Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 27

— Що ти робитимеш на Хавнорі? — запитав Гед, дивлячись у вогонь. — Ти... Я й подумати не міг... Ти й справді відродилася!

Тенар кивнула і ледь усміхнулася. Їй подобалося це відчуття нового життя, яке щойно розпочиналося.

— Тобі потрібно вивчити мову.

— Твою мову?

— Авжеж!

— Добре, я готова!

— Чудово! Це — "кабат", — і Гед кинув крихітний камінець у поділ її чорної мантії.

— Кабат... Це по-драконячому?

— Ні, ні! Тобі не потрібні заклинання, ти розмовлятимеш з людьми, а не з драконами!

— А як буде "камінь" мовою драконів?

— "Толк", — відповів Гед, — але не набивайся до мене в учні! Я хочу навчити тебе мови, якою розмовляють люди Архіпелагу, у Внутрішніх землях. Адже я вивчив твою мову, коли плив сюди!

— Щоправда, говориш ти доволі кумедно...

— Та мабуть... А тепер: "Аркемі кабат!", — і Гед простягнув руку, показуючи, щоби вона подала йому камінь.

— Мені конче плисти на Хавнор?

— А ти маєш куди податися?

Дівчина промовчала.

— Хавнор — чудове місто, — продовжував Гед. — А ти принесеш туди втрачену святиню — каблучку Ерет-Акбе, знак вічного миру. Хавнорці зустрінуть тебе, як принцесу! Вони вшановуватимуть тебе за безцінний дарунок, і ти сповна відчуєш їхню гостинність. У цьому місті живуть достойні та шляхетні люди. Серед хавнорців немає світлошкірих, тож вони наречуть тебе Ясною Панною і захоплюватимуться твоєю юністю і красою. Ти матимеш десятки суконь — таких, як та, яку я виткав для тебе своїми чарами. Але тепер ці шати будуть справжніми. Ти дізнаєшся, що таке шана, вдячність і любов. Хоча досі ти знала лише самоту, морок і заздрість.

— У мене був Манан, — заперечила Тенар і жалібно скривилася. — Він любив мене і завжди був лагідним зі мною. Манан хотів захистити мене, а я його вбила... Там, у чорній безодні... Ні, я не хочу на Хавнор. Я би воліла залишитися тут...

— Тут? На Атуані?

— У горах. Отут, де ми зараз.

— Що ж, Тенар, — промовив Гед серйозно і тихо, — тоді ми залишимося тут удвох. Але в мене немає ножа, і коли піде сніг, нам буде непереливки. Але доки ми зможемо добувати їжу...

— Та ні, я розумію, що ми не можемо тут залишитися. Мабуть, я просто дурепа, — промовила Тенар і, розсипаючи горіхову шкаралупу, підвелася, щоби підкинути у багаття дров.

У своїй чорній брудній мантії і поношеному плащі дівчина виглядала дуже худою і прямою, немовби жердина.

— Усе те, чого мене навчали, зараз нічого не варте, — сказала вона, — та більше я нічого не знаю. Але я спробую навчитися.

Гед відвернувся вбік, скривившись, наче від болю.

* * *

Наступного дня вони здолали гребінь темно-жовтого гірського хребта. На перевалі лютував вітер зі снігом, що засліплював очі. Їм довелося досить довго брести вниз пологим схилом, перш ніж вони вибралися зі сніжних хмар, які вкривали гірські вершини. Але, зрештою, перед ними простерлася широка рівнина, що ховалася за горами, — вічнозелені соснові гаї, пасовища, поля та лани. Навіть у найлютішу студінь, коли кущі та дерева в лісах скидали листя, цей край залишався зеленим, ласкавим і привітним. Вони милувалися цим смарагдовим раєм, стоячи на високому кам'янистому схилі. Гед мовчки показав рукою на захід — сонце якраз сідало за густу запону хмар. На обрії зоріло марево, майже таке саме, як у кришталевій яскині Підмогилля — радісне сяйво на краю світу.

— Що це? — запитала дівчина, і Гед відповів: — Море.

А потім Тенар побачила інше диво, яке, може, і не було таким величним, однак вражало не менше. Вони саме вийшли на дорогу і невдовзі дісталися до сільця, що тяглося вздовж шляху. Зрозумівши, що тут їх можуть помітити, Тенар занепокоєно обернулася до супутника. Обернулася — і не побачила його. Поруч із нею ступав інший чоловік — білошкірий, безбородий, але вбраний і взутий, як Гед. Незнайомець поглянув на дівчину, і вона зауважила, що в нього блакитні очі. Він підморгнув їй.

— Як гадаєш, зумію я їх обдурити? — поцікавився чоловік. — Як тобі твоя одежина?

Тенар оглянула себе. Тепер вона скидалася на селянку: руда плахта, мишаста камізелька, а на плечах — червона вовняна хустка.

— Овва! — отетеріла дівчина. — Але ж ти Гед, чи ні?

Вона назвала Геда на ім'я — і побачила його насправжки: пошрамоване смагляве обличчя, чорні очі. Ніби й Гед, і не Гед, бо обличчя біле, як сметана.

— Не називай мене істинним ім'ям прилюдно! Запам'ятай: ми — брат і сестра, йдемо з Тенакбаха... Чує моє серце: щойно побачу добру людину, як почну канючити щось на вечерю!

Гед узяв Тенар під руку, і вони ввійшли в село...

Подорожани покинули гостинних селян наступного ранку, чудово виспавшись і досхочу попоївши.

— І часто магам доводиться отак жебрати? — спитала Тенар, коли вони йшли повз пасовище, яким лінькувато вешталися кози.

— Чому це тебе цікавить?

— Та здається, що тобі не первина... Надто вже ти вправний!

— Ну, може, й так. Якщо ти вважаєш це жебрацтвом, то я все життя тільки те й робив, що жебрав. Ти ж знаєш, майна у чаклуна небагато, а в дорогу я взагалі не беру нічого, крім своєї патериці та одягу, який на мені. Одначе більшість людей радо гостять чаклунів! Та й у боргу ми рідко залишаємося.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, взяти хоча б оту жінку в селі. Я вилікував її кіз.

— А що, вони хворіли?

— Вим'я набрякло. Я ж сам пас кіз, коли був хлопчиськом.

— Ти сказав їй про те, що зцілив їх?

— А ти б сказала?

Трохи помовчавши, Тенар відповіла:

— Я бачу, твоя магія годиться не лише для великих справ.

— Гостинність, — відказав Гед, — то дуже важлива річ. Може, й справді досить було просто подякувати. Але мені стало шкода кіз.

Опівдні вони дісталися до великого міста. Воно було збудоване з випаленої цегли й оточене зубчастим карґадським муром із чотирма сторожовими вежами та єдиною брамою, крізь яку чабани саме проганяли отару овець. За стіною височіли криті червоною черепицею дахи. Браму стерегло двоє вояків у шоломах, прикрашених червоним пір'ям. Тенар уже бачила такі шоломи раніше, коли посланці Богокороля раз на рік приводили до Гробниць жертовних рабів або приносили гроші й інші дари. Тенар поділилася з Гедом своїми спогадами, коли вони проходили повз стіну.

— Я теж їх бачив, ще в дитинстві, — відповів чаклун. — Вони припливали на Ґонт. Напали на моє село, хотіли зрівняти його з землею. Але ми їх прогнали! Потім було побоїще у гирлі Ара, на узбережжі моря. Тоді загинуло багато людей — сотні, можливо, тисячі... Але тепер, коли ми віднайшли Втрачену Руну, ворожнечі між Карґадом і Внутрішніми землями буде покладено край!

— Авжеж, було би глупством ворогувати далі, — погодилася Тенар. — Та й що робитиме Богокороль із такою силою рабів?

Гед замислився над її словами.

— Тобто, якщо королівство Карґад підкорить Архіпелаг?

Тенар ствердно кивнула.

— Не думаю, що таке й справді могло би статися!

— Але ж поглянь, яке могутнє королівство, яке велике місто, які міцні стіни, скільки тут людей! Чи вистояли би твої співвітчизники, якби на них напало все тутешнє воїнство?

— Це місто зовсім не велике, — розважливо заперечив Гед. — Утім, якби я тільки щойно покинув свої гори, то теж, либонь, сказав би, що воно велике. Але в усьому Земномор'ї стільки міст, що й не злічити! Порівняно з ними, це — дрібне містечко. Та й островів у Архіпелазі теж не бракує... Ти ще побачиш усе це, Тенар!

Дівчина промовчала, незворушно крокуючи далі.

— Мандрувати світом — це справжнє диво! Просто з моря перед тобою постають незвідані землі, а твій корабель поволі пливе назустріч угіддям і лісам, містам і гаваням, палацам і ринкам...

Тенар кивнула. Дівчина розуміла, що Гед хоче підбадьорити її, однак свою радість вона залишила високо в горах, у сутінковій річковій долині. Зараз Тенар відчувала лише дедалі дужчий жах. Усе, що її оточувало, лякало новизною. Досі вона не знала нічого, крім пустелі та Гробниць. І що з того? Тенар знала кожен поворот У вже не існуючому лабіринті, вміла танцювати перед зруйнованим вівтарем. Але вона нічогісінько не знала про людську душу.