»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович. Страница 41

— Диференціатор?

— Так. Моя заслуга полягає в тому, що я дав йому оцю коротку назву замість довжелезної, якої натщесерце й не вимовиш… ну, та ще в тому, що я запровадив у ньому друковані радіосхеми і тим зменшив обсяг приладу рівно в двадцять разів.

— Ви обіцяли з'ясувати принцип роботи диференціатора.

Щеглов позирнув на годинник:

— Хай пізніше, Парімо. Зараз почнеться сеанс. Я приведу Михайла, а ви залазьте в куточок і сидіть тихо-тихесенько, як мишенятко. Гаразд?

Паріма серйозно хитнула головою. Вона буде виконувати що завгодно, аби тільки бути присутньою на першому лікувальному сеансі, од якого, можливо, залежить так багато.

Щеглов привів Лимаря, посадив його на канапу й вийшов.

Паріма сиділа від коханого не далі як за п'ять метрів. Підійти б зараз до нього, поцілувати, промовити щось таке ніжне, таке хороше, щоб після цих слів стало йому на душі легко й ясно!.. Але заборонили, щоб не хвилювався… То хіба ж він не хвилюється зараз?

Сидить Мі-Ха-Ло на канапі такий самісінький, яким був і п'ять років тому, — широкоплечий, високий, — тільки дуже блідий. Ніхто б не сказав, що він сліпий, — просто замислилась людина, утопила в простір погляд задумливих ясних очей, пригадує, міркує… Ось промайнула згадка про щось прикре — і на обличчі з'явився вираз болю… А ось — розпливлися зморшки, набігла посмішка… Може — про Паріму?

Крізь нещільно причинені двері з коридора почулися голоси. Паріма одсунулась далі, за ширму. Вона ще встигла помітити, як Мишко схопився, поправив піджак, а до кімнати ввійшли інженер Щеглов і високий сивобородий чоловік. Це, певно, й був академік Довгополов, керівник дослідного інституту біофізики.

Відтепер, не наважуючись виткнути носа із своєї схованки, вона, як і Мі-Ха-Ло, покладалася тільки на слух. Але Паріма хоч знала, яка з виду ота людина, на яку було стільки надій. А Мишко міг лише фантазувати.

Лимареві здалося, що академік чимось надто розгніваний. Він промимрив своє прізвище, потиснув протягнуту Михайлову руку і, продовжуючи розмову, накинувся на Щеглова:

— Дати отаке посилення?!. Мій любий, та чи знаєте ви, яка це серйозна справа — вивчення людського мозку?!

В цій фразі було щось дуже й дуже знайоме. Лимар напружив пам'ять і раптом згадав: професор!.. Так, саме цю фразу промовив з цими ж інтонаціями багато років тому високий сивіючий професор. Це було в інституті експериментальної фізіології, де шістнадцятирічний Мишко Лимар вперше побачив прилади для записування електромагнітних коливань мозку.

І такою приємною здалася Михайлові ця несподівана зустріч, що він, забувши про урочистість моменту, про тривогу, яка не залишала його всі останні дні перед вирішальним досвідом, присунувся ближче і басовито сказав:

— Альфа-ритми!

— Та до чого тут альфа-ритми! — напався Довгополов і на нього. — Для дослідження альфа-ритмів, справді, цю методику можна використати. Але тут… Даремно ви, Петре Сергійовичу, баламутите хворому голову. В нашому випадку йдеться про мозок, у якому внаслідок травми виникло гальмування. Ну?.. Що ви мені на це скажете?

І знову, ледве стримуючи сміх, втрутився Михайло:

— Юнак може набути нових знань, змінити фах, зістарітеся, стати зовсім не схожим на себе зовні, але «альфа-ритми» лишаться для нього незмінними протягом усього життя!

Тиша. Михайло виразно уявив, як академік ошелешено позирає то на нього, то на Щеглова, наче запитуючи: чи не збожеволів, часом, оцей хворий. І це була така виразиста картина, що Лимар не витримав і зареготав:

— Товаришу академік, я повторив вашу фразу, яку почув од вас понад двадцять років тому. Як бачите — юнак встиг зістарітися, став не схожим на себе, але про «альфа-ритми» не забув. А мене ви, мабуть, забули. Я приходив до вас з викладачем фізики.

— Забув! — засміявся й академік. — Хіба мало до мене приходило таких, як ви?.. Ну, гаразд, мій любий, у нас ще буде час для спогадів. А зараз — почнемо.

