»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович. Страница 28

— Ні, ні! То було так чудесно!

— Чудесно?! — Михайло зірвався на рівні ноги — сяючий, повний сили й щастя. — А ще — хочеш?

— Хочу! — Паріма довірливо, як дитина, простягла до нього руки. А він, відчуваючи, що міг би гори зрушити з місця, схопив дівчину і підкинув так, що її лікоть, вдарившись об покрівлю, зсунув пальмове листя. Але то, певно, було не боляче, бо Паріма, впавши у обійми до Лимаря, тільки радісно сміялася. І струмінь дощу, який полоснув обох крізь пошкоджений дах, не був неприємним: Михайло тільки міцніше притиснув до себе дівчину, захищаючи її власним тілом.

Він випустив Паріму з обіймів лише тоді, як вода почала добиратися до радіостанції:

— Давай швидше плащ!

— Ой Мі-Ха-Ло, любий!.. — аж тепер Паріма згадала про доручення. — Я зовсім забула: негайно біжи до командира. Шифровка з Грінхауза, від Чена-Старшого… А того російського інженера звуть… Чеклоу… Так, містер Чеклоу…

— Зажди, зажди… — щось дуже знайоме вчулося Лимареві у цьому прізвищі.— Чеклоу… Ні, це не російське… Чеклов… Шеклов….

Він зупинився, вражений, і враз вигукнув:

— Щеглов?!. Інженер Щеглов?.. Так, так — ніхто інший!.. Але як він там опинився?

А потім, — Паріма навіть не зрозуміла, як це сталося, — Мі-Ха-Ло поцілував її просто в губи і вискочив з хижки.

— Чеклоу… Шеклоу… — машинально шепотіла вона, притискаючи руку до грудей, де чомусь сильно-сильно стукало серце.

Вона посміхалася радісно й збентежено: тепер їй стало цілком ясно, чому коханому не сподобалося назвисько «слон». Слон — розумний, дужий, але повільний і млявий. А Мі-Ха-Ло — як вогонь, його треба назвати «Полум'яний Слон». І не англійською, а малайською мовою…

…Отут, у хижці, що мала почесну назву «радіорубки», зараз народжувалося нове, милозвучне ім'я. Його трудно перекласти на нашу мову, але воно сподобалося пізніше багатьом малайським матерям.

І це ім'я з сумом, з гордістю, з любов'ю ще довго повторювала смаглява дівчина Паріма. Так довго, аж поки…

Але про це — потім.

Розділ XVII

МІСТЕР ПАРКЕР РИСКУЄ ЖИТТЯМ

Погожого липневого світанку вулицями Сінгапура, — «Міста Лева», як звуть його малайці, — в супроводі бронетранспортера мчав шикарний чорний лімузин.

Місто було пустельним: ще не скінчився «комендантський час».

Дротяні рогатки біля поліцейських дільниць, кулемети та легкі гармати в садибах багатіїв на Джонсон Піар, головній магістралі Сінгапура, свідчили, що партизанів тут бояться страшенно і, мабуть, небезпідставно.

На вулиці Сент Ендрюс Роуд, біля головного поліцейського управління, оточеного, наче справжня фортеця, кількома рядами колючого дроту, до лімузина й бронетранспортера приєднався ще й середній танк. При виїзді з міста ця невеличка колона затрималась, поки знімали з дороги численні міни, а потім подалася автострадою на перешийок Кра, — до дамби, яка з'єднує острів Сінгапур з власне Малайєю. І тільки дуже обмежене число осіб знало, що в чорному лімузині їде містер Паркер.

Мільйонер важив своїм життям: партизани знову з'явилися поблизу Сінгапура. Звісно, краще було б скористатися з вертольота, але після однієї повітряної катастрофи, яка, на щастя, скінчилась благополучно, Паркер боявся навіть підходити до літака. Та, зрештою, і вертоліт не давав повної гарантії під час недавнього нальоту на військовий аеродром партизани захопили батарею зенітних гармат і перегнали на свою територію кілька реактивних винищувачів.

Кожен рух містера Паркера, кожна витрачена ним хвилина були варті великих грошей. А увесь загалом він коштував понад півмільярда доларів, і можна було сподіватися, що після успішного розгрому англійської «Денлоп Раббер компанії» ця сума подвоїться. Отже, тільки дуже великий бізнес змусив мільйонера кинути всі справи й податися в глиб Малайї.

Генрі Харвуд повідомив, що закінчив побудову нового інтегратора і готовий продемонструвати його дію. Поміж рядками листа Паркер прочитав натяк на те, що Харвуд ще не домовився з Кніпсом остаточно і навіть ладен порвати з ним. Це вимагало негайних дій.

Ясно, коли б існувала щонайменша можливість викликати Генрі Харвуда разом з його апаратами до себе, мільйонер зробив би це негайно. Але на перешкоді стояло багато причин, і найголовніша з них та, що в Сінгапурі не вдалося б здійснити того досліду на чорношкірих, який тільки й дасть змогу встановити ефективність нової зброї.

І ось містер Паркер, зіщулившись у куточку просторої комфортабельної машини, мчить автострадою через джунглі, звідки кожну мить може пролунати влучний постріл. Але ця місцевість ще більш-менш охороняється, а от далі, за П'ятим постом, доведеться пересісти в розжарений, смердючий бронетранспортер.

…І не знає мільйонер, що коли б не збіг обставин, то не врятувала б його ані броня транспортера, ані кулемети й гармати танка! На урвищі проти зірваного містка, за кілька кілометрів від Грінхауза, напоготові стоїть непогана протитанкова гармата, і смаглявий наводчик Чен за першим знаком вліпить термітний снаряд туди, куди накаже командир.

Але командир не наказує. Ворожа колона повільно переповзає тимчасовим містком…

А над колоною, над протитанковою гарматою, над Грінхаузом, од Сінгапура в напрямі партизанської бази летять уривчасті радіосигнали.

Довго будуть морочитися англійські та американські шифрувальники, добираючи змісту в тарабарському сполученні знаків. Шифр вибрано надійний.

Радіограма-наказ розшифровується так:

Пливуть та й пливуть радіохвилі ефіром. Радист партизанського центра в Сінгапурі рискує собою й радіостанцією…

Але по графіку зв'язок з центром має бути сьогодні тільки о 12.00. І тому «славетний радиста Мі-Ха-Ло не торкається приймача. Він сидить на порозі своєї хижки й тоскно позирає на неприродно яскраву зелень хащів, прислухаючись, чи не повертаються, часом, бійці з завдання.

Нудно Михайлові, тоскно. Принади тропічної смуги, романтика мандрів у незвідані чужі країни зникли геть, розвіялися, ледве-но довелося познайомитися з ними ближче. Лишилося тільки кохання до Паріми та туга за батьківщиною.

Хіба мало де побував Мишко у Радянському Союзі? Народився на Україні, працював на Далекому Сході, бував у Заполяр'ї і в Казахстані. І все це була рідна країна.

Тут його оточують щирі, товариські люди. Джунглі, зрештою, тільки рослинність. Сибірська тайга, а особливо тайга далекосхідна, навіть схожа на «рімбу». І спека та задуха в Малайї не кращі, як у Колхіді, біля Батумі. Та чомусь усе здається тут не таким, як треба, і з'ясовується це дуже просто: серце прагне додому.

То чи доведеться ж повернутися на батьківщину?

Мишко схопився й побіг до приймача. Марна річ почути вдень голос Москви. Але він таки ще раз спробував.

Ні, не чути. Тільки шурхотять атмосферні розряди.

Рано-вранці, знемагаючи від утоми, інженер Щеглов закінчив перевірку останнього каскаду і, знесилений, сів на тумбу головного інтегратора.

Протягом кількох останніх днів майже не випадало відпочивати: чомусь завжди траплялося так, що розладнаний каскад виявлявся тільки перед світанком, і для його налагодження необхідно було ще п'ять-шість годин попрацювати удвох з Петерсоном.

Американець спочатку сердився, що йому припала роль звичайного лаборанта, чортихався, вимагав помінятися змінами, відмовлявся від допомоги, але згодом принишк. Тепер він майже весь час мовчав і щось зосереджено обмірковував.

Ні, з Петерсона був непоганий інженер. Щеглов мав чимало підстав для такого висновку. Поступка місцем керівника при ремонті інтегратора означала, що американець щось замислив.

Підозра Щеглова зміцнилася, коли Джек якось сказав: