає соромно, що я так безглуздо об'їдався. Коли б я все те, що поглинув у пивниці, віддав двом чи трьом із них, вони б хоч один вечір були наїдені, а я все одно не відчував би себе голоднішим, ніж зараз. Я виймаю з кишені гроші, які ще маю, і віддаю жебракам. Їх залишилось у мене небагато, та я й не збіднію від цього: завтра о десятій годині ранку вони все одно втратять четверту частину своєї вартості, коли оголосять новий курс долара. Восени сухоти в німецької марки стали ще вдесятеро скоротечніші. Жебраки знають це і відразу зникають, бо дорога кожна хвилина: ціна тарілки супу може за годину підскочити на кілька мільйонів марок. Це залежить від того, чи хазяїнові завтра треба буде знову закупляти продукти, чи ні,— і також від того, чи він ділок, чи й сам жертва інфляції. Коли хазяїн жертва, то для ще дрібніших жертв він просто манна небесна, бо завжди запізнюється підвищувати ціни.

Я йду далі. З міської лікарні виходить кілька чоловік. Вони оточують жінку, в якої права рука покладена в лубок і високо забинтована. Від жінки тхне ліками. Лікарня стоїть у темряві, ніби фортеця світла. Освітлені майже всі вікна: очевидно, всі палати заповнені хворими. Під час інфляції вмирає багато людей. Нам це відомо краще, ніж будь-кому.

На центральній вулиці я завертаю ще до бакалійної крамнички, котра часто буває відчинена довше, ніж усі інші. У нас угода з хазяйкою крамнички. Ми поставили її чоловікові надгробок середньої величини і за це маємо право набрати в її крамниці на шість доларів товарів, розраховуючись за них марками за курсом долара на друге вересня. Це довгостроковий обмін. Врешті, обмін вже давно у моді. Міняють старі ліжка на канарок, фарфор на ковбасу, прикраси на картоплю, меблі на хліб, піаніно на шинку, використані леза для гоління на відходи з овочів, старі хутра на перешиті військові шинелі, речі померлих на продукти. Георг чотири тижні тому мав можливість дістати майже новий смокінг, коли продавав тріснуту мармурову колону на постаменті, але з важким серцем відмовився від цього тільки через свою забобонність: він думає, що в речах померлого довгий час залишається щось від колишнього хазяїна. Вдова пояснила, що вичистила смокінг хімічним способом, і хлор витіснив усе, що залишилося від небіжчика. Георг довго вагався, бо смокінг був якраз на нього, але все ж таки відмовився.