Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 9

Перед першими самостійними відвідинами Гробниць Арха налаштувалася настільки твердо, що коли нарешті опинилася у підземеллі, то замалим не розчарувалася, бо, по суті, боятися було нічого... Навколо тільки тиша, темінь, та й край! Можливо, могили були десь зовсім поруч, та хіба хоч щось побачиш у такому мороці?

Щодня вона спускалася у підземелля через ляду в келії за Троном, аж поки не почала навпомацки впізнавати кожну п'ядь різьблених стін. Проте Арха ніколи й на крок не відходила від муру, адже в темряві велетенської печери було дуже просто заблукати — навіть знову віднайшовши стіну, як з'ясувати, в якому напрямку йти далі? Крім того, під час першого походу в підземелля Арха затямила: у лабіринті треба достеменно знати, які повороти й тунелі пропускати, а які — ні. Тому слід уважно лічити всі закапелки, щоб не загубитися в темряві. Згодом, коли Арха вивчила кожен поворот, вона могла легко знайти дорогу навпомацки, покладаючись лише на власну пам'ять і чутливі пальці. Минуло трохи часу — і дівчина бездоганно знала усі тунелі Підмогилля і меншого відгалуження, що тягнулося з-під Тронної Зали до вершини пагорба. Залишився єдиний тунель, у якому вона ще не побувала — другий зліва у галереї біля Невільницького входу. Саме там починався Лабіринт, найзаплутаніше місце у її підземних володіннях. Арха вже давно мріяла побувати в Лабіринті, але не наважувалась увійти туди, не довідавшись усього того, про що їй могли розповісти на землі.

Тар мало що знала про Лабіринт, хіба що могла назвати деякі його зали та ще докладно пояснити, як до них дістатися. Жриця ділилася з Архою цими знаннями, проте ніколи нічого не креслила на піску і не показувала жестами у повітрі, бо сама вона жодного разу не бувала в Лабіринті. Та коли дівчина запитувала її: "Як дійти до Карбованої Зали від залізних дверей?", або: "Як іти від Зали Кісток до тунелю біля річки?"— Тар на мить замислювалася, а потім відновлювала у пам'яті все те, що сама колись дізналася від Архи Колишньої. Юна жриця сумлінно запам'ятовувала почуте, а вночі, лежачи у ліжку, десятки разів повторювала слова Тар і намагалася уявити всі ті зали, тунелі, повороти.

Тар показала Арсі безліч потайних лазівок — навіть просто неба, серед скель, знаходилися двері, що вели у підземелля. Мережа мурованих кам'яних тунелів вкривала всю територію Гробниць. А подекуди підземні стежки навіть виходили за межі Могильного муру! Ніхто, крім Архи, обох Верховних Жриць та їхніх стражників Манана, Уато і Дюбі, навіть не підозрював про існування цього лабіринту. Десятки людей щодня проходили над тунелями, проте їм цілком вистачало непевних чуток про існування темниць під Могильними брилами. Втім, коли йшлося про Безіменних чи їхні володіння, то зазвичай ніхто не виявляв надмірної цікавості. Мабуть, усі відчували, що від тих знань годі сподіватися чогось доброго. Однак Арха аж тремтіла від цікавості, і не могла залишатись байдужою, коли дізналася про Лабіринт. Але будівничі ретельно заличкували входи до підземелля то в плитах підлоги, то серед скель на пустирищі — словом, вона не помітила нічого. Навіть у Малому Домі потаємну ляду їй показала Тар.

Якось увечері Арха, прихопивши каганець, спустилася в підземелля. Не запалюючи вогню, вона дійшла до входу в Лабіринт і, не вагаючись, рушила назустріч невідомості. Через кількадесят кроків у суцільній темряві вона наткнулася на обмуровану каменем залізну раму. Вона ще ніколи не ходила далі. Через Залізні Двері Арха увійшла до довгого тунелю, і коли той почав повертати праворуч, запалила свічку й вгледілася навколо. Палити світло тут не заборонялося — це місце не вважалося аж таким священним. То був Лабіринт, неймовірна заплутаність якого жахала і вражала уяву.

Вогкі голі стіни, кам'яне склепіння та долівка зусібіч оточували дівочу постать з каганцем у руці. А ще — мертве повітря та непроникна пітьма, що чигала попереду та наздоганяла ззаду.

Усі тунелі були однаковими, так само сходилися, розходилися та перетиналися. Арха уважно рахувала повороти і відгалуження, вголос повторюючи настанови Тар, хоч і так знала їх напам'ять. Дівчині зовсім не хотілося заблукати у Лабіринті. У Підмогиллі та сусідніх із ним переходах її ще могли б відшукати Косіль чи Тар; зрештою, Манан теж непогано знав той керунок, бо Арха кілька разів брала його із собою. Проте в Лабіринті ніхто з них не бував. Якби Арха заблукала у цих тунелях, то вибратися з Лабіринту їй би не допомогло навіть те, що жриці гукали б за нею, шукаючи її у Підмогиллі, за якихось півмилі звідси. Арха уявила, як їхні голоси відлунюють у тунелях, а вона намагається бігти на звук, однак, не знаючи дороги, губиться остаточно. Дівчина так яскраво це собі уявила, що аж зупинилася, немов і справді почула далекий голос. Проте Арха не заблукає, о ні! Вона буде дуже обережною. Та й Лабіринт, як-не-як, не чужий для неї! Безіменні підкажуть їй правильну дорогу і не дадуть збитися на манівці.

Як на перший раз, Арха не заходила надто далеко, однак і цього було досить, щоб відчути дивне, гірке і водночас приємне відчуття цілковитої самоти і незалежності, яке ставало дедалі сильнішим і привабливішим... Вона дійшла до Карбованої Зали, побувала на перехресті Шести Шляхів та в Останньому тунелі, блукала у химерній плутанині ходів, що вели до Зали Кісток.

— Коли побудували Лабіринт? — згодом розпитувала вона Тар, і сувора, худа жриця відповідала:

— Володарко, я не знаю. Ніхто цього не знає.

— А навіщо його збудували?

— Щоб ховати у ньому скарби Гробниць і карати зухвальців, які насміляться зазіхнути на них.

— Усі коштовності, які я тут бачила, зберігаються або в келії за Троном, або в темниці під нею. Що ж тоді ховають у Лабіринті?

— Набагато коштовніші та давніші скарби. Ти б хотіла поглянути на них?

— Звичайно.

— Ніхто, крім тебе, не може увійти до Скарбниці. Твої слуги можуть супроводжувати тебе лише до Лабіринту, але не до Скарбниці! Якби Манан просто зайшов туди, його б знищив гнів темряви. Тож ти можеш потрапити туди лише сама. Я знаю, де лежить Великий скарб. Перш ніж померти, п'ятнадцять років тому, ти розповіла мені, як туди добратися, щоб я, коли ти відродишся знову, змогла тобі про це нагадати. Я поясню, як іти від Карбованої Зали через Лабіринт, а ключ від Скарбниці ти маєш — ось він У тебе на в'язці, срібний, з фігуркою дракона. Але йти доведеться самій...

Тар розповіла, і Арха запам'ятала, як запам'ятовувала все, що їй говорили. Проте вона не одразу вирішила навідатися до Скарбниці. Щось її стримувало, потаємне відчуття підказувало, що її знання та воля ще не готові до цього. А може, вона просто хотіла залишити щось на потім, щоби досхочу натішитися передчуттям наближення до урочої мети й додати чару нескінченним тунелям, які зазвичай заводили в глухий кут або в порожні запилюжені темниці. Адже попереду в неї ще вдосталь часу для того, щоб намилуватися скарбами. Та й, зрештою, хіба вона не бачила їх раніше?

Якесь дивне почуття охоплювало Арху, коли Тар чи Косіль говорили з нею про те, що вона бачила чи робила у минулому житті. Дівчина вірила в те, що душа Архи й справді відродилась у новому тілі після того, як померла її стара плоть. І так було завжди — не лише п'ятнадцять років тому, а й за сотні, тисячі літ до її теперішнього втілення. Жриця Безіменних танцює перед Порожнім Троном, відколи побудували Храм і підземелля, відколи стоять Гробниці, відколи існує людство. Всі її минулі життя разом із теперішнім утворювали єдине ціле. Вона була Найпершою і Єдиною Жрицею. Кожна людина невпинно змінюється у ланцюжку своїх перероджень, і тільки Арха завжди відроджується Архою. Сотні разів у своїх минулих життях вона вивчала незліченні ходи та повороти Лабіринту — і, врешті, завжди потрапляла до Скарбниці.

Іноді Арха ловила себе на думці, що вона й справді щось потроху пригадує. Підземні тунелі видавалися такими знайомими, наче були не тільки її володіннями, а й домівкою. Надихавшись п'янких випарів під час танцю перед Троном, Арха відчувала, як легшає її голова, а тіло стає чужим. Боса, у чорній сутані, вона танцювала тут уже не одне століття і знала, що так буде завжди.