Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас. Страница 33

— Навряд чи ми зможемо поїхати на грузовику, — сказала Ельма.

— Є піщаний корабель. Сідай!

— Щоб ти повіз мене в піщаному кораблі? О ні.

— Сідай. Я вмію керувати.

Він штовхнув її всередину, стрибнув сам, сіпнув руль і підняв кобальтово-сині вітрила. Блищали зорі, і блакитні марсіанські кораблі мчали мерехтливими пісками. Семів корабель не рухався, але згадав про піщаний якір і одним рухом втягнув його на судно.

— Нарешті!

Вітер, голосячи, погнав піщаний корабель над дном мертвого моря, над давно занесеними піском містами, повз повалені колони, повз старі доки з мармуру та бронзи, повз мертві міста, де будинки біліли, наче шахові фігури, повз пурпурові підніжжя гір — удалину. Обриси марсіанських кораблів зменшилися.

— Оце я їм показав клас — закричав Сем. — Я доповім про все Ракетній Корпорації. Вона мене захистить! Я ж казав, що нам нічого їх боятися.

— Вони б спинили тебе, якби хотіли, — сказала втомлено Ельма.

Сем засміявся.

— Ет, дурниці. Чого б це вони випустили мене з рук? Ні, вони просто не досить спритні, от і все.

— Справді? — мовила Ельма, кивнувши назад.

Він не обернувся. Його пройняло холодом. Він боявся обернутися. Він відчув, що позаду щось сидить, щось легеньке, як подих холодного ранку, щось блакитне, як дим з горіхових дров у присмерку, щось, наче старе біле мереживо, щось, наче крижаний іній на гострій осоці.

Почувся звук, ніби розбилася пластинка тонкого скла — сміх. Потім тиша. Він обернувся.

На лавці біля румпеля сиділа молода жінка, її зап’ястки були тонкі, мов крижані бурульки, її очі чисті, як місяці, і такі ж великі, спокійні й білі. На неї повівав вітер, і вона струменіла й мінилася, немов течія води, і шовки відпливали од її тендітного тіла блакитним дощем.

— Вернися, — сказала вона.

— Ні. — Сема трусив дрібний дрож страху, як шершня, який висить у повітрі в нерішучості між страхом і ненавистю. — Тікай з мого корабля!

— Це не твій корабель, — мовило видіння. — Він старий, як наш світ. Він плавав по піщаних морях десять тисяч років тому, коли відступили моря й спорожніли доки. А ти прийшов і забрав його, украв. Повертай його назад до перехрестя доріг. Нам треба поговорити з тобою. Це дуже важливо.

— Геть з мого корабля! — повторив Сем. Рипнула шкіра кобури — він вийняв пістолет і старанно націлився. — Стрибай, перш ніж я порахую до трьох, інакше…

— Не треба! — скрикнула дівчина. — Я не зроблю тобі нічого лихого. Та й інші теж не зроблять. Ми прийшли з миром!

— Раз, — сказав Сем.

— Семе! — мовила Ельма.

— Послухай же мене, — благала дівчина.

— Два, — сказав твердо Сем, зводячи курок.

— Семе! — вигукнула Ельма.

— Три, — сказав Сем.

— Ми тільки… — промовила дівчина.

Пролунав постріл.

На сонці сніг тане, кристали перетворюються в пару, стають нічим. У вогні пара танцює й зникає. У вогнедишному жерлі вулкана спалахують і щезають нетривкі речі. Від пострілу, від гарячого подиху, від поштовху дівчина згорнулася, ніби м’який шарф, розтанула, як статуетка з льоду. Те, що залишилося від неї — сніжинки, дим — розвіяв вітер. Заднє сидіння спорожніло.

Сем сховав пістолет у кобуру, ні разу не глянувши на дружину.

— Семе, — обізвалася вона після того, як вони з хвилину мовчали, шурхочучи по осяяному двома місяцями піщаному морю, — зупини корабель.

Він, бліднучи, запитливо подивився на неї.

— Ні, не треба. Невже після всього, що сталося, ти залишиш мене?

Вона подивилася на його руку, що лежала на кобурі.

— Ти спиниш, — мовила вона. — Ти таки спиниш.

Він заперечливо похитав головою, міцно тримаючи румпель.

— Ельмо, ти збожеволіла. За хвилину ми будемо в місті, в безпеці!

— Атож, — байдуже сказала дружина, лягаючи на дно корабля.

— Ельмо, послухай мене.

— Нічого слухати, Семе.

— Ельмо!

Вони якраз минали біле шахове містечко, і з розпачу, з люті він послав шість куль у кришталеві вежі. Місто щезло у зливі уламків стародавнього скла і кварцу. Воно луснуло, наче мильна бульбашка. Його не стало.

Сем зареготав і вистрелив знову. Остання вежа, остання шахова фігура взялася вогнем, спалахнула й синіми уламками злетіла до зірок.

— Я їм покажу! Я всім покажу, хто я такий!

— Давай, Семе, покажи, — промовила вона, лежачи в тіні.

— А ось іще одне місто! — вигукнув Сем, перезаряджаючи пістолет. — Глянь, як я його помережу.

Позаду замаячіли блакитні кораблі-привиди, поступово наздоганяючи їхній корабель. Спочатку Сем їх не бачив, лише чув якийсь свист і вереск, немовби криця розтинала пісок. Це гострі, як бритва, носи піщаних кораблів різали морське дно. Над ними майоріли червоні вимпеїли, сині вимпели. На світло-блакитних кораблях бовваніли темно-сині постаті, люди в масках, люди з срібними обличчями, люди з синіми зорями замість очей, люди з вирізаними із золота вухами, люди з щоками із сухозлітки і обсипаними рубінами губами, люди, що гналися за ним, — марсіани.

— Один, два, три, — рахував Сем. Марсіанські кораблі наближалися.

— Ельмо, Ельмо, я не можу їх усіх одігнати!

Ельма не озивалась і не вставала зі свого місця. Сем вистрілив вісім разів. Один з піщаних кораблів розлетівся на шматки: вітрило, смарагдовий корпус, бронзовий кіль, румпель кольору місячного сяйва. Всі люди в масках попадали на пісок і зникли в жотогарячому полум’ї, яке поступово перетворилося на дим. Але інші кораблі наближалися.

— Я один, а їх багато, Ельмо! — закричав він. — Вони вб’ють мене!

Він кинув якір. Все одно не втечеш. Парус затріпотів на вітрі й, зітхнувши, безсило звис. Корабель спинився. Вітер ущух. Плавання скінчилося. Марс затих, а величні марсіанські кораблі оточили землянина й стояли над ним, наче вагаючись…

— Людино з Землі! — долинув з високого сидіння голос. Срібляста маска заворушилась, і облямовані рубінами вуста замерехтіли словами.

— Я нічого не вчинив! — вигукнув Сем, обводячи поглядом усі обличчя — цілу сотню облич, — які оточували його.

На Марсі лишилося небагато марсіан, загалом сотня чи півтори. І більшість їх була тут, на мертвих морях, у своїх воскреслих кораблях, біля своїх мертвих шахових міст, одне з яких щойно розсипалося на друзки, ніби крихка ваза, в яку влучив камінець. Сріблясті маски тьмяно поблискували.

— Це була помилка, — виправдовувався він, сходячи зі свого корабля, на дні якого, ніби мертва, лежала його дружина. — Я прибув на Марс як чесний бізнесмен. З ракети, що розбилася при посадці, я взяв нікому не потрібний матеріал і збудував собі гарненьку сосисочну — такої вам ще не доводилося бачити — біля перехрестя шосейних доріг. Ви знаєте, в якому саме місці. Ви не можете заперечувати, що то чудова будівля. — Сем засміявся й обвів поглядом кораблі. — А тут прийшов до мене той марісанин — я знаю, він був ваш друг. Запевняю вас, він загинув випадково. Я хотів тільки мати сосисочну, першу і єдину на Марсі. Ви розумієте мене? Я хотів тільки продавати найкращі гарячі сосиски на Марсі разом з перцем, цибулею й апельсиновим соком.

Срібні маски не поворухнулися. Вони блищали в місячному сяйві. Спрямовані на Сема жовті очі світилися. Він відчув, як його шлунок стиснувся, висох, став наче камінь. Він кинув пістолет у пісок.

— Я здаюся.

— Підніми свій пістолет, — сказали хором марсіани.

— Що?

— Пістолет. — Вкрита коштовними прикрасами рука махнула з блакитного корабля. — Підніми його. Забери.

Він недовірливо підняв пістолет.

— А тепер, — промовив голос, — повертай свій корабель і пливи назад, до своєї сосисочної.

— Зараз?

— Так, зараз, — сказав голос. — .Ми тобі не заподіємо зла. Ти втік, перш ніж ми встигли пояснити тобі, чого ми хочемо. Повертай.

І ось великі кораблі крутнулися на місці-легко, як пушинки, їхні вітрила тріпотіли в повітрі, ніби тихо аплодували. Маски виблискували, поверталися, підпалювали тіні.