»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович. Страница 14

І тут — нічого. Мишко вже хотів повернути назад, коли це десь попереду почувся плюскіт, — так, наче в невеликому шаплику з водою спроквола перевернулося якесь важке тіло.

«Людина?.. Звір?»… Лимар зупинився, загасив ліхтарик і затамував подих.

Знову щось плюснуло, хлюпнуло — аж до ніг Лимаря по гладесенькій поверхні води добігли брижі.

«Риба!» Михайло подолав хвилинний острах і пішов уперед.

Справді: у невеликій заглибині борсалася чимала, схожа на подушку з хвостом, рибина. Вона, певно, забралася сюди під час припливу, а тепер задихалася, розбризкуючи рештки води з неглибокого резервуара.

«Яєчнею» поласувати не вдалося, бо ластів'ята вже встигли вилупитися, зате це вже була справжня здобич, — краща за слизняків-молюсків!

Лимар стрибнув до водойми, штрикнув ту рибину ножем… і відчув такий страшенний удар електричного струму, що аж заточився й упав.

— Електричний скат!

Так, це був один з найдивовижніших утворів невичерпної в своїх творчих можливостях природи, — риба, що має на своєму озброєнні електричний струм напругою понад чотириста вольтів.

Є кілька видів «електричних риб»: електричні вугри, електричні соми, але найстрашніший з них — електричний скат. У його тілі відбуваються якісь ще мало вивчені процеси, внаслідок яких двісті-триста разів на секунду перебігають потужні розряди, кожний з яких цілком вільно може забити людину. Ці риби водяться переважно в південних морях. Скат, який так люто покарав необачного Лимаря, потрапив до печери, мабуть, випадково і, вже знесилений, втратив більшу частину своєї електричної спроможності. Проте минуло хвилин з двадцять, поки Лимар зміг стати на ноги.

— Кляте створіння! — буркотів він сердито, розтираючи литки. — Зажди, я тобі влаштую концерт!

Годі було й сподіватися схопити ската голими руками, а каменя чи якоїсь палиці — не видно. Стало б у пригоді весло з піроги, але пройти повз ската Мишко не наважувався: біс його знає, чи не встругне оця рибина ще якоїсь штуки.

Кепська справа: незабаром почнеться приплив і закриє вихід з печери. Та й лампочка ліхтарика вже ледве-ледве жевріє…

Лимар озирнувся ще раз. Просто над ковбанею із скатом нависала чимала кам'яна брила, — добре було б зрушити її!

Мишко вчепився в ту брилу, напружився, ковзаючи босими ногами на слизькому камінні — і ані руш! Тоді він потягнув її просто на себе та так рвучко, що ледве встиг одскочити.

Брила упала з гуркотом. Чвиркнула в усі боки вода. Хтозна куди й поділась рибина, — чи її викинуло на глибоке, чи, може, розчавило. Та Лимаря вже не цікавила доля ската: перед ним відкрився якийсь отвір.

Ні, це був уже не витвір морських хвиль! Хтось, певно, довго й старанно видовбував склеп у скелі та ще й приладнав замість дверей багатопудовий камінь.

Після короткого роздумування Лимар поліз у отвір і зразу ж спіткнувся на якийсь ящик. Спробував його підняти… Ого, важкенький!.. А ось — металева скринька з застібками… Мишко одкрив кришку, і його пальці намацали важельки та перемикачі. Невже радіостанція?.. Він зробив ще крок і звалив якийсь металевий предмет… Снаряд!.. Та тут справжнісінький склад зброї! Ще, дивись, наступиш на міну!

Ось тепер і придався б ліхтарик, та батарейка виснажилася докраю. Довелося рачкувати, обмацуючи перед собою все на шляху.

Ясно, що це не випадковий склад підібраного десь на полі бою військового обладнання, а спеціальне сховище: всі металеві предмети були старанно змащені; ящики й скриньки стояли штабелями.

В одному з кутків Лимар натрапив на револьвер, а поблизу відшукав і чималий запас патронів. На цьому він і сказав годі, бо дослідив майже увесь оцей невеликий склеп.

Коли Михайло вибрався до головного коридора печери, виявилося, що вийти з неї вже не можна. Почався приплив.

Навскісне сонячне проміння, проходячи крізь товщу води біля входу в печеру, заломлювалося, розсіювалося, лягало на сірі кам'яні стіни мерехтливими зеленкуватими відблисками. При цьому освітленні Лимар оглянув своє пристановище.