Калатнуло та й завмерло Мишкове серце. Ось воно, наближається, невідоме, тривожливе, — може, радісне, а може… й страшне.

— Сідайте сюди!

Його привели до крісла, посадовили, натягли на голову якусь холодну металеву річ.

— Увага! — сказав академік. — Петре Сергійовичу, струм!

Паріма вже не могла сидіти спокійно. Вона підсунулась ближче до краю ширми, визирнула звідти. Їй в очі вдарило сліпуче, аж фіалкове, світло. Довелося надіти сині окуляри, які заздалегідь дав їй Щеглов. Тепер можна було дивитись вільно.

Михайло з металевим шоломом на голові сидів перед прожектором. Світло било йому просто в очі. Академік увалено спостерігав прилади на шкалі диференціатора.

— Що ви бачите, любий?

— Бачу тьмяне світло, — хрипко сказав Михайло.

— А зараз? — академік пересунув важельок настройки.

— Не бачу нічого! — стурбувався хворий.

— Ну, то зараз побачите! — Довгополов подав знак, і Щеглов увімкнув ще один прожектор.

— Бачу. Кілька разів посилював світло Щеглов, і щоразу після якогось руху руки академіка на панелі диференціатора Михайло заявляв, що не бачить нічого.

Паріма не розуміла, що тут відбувається. Щеглов не встиг з'ясувати методику лікування. Та коли б і з'ясував, навряд чи зрозуміла б Паріма усе.

Цьому хворому можна повернути зір двома шляхами. Посилити, наприклад, електромагнітні коливання пошкодженої частини мозку з допомогою інтегратора. Людина почне бачити. Але дуже дорогою ціною доведеться розплачуватися за це згодом: інтегратор повільно вб'є людину.

Академік Довгополов обрав інший шлях. Він змушує боротися за зір власний мозок хворого.

Ось в очі Лимаря падає потік світла. Хоч і дуже слабенькі, але в мозкові хворого таки виникають електромагнітні коливання. Диференціатор ці коливання сприймає, посилює і надсилає знову в мозок, — але, як кажуть, «у протифазі», обернено. Ці коливання не посилюють коливань мозку, а послаблюють, пригнічують їх.

Та мозок бореться. Він мобілізує всі сили і таки переборює зовнішні подразнення. Тоді треба ще посилити дію диференціатора. І знову мозок стає на бій. На допомогу клітинам, які були пошкоджені, приходять інші.

І отак, — звичайно, поступово, протягом багатьох сеансів, — мозок, так би мовити, «тренується», вчиться заново самостійно виконувати свої складні функції. Це щось схоже на відродження перебитих і знову зшитих м'язів. Тільки тренуванням, — хоч яке воно болісне й обтяжливе, — і можна повернути до життя майже мертві м'язи.

Складні, дуже складні все це питання для малайської дівчини, яка не встигла закінчити навіть технікум зв'язку. Але вона вірить у всемогутність науки; вірить у те, що для її коханого знову заграє всіма барвами яскравий, життєрадісний світ. І зараз, в оці хвилини, коли од надій до розпачу — один крок, вона боїться пропустити хоча б єдиний жест, хоча б одне слово, наче від цього залежить все.

— …А зараз? — допитується Довгополов.

— Н-не б-бачу… — шепоче Лимар.

— Як вас звуть?.. — академік уважно позирає, на екран, де бігає, метушиться змійка електромагнітних коливань мозку хворого.

— Як… звуть?.. — повільно, з великим зусиллям перепитує хворий. Він морщить лоба, пригадуючи: а справді, як його звуть і хто він такий?

Не тільки сліпоту, а й багато інших захворювань та вад можна вилікувати за допомогою цього чудесного приладу. Буває, наприклад, що людина втратить пам'ять. Вона одразу ж забуває, що бачить і чує. То хай же з шоломом диференціатора на голові вона примусить свій мозок тренуватися, працювати, — хай напружує його так, як напружує зараз оцей хворий.

— Мене… звуть… Михайло…

— Світло бачите?

— Бачу.

Лише секунду тому він не бачив. Отже, мозок бореться, мозок одужує!

— Досить! — шепоче академік. — Кінчайте. Клацнув перемикач. Згасли лампи потужних прожекторів. Тьмяно, непривітно стало у великому залі.

Мишко схопився з крісла й зойкнув:

— Бачу!.. Вас бачу, товаришу професор!.. Ви у сірому костюмі, так?.. Петре Сергійовичу, і вас!.. Ой, знову темніє в очах!.. Я знову не бачу!.. Не бачу!