Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 16

— Нести його до Кайданної темниці? — запитав Манан, коли вони підійшли до тунелю перед залізними дверима. І тільки тепер Арха задумалася: куди ж запроторити бранця? Вона розгубилася.

— Ні, не туди! — зупинила вона Манана. А сама мало не зомліла, згадавши задимлену яскиню, нестерпний сморід і німих в'язнів із безтямними очима. Крім того, до темниці завжди могла навідатися Косіль. — Він залишиться у Лабіринті, щоби магічна сила не повернулася до нього. Але де саме нам його покинути?

— Може, в Карбованій Залі, повелителько? Там є двері й міцний засув... Звісно, якщо цього досить, щоби його зупинити...

— Тут, у підземеллі, він безсилий. Гаразд, неси його туди!

І Манан поволік бранця назад — добрий шмат уже пройденого шляху старому довелося подолати ще раз. Але він був занадто зморений, щоби ремствувати... Коли вони нарешті ввійшли до Карбованої Зали, Арха скинула з себе довгий вовняний плащ і розстелила його на брудній підлозі.

— Клади його на плащ, — наказала вона.

Манан ошелешено витріщився на неї і пробелькотів:

— Повелителько...

— Манане, цей чоловік потрібен мені живим. А так він помре від холоду... Поглянь, як він тремтить!

— Він споганить твоє вбрання! Цьому блюзнірові не можна навіть торкатися до шат Єдиної Жриці! — промовив Манан, скривившись, наче від болю.

— Що ж, тоді мені доведеться спалити цей плащ... Ну ж бо, годі скиглити, Манане!

Стражник не мав що відповісти і покірно поклав бранця на розстелений плащ. Чаклун лежав тихо, як сама смерть. Лише на шиї у нього кволо пульсувала жилка, а тілом іноді пробігали судоми.

— Не завадило би його закувати, — запропонував Манан.

— Невже ти так його боїшся? — пирхнула Арха.

Одначе, коли Манан показав на вмурований у стіну залізний гак, до якого можна було прикувати бранця, вона дозволила йому сходити в Кайданну темницю і принести звідти ланцюг і сталевий обідець. Манан, уголос повторюючи вказівки Архи, рушив тунелем. Звісно, він уже не раз бував у Карбованій Залі, але ще ніколи не блукав підземеллям сам-один!

При тьмяному світлі ліхтаря Арсі здалося, що зображення на всіх чотирьох стінах Карбованої Зали почали рухатися — незграбні людські постаті з пониклими крилами звивалися та кружляли у химерному танці.

Арха стала навколішки і влила ще кілька крапель води у рот мага. Він закашлявся, і руки його кволо потяглися до баклаги. Арха ще раз дала йому напитися. Бранець лежав горілиць, його спітніле обличчя було брудне і закривавлене. Несподівано він промимрив кілька слів незнайомою мовою.

Нарешті повернувся Манан і приніс шматок ланцюга та залізний обруч, яким одразу ж обперезав в'язня, з'єднавши кінці обода важенною колодкою.

— Не дуже щільно, може вислизнути, — бурчав старий, припинаючи ланцюг до вмурованого у стіну кільця.

— Та ні! Ось, поглянь, — Арха, вже не лякаючись чаклуна, показала, що її долоня не пролазить між обручем та ребрами прикутого бранця. — Хіба що схудне після кількох днів голоду...

— Повелителько, — промовив Манан, — не подумай, що я сумніваюся, але... Який зиск із цього раба для Безіменних? Та ж він чоловік!

— А ти, Манане, — старий телепень! Але годі вже базікати!

Бранець стежив за ними втомленими ясними очима.

— Де його палиця, Манане? Ага, он вона! Я візьму її, у ній криється магічна сила. Ось, і це теж... Це я також візьму, — вона швидким рухом зняла з в'язня срібний ланцюжок, що висів у нього на шиї. Чаклун схопив дівчину за руку, намагаючись завадити їй, і Манан копнув його в плече. Арха помахала ланцюжком над головою бранця. Але він уже не міг його дістати.

— Це твій оберіг, чаклуне? Він багато для тебе важить? Одразу й не скажеш! Невже ти не міг знайти собі чогось кращого? Я збережу його для тебе, — і вона вдягнула ланцюжок собі на шию, сховавши оберіг під важким коміром вовняної мантії.

— Ти однаково не знаєш, що з ним робити, — хрипко промовив бранець. Він трохи неправильно вимовляв карґадські слова, проте його можна було зрозуміти.

Манан знову стусонув його ногою, чаклун зойкнув від болю і заплющив очі.

— Облиш, Манане! Ходімо звідси...

Арха вийшла із Зали, старий буркотун поплентався слідом.

А вночі, коли всі поснули, Арха знову прийшла на пагорб. У келії за Троном вона наповнила джерельною водою баклагу і принесла її разом із великою житньою хлібиною до Карбованої Зали. Дівчина поставила все це за дверима, але так, щоби в'язень міг дотягтися до харчів. Зараз він спав і навіть не ворухнувся. Тож Арха повернулася до Малого Дому і небавом заснула безтурботним сном.

Наступного дня пополудні вона знову прийшла у Лабіринт. Хлібина зникла, баклага була порожньою, а чужинець уже сидів, спираючись спиною на стіну. На його темному обличчі, брудному і спотвореному шрамами, застиг вираз зосередженої задуми.

Арха стала біля протилежної стіни Карбованої Зали, щоби прикутий чужинець не міг до неї дістатися. Спершу вона поглянула на нього, потім озирнулася навколо, але не помітила нічого вартого уваги. Щось заважало їй говорити. Серце калатало, наче від страху, хоча їй не личило боятися чужинця — його доля була у її руках.

— Як приємно побачити світло! — сказав він тихим, але глибоким голосом, почувши який дівчина аж знітилася.

— Як тебе звати? — владно запитала Арха. І їй здалося, що голос її прозвучав пронизливо і тонко.

— Ну, здебільшого мене звуть Яструбом.

— Яструб? Це твоє Істинне ім'я?

— Ні.

— Тоді як тебе звати?

— Я не можу сказати тобі цього. А ти — Єдина Жриця Гробниць?

— Так.

— Як тебе звати?

— Мене звуть Арха.

— Тобто "поглинута", так? — темні очі чарівника пильно дивилися на Арху. Він ледь помітно посміхнувся. — А твоє ім'я?

— Я не маю імені. Не розпитуй мене! Звідки ти прибув сюди?

— Із заходу, із Внутрішніх земель.

— З Хавнору?

Це була єдина відома їй назва чи то міста, чи то острова, що належав до Внутрішніх земель.

— Так, із Хавнору.

— Чого тобі тут треба?

— Гробниці Атуану славляться серед мого народу...

— Але ж ти — поганин! Усі ви, мешканці Внутрішніх земель, — жалюгідні невіри!

В'язень заперечно похитав головою:

— Ні, жрице. Я вірю в сили пітьми! Якось мені вже доводилося зустрічатися з Безіменними... Одначе, це було не тут!

— А де ж тоді?

— На островах Архіпелагу. У Внутрішніх землях теж є місця, де, як і тут, владарюють Одвічні Сили. Проте жодне з них не зрівняється величчю із Атуаном. Ніде більше немає такого храму та жриць, які поклоняються Безіменним.

— І ти, певна річ, також прийшов віддати їм шану! — засміялася Арха.

— Ні, я прийшов сюди як грабіжник, — відповів чаклун.

Обличчя його було серйозним.

— Хвалько!

— Та ні, чого ж?.. Звісно, я знав, що це нелегка справа...

— Нелегка?! Та це тобі просто не під силу! Якби ти не був поганином, то знав би, як Безіменні пильнують те, що їм належить!

— Те, що я шукаю, їм не належить.

— Тоді це, без сумніву, має належати тобі?

— Це може належати мені...

— І хто ж ти такий? Бог? Король? — Арха зміряла бранця зверхнім поглядом. — Ти — лише нікчемний злодюжка!

Не відповівши нічого, він поглянув їй просто у вічі.

— Не смій витріщатися на мене! — вереснула Арха.

— Володарко, — примирливо сказав чаклун, — я не хотів тебе образити. Я нетутешній і не знаю, як належить виявляти повагу до Єдиної Жриці. Пробач, якщо недоголив...

Арха відчула, як у її скронях стугонить гаряча несамовита кров. Але чужинець уже відвів погляд убік і не побачив густого рум'янцю на щоках дівчини.

На якийсь час у темниці запала мовчанка. А зі стін сумними незрячими очима на них дивилися різьблені крилаті постаті.

Арха принесла у Лабіринт кам'яний глек із водою, тож чаклун раз у раз спрагло позирав на нього.

— Напийся, якщо хочеш, — запропонувала дівчина.

Бранець легко, немовби келих вина, підхопив глечик і припав до нього губами. Напившись, він намочив краєчок рукава і поспіхом обтер брудне обличчя та руки від крові та павутиння. Поки чаклун чепурився, Арха стежила за ним.