На кам'яних виступах лишилися численні докази перебування людини: купки попелу від цигарок, клаптики паперу, шкурки від овочів, стріляні гільзи. На м'якому вапняку стіни чимось гострим було видряпано три п'ятикутні зірки, а під ними — кілька ієрогліфів і дата «10/1—45 р.».

Лимар не сумнівався: він потрапив до одного з партизанських складів зброї. Три зірки — емблема єдиного фронту Малайї у боротьбі проти японських загарбників. Саме партизани, як розповідав інженер Щеглов, звільнили основну частину своєї батьківщини ще до капітуляції Японії.

Боротьба в Малайї триває, — тепер уже проти англо-американців. То, може, й на оцю базу навідуються партизани?.. Коли б зустрітися з ними — було б найкраще. Вони допомогли б зв'язатися з радянським консульством.

Але чекати на безлюдному голому острові, — чекати, невідомо скільки, — Лимар не міг. Йому вже й зараз так хотілося їсти, що аж у шлункові пекло.

Михайло ще раз дослідив закапелки печери, приніс з її найдальшого кутка кілька чималих брил каміння, сяк-так замаскував вхід до склепу. Слід було б написати хоч слово невідомим мужнім людям, які, безперечно, ще зазирнуть сюди рано чи пізно. І Михайло видряпав ножем на стіні своє* прізвище, поставив дату, а трохи нижче дописав: «СРСР».

Вода піднялася майже до половини печери, потім знову почала спадати. Але тільки надвечір вдалося випхнути легенький човен з «Партизанського грота», як назвав Мишко цю печеру.

Уважним поглядом Лимар обвів увесь горизонт. Далеко ліворуч, на обрії, пливли численні димки якоїсь ескадри, маячило кілька трикутничків-парусів. Праворуч море було зовсім чисте. А над малайським берегом клубочилися тумани, нависали грізні хмари і їх раз у раз прошивали блискавиці.

Небезпечно подорожувати морем вночі на вутлому човнику, без компаса, не знаючи течій і берегової лінії. А все-таки набагато краще, аніж пливти без човна.

Мишко Лимар орієнтувався по зірках, і пірога швидко йшла вперед. Та незабаром небо потьмарилося, бриз почав зривати баранці на хвилях, гальмував просування. Нарешті, стало темно, хоч у око стрель.

Михайло гріб щосили, а човен кудись несло. Ліворуч? Праворуч?.. Чи, може, навіть у відкрите море?

Та ось попереду почувся шум. То не був гуркіт прибою, коли шалені хвилі навально б'ють об скелястий берег. Розмірені ритмічні звуки нагадували шурхіт численних кроків по піску.

Ніс човна вдарився об щось, і по обличчю Лимаря хльоснули гілки. Промайнув у тумані стовбур дерева… ще один…

Це був мангровий ліс, — дивний ліс, що росте прямо у воді і навіть відвойовує собі крок за кроком територію в моря: мангрові плоди, схожі на великі наконечники списів, падають просто в мул і за якихось кілька годин проростають, даючи початок новому дереву.

Лимар нічого цього не знав. Він тільки дивувався з чудного лісу та злився, що не було способу проїхати далі. Пірогу довелося прип'ясти до стовбура.

Незабаром розвиднилося, і Лимар міг обдивитися навколо себе детальніше.

Жовтозелена каламутна вода збігала з лісу — почався відплив. Оголювалися численні корені — кожне з могутніх дерев стояло на химерних покручених підставках. Гілки угорі перепліталися в суцільне зелене шатро.

Зійшло сонце. І раптом десь далеко у хащах пролунав басовитий сумний голос:

— Ху-уу… Хо-оо… Ху-уу…

До нього приєднався чийсь інший — верескливий і настирливий:

— Ху-ут, ху-ут, ут, ут, віт, віт!.. — і зовсім тонкий і дзвінкий: — Хей-хей-хей!..

Лимар здригнувся: що це може бути?

Тримаючи пістолет напоготові, він стрибнув з човна на клаптик, здавалося б, зовсім сухої землі… та й пірнув у грузький мул майже по пояс.

Мишко ледве вибрався з пастки і, вже не бажаючи наражатися на небезпеку, подерся по гілках нагору. З дерева на дерево, — отак він просувався в глиб Малайї.

Нарешті, мангровий ліс скінчився. За невеликою галявиною, вздовж якої текла неширока повновода річка, починалися джунглі, та ще й такі, що, здавалося, крізь них не пройде жодна істота.