Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас. Страница 4

“Ти збожеволіла, Ілло, — докоряла вона сама собі. — Навіщо ти тішишся фантастичними мріями?”

І ось це сталося!

Повітря сколихнула тепла хвиля, наче десь поруч промчала величезна вогняна куля. Щось просвистіло, заблищало і зникло за пагорбами.

З грудей у Ілли вихопився крик. Вона вискочила за двері і стала дивитися туди, де зникло оте “щось”. Жінка вже хотіла бігти за горб, але пригадала свою обіцянку сидіти вдома і нікуди не ходити. Адже до них мав завітати доктор, і чоловік розсердиться, коли вона втече з дому.

Вона чекала на порозі, важко дихаючи і простягнувши вперед руки. Що робиться там, у Зеленій долині? Вона напружувала зір, але за пагорбами нічого не було видно. Врешті зайшла в кімнату. “Яка ти все-таки дурненька, — думала вона. — Віриш усьому, що підказує твоя уява. Там, мабуть, пролетів птах, а може, прошумів вітер. Сядь та заспокойся”.

І жінка сіла.

Раптом пролунав постріл. Дуже виразний постріл з рушниці, зарядженої смертоносними комахами.

Ілла конвульсивне здригнулася. Стріляли ніби далеко. Пролунав один постріл, і долинуло дзижчання бджоли. Один постріл. А потім чітко і невблаганно вдарив другий.

Знову сіпнулося її тіло. Сама не розуміючи чому, вона схопилася і пронизливо закричала. Ілла кричала й кричала, їй здавалося, вона кричатиме так до кінця життя. Кричачи, вона підбігла до дверей і розчинила їх навстіж.

За далекими пагорбами завмирала луна.

Запала тиша.

Хвилин із п’ять жінка постояла у дворі, бліда й розгублена. Потім, схиливши голову, вона попленталася кімнатами, торкаючись мимохідь руками речей, які траплялися їй дорогою. Губи її тремтіли. Нарешті жінка опинилась у винній кімнаті і почала механічно витирати своїм шарфом бурштиновий келих.

Раптом вона почула шурхіт камінців. Хтось спускався схилом до будинку.

Жінка підвелася з крісла, стала посеред кімнати. Келих випав з рук і розбився на скалки. Кроки завмерли перед дверима.

Що робити? Може, закричати: “Заходь! Швидше заходь!”

Жінка ступила до дверей.

Кроки залунали на східцях. Чиясь рука повернула ручку.

Жінка посміхнулася до дверей.

Двері одчинилися, і усмішка зникла в неї з обличчя.

Перед нею стояв її чоловік. На його обличчі блищала маска.

Він зайшов до кімнати, мимохідь глянув на дружину. Відтак, не кажучи й слова, одкрив міх рушниці, і з нього випали на підлогу дві мертві бджоли. Роздушивши їх ногою, чоловік поставив у куток рушницю, а Ілла нахилилась і почала, ніби сліпа, обмацувати підлогу, шукаючи шматочки розбитого келиха.

— Що ти там робив? — нарешті спитала вона.

— Нічого, — відповів чоловік, стоячи до неї спиною і знімаючи маску.

— Але я чула постріли. Ти двічі стріляв.

— Полював. Ти ж знала, що я пішов на полювання. А що, доктор Нлле не приходив?

— Ні.

— Постривай! — вигукнув чоловік, ляскаючи пальцями. — Ну, звичайно, тепер я пригадую. Він має прийти завтра, а не сьогодні. От дурна моя голова! І як я міг забути?!

Вони сіли вечеряти. Жінка навіть не доторкнулася до їжі.

— Що це з тобою? — запитав чоловік, зосереджено вмочаючи шматочки м’яса в киплячу лаву.

— Не хочеться їсти.

— Чому не хочеться?

— Не знаю. Просто не голодна.

Знявся вітер. Заходило сонце. Іллі здалося, що кімната поменшала і в ній потягнуло холодом.

— Ніяк не можу пригадати, — сказала вона, дослухаючись до тиші мовчазної кімнати.

— Що саме? — запитав через стіл, незворушно присьорбуючи вино, її золотоокий чоловік.

— Пісню. Оту гарну пісню. — Ілла заплющила очі і спробувала згадати мелодію. — Забула зовсім. І в той же час мені страшенно не хочеться забути її. Я хотіла б назавжди зберегти ту пісню.

Вона почала водити в повітрі руками, сподіваючись пригадати ритм. Та даремно. Тоді жінка відкинулася в кріслі й заплакала.

— Я не можу пригадати, — повторювала вона крізь сльози.

— То чого ж ти плачеш?

— Сама не знаю. Не знаю, але нічого не можу вдіяти з собою. Мені сумно — сама не знаю чому, хочеться плакати — невідомо чому. От я й плачу.

Жінка охопила руками голову, її плечі здригалися від беззвучних ридань.

— Нічого, — нарешті мовив чоловік. — Завтра все буде гаразд.

Жінка не ворухнулась. Вона дивилася тільки на порожню пустелю і на зорі, що яскравими цятками жевріли на чорному небосхилі. Десь далеко над пустелею мчав вихор, і в довгих каналах плюскотіла холодна вода. Жінку пройняв дрож, і вона заплющила очі.

— Твоя правда, — сказала вона. — Завтра все буде гаразд.

СЕРПЕНЬ 1999. ЛІТНЯ НІЧ

У кам’яних галереях збиралися марсіани, а потім гурт за гуртом зникали в тіні синіх пагорбів, залитих тихим світлом зірок та братів місяців. За величезним мармуровим амфітеатром лежали в сутінках містечка і вілли, сріблилися нерухомі озера, і канали яскріли від обрію до обрію.

На безжурну планету Марс спустився літній вечір. По наповнених зеленим вином каналах линули стрункі й красиві, ніби бронзова квітка, човни. У довгих нескінченних будівлях, що вигиналися на пагорбах, наче змії, на прохолодних ложах лежали, перешіптуючись, коханці. Запізнілі діти бігали по провулках, освітлених смолоскипами, і золоті павуки в їхніх руках викидали пасма павутиння. Подекуди сім’ї ще готували вечерю на вогняних столах, на яких тихо кипіла срібна лава.

В амфітеатрах сотень міст з того боку Марса, де панувала ніч, збиралися на дозвіллі брунатні золотоокі марсіани. І ніби пахощі квітів, линула зі сцен мрійлива музика.

Того вечора в одному театрі на сцену вийшла співачка і заспівала пісню. За мить увесь зал заворушився. Розгублена жінка урвала спів. Вона схопилася рукою за горло. Потім кивнула музикантам, і ті знову взялися за інструменти.

Знову заграв оркестр, і пісня полилася знову. Зал зітхнув. Люди подалися вперед у своїх кріслах, дехто здивовано схопився з місця. Дивну, не знану тут пісню співала жінка. Вона намагалася спинити потік невідомих слів, що линули з вуст, але вони зривалися проти її волі:

Вкрай збентежена співачка затулила руками рот, і пісня змовкла.

— Що це за слова? — питалися музиканти.

— Звідки ця пісня?

— Яка це мова?

А коли вони знову піднесли до вуст свої золоті ріжки, над залом знову полинула дивна мелодія. Слухачі