Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария. Страница 85

Він витягає пробку й нюхає.

— Не можете ви цього вгадати, — кажу я. — Якби це була горілка з бочки, то, може б, і вгадали. Нам відомо, що ви найкращий знавець на всю провінцію, але по горілці з пляшки не вгадаєте!

— Наскільки ви закладаєтесь? На вартість надгробка?

— Ми зараз збідніли, — каже Георг, — але трьома марками можемо ризикнути. Тільки задля вас.

— Гаразд. Налийте мені чарку.

Кнопф нюхає горілку, випиває її, потім вимагає другу чарку, а далі й третю.

— Здавайтесь, — кажу я. — Це неможливо. Ми не візьмемо з вас грошей.

— Це горілка з крамниці делікатесів Брокмана, Марієнштрассе, — заявляє Кнопф.

Ми вражено дивимось на старого. Він вгадав.

— Гроші на стіл! — хрипить він.

Георг відраховує три марки, і фельдфебель зникає.

— Як так можна вгадати? — дивуюсь я. — Невже в старого п'яниці справді якийсь надприродний нюх?

Раптом Георг вибухає реготом.

— Він нас обдурив!

— Як?

Георг піднімає пляшку. На дні її приклеєна маленька етикетка: «Й. Брокман, Делікатеси, Марієнштрассе, 18».

— От пройдисвіт, — задоволено каже Георг. — А які ще має очі!

— Післязавтра він їм не повірить, коли прийде додому і не побачить обеліска, — зауважую я. — Для нього весь світ перевернеться.

— А для тебе він не перевертається? — питає Георг.

— Щодня перевертається, — відповідаю я. — Інакше як би я міг жити?

За дві години до відходу поїзда ми раптом чуємо тупіт і чиїсь голоси.

Одразу ж після цього на вулиці розлягається пісня. Співають її на чотири голоси:

Ніч священна, перелий

в спрагле серце спокій свій…

Ми підходимо до вікна. На вулиці стоїть Союз співаків Бодо Ледергозе.

— Що це означає? — питаю я. — Ввімкни світло, Георгу.

У тьмяному світлі, що падає на вулицю з нашого вікна, ми помічаємо Бодо.

— Це для тебе, — каже Георг. — Союз прийшов попрощатися з тобою. Не забувай, що ти його член.

Могутній спів лунає далі:

Скинь із тіла і душі

Тягар болю і страждань…

Відчиняються вікна.

— Тихо! — верещить стара Конерсман. — Уже за північ, п'яна сволото!

В тихій далекій блакиті Яснії зіроньки сяють…

Ліза з'являється в своєму вікні і вклоняється. Вона думає, що співають для неї.

Невдовзі прибуває й поліція.

— Розійдись! — гримить владний голос.

Відколи скінчилась інфляція, поліцію не впізнати. Вона стала енергійна й рішуча, до неї знову повернувся колишній прусський дух. Кожний цивільний для неї — вічний новобранець.

— Це порушення нічного спокою! — реве байдужий до музики телепень у мундирі.

— Арештуйте їх! — верещить удова Конерсман.

У Союзі Бодо двадцятеро кремезних співаків. Проти них двоє поліцаїв.

— Бодо! — стурбовано гукаю я. — Не чіпайте їх! Не чиніть опору! А то вони запроторять вас у тюрму!

Бодо робить знак, що хвилюватись нічого, і співає далі на повні груди:

Як би хотів полетіти я

Ген аж до них…

— Тихо, ми хочемо спати! — кричить удова Конерсман.

— Гей, ви! — гукає Ліза поліцаям. — Облиште співаків! Чом вас немає там, де крадуть?

Поліцаї розгубились. Вони ще кілька разів командують: «Ану всі до поліцейської дільниці!», однак ніхто не рушає з місця. Бодо починає другий куплет. Врешті поліцаї роблять єдине, що можуть зробити, — кожен з них заарештовує по одному співакові.

— Не пручайтесь! — гукаю я. — А то вони пришиють вам опір державній владі!

Співаки спокійно дозволяють одвести себе.

Ті, що залишилися, співають далі, ніби нічого й не трапилось. Дільниця близько, поліцаї бігом повертаються і беруть ще двох співаків. Інші не перестають співати, але перших тенорів уже майже не чути: поліцаї хапають співаків з правого боку. За третім разом вони заберуть Віллі, і тоді перших тенорів не буде зовсім. Ми подаємо їм з вікна пляшки з пивом.

— Тримайся, Бодо! — кажу я.

— Не бійся! Будемо триматись до останнього!

Поліція з’являється знову і заарештовує ще двох тенорів. У нас більше немає пива, і ми частуємо співаків горілкою. Через десять хвилин уже співають самі тільки баси. Вони стоять, навіть не дивлячись на поліцаїв. Колись я читав, що такими ж байдужими залишаються тюлені, коли мисливці ходять поміж них і палицями вбивають їхніх сусідів, — і бачив, що цілі народи під час війни поводяться так само.

Минає ще чверть години, і Бодо Ледергозе залишається сам. Розлючені, спітнілі поліцаї роблять останній захід і забирають його. Ми йдемо слідом за ними до дільниці. Бодо не перестає співати.

— Бетховен, — коротко пояснює він і наспівує далі.

Але раптом нам здається, ніби звідкись з безмежної далечини йому акомпанують еолові арфи. Ми дослухаємось. Це скидається на якесь диво, однак враження справді таке, начебто Бодо підспівують ангели: першим та другим тенором і обома басами. Вони прилучаються до голосу Бодо, зливаються з ним, стають дедалі голоснішими, а коли ми повертаємо за церкву, то можемо вже навіть розрізнити слова. Співають «Ніч священна, перелий…», а за наступним рогом ми дізнаємось, звідки долинають голоси, — з поліцейської дільниці, де заарештовані товариші Бодо мужньо співають далі, ні на що незважаючи. Бодо, як диригент, прилучається до них, ніби це найзвичайніша в світі справа, і пісня лунає далі:

Скинь із тіла і душі…

— Пане Кроль, що це все означає? — питає спантеличений начальник дільниці.

— Влада музики! — відповідає Георг. — Прощальна пісня другові, котрий вирушає в світ. Невинний вчинок, який, власне, заслуговує на підтримку.

— І це все?

— Все.

— Це порушення нічного спокою, — заявляє один із тих, що водили арештованих.

— А якби вони співали «Deutchalnd? Deutchland uber alles», то це теж було б порушення нічного спокою? — питаю я.

— Це зовсім інша справа!

— Той, хто співає, не краде, не вбиває і не пробує повалити уряд, — каже Георг начальникові дільниці.— Невже ви хочете ув’язнити весь хор за те, що він цього не робить?

— Женіть їх геть! — кричить начальник дільниці.—Тільки нехай більше не співають.

— Вони більше не співатимуть. Ви не пруссак, еге ж?

— Франконець.

— Я так і думав, — каже Георг.

Ми стоїмо на вокзалі. Ніч вітряна, і, крім нас, на пероні немає нікого.

— Ти приїдеш до мене, Георгу, — кажу я. — Я зроблю все, щоб познайомитись з жінками твоїх мрій. Коли ти приїдеш, дві-три вже чекатимуть на тебе.

— Приїду.

Я знаю, що він ніколи не приїде.

— Ти мусиш приїхати хоч би задля свого смокінга, — кажу я. — Де ще ти зможеш його одягнути?

— Це правда.

Вогненні очі поїзда пронизують темряву.

— Вище голову, Георгу, — кажу я. — Ти ж знаєш, що ми безсмертні!

— Так, ми безсмертні. А ти теж не давай здолати себе. Ти стільки разів рятувався від загибелі, що просто зобов'язаний вистояти й надалі.

— Звичайно, — кажу я. — Хоч би задля тих, хто не врятувався. Задля Валентіна.

— Дурниці. Просто тому, що ти живий.

Поїзд вривається під дах вокзалу, ніби на нього чекає п’ятсот чоловік. Однак чекаю тільки я. Я знаходжу своє купе і займаю місце. В купе пахне сном і людьми. Я відчиняю вікно в проході і висовуюся з нього.

— Коли людина відмовляється від чогось, то їй не обов’язково бути в програші, — каже Георг. — Тільки в ідіотів так виходить.

Поїзд рушає з місця.

— Хто ж про це каже. Але оскільки ми врешті все одно програємо, то можемо перед цим дозволити собі перемагати, як плямисті лісові мавпи.

— А вони завжди перемагають?

— Авжеж — бо не знають, що таке перемога.

Поїзд уже їде. Я відчуваю Георгову руку в своїй — надто маленьку й надто м'яку. На ній ще й досі не загоїлись рани, одержані під час бійки в нужнику. Поїзд набирає швидкість, і Георг залишається позаду. Я раптом помічаю, що він старіший і блідіший, ніж мені здавалося. Ось я вже бачу тільки його бліду руку і бліде обличчя, потім усе зникає і залишається лиш темрява. Я заходжу в купе. В одному кутку сопе пасажир в окулярах, в другому — лісничий, в третьому хропе жирний вусатий чоловік. В четвертому кутку тоненько висвистує носом жінка з обвислими щоками. Її капелюшок зсунувся вбік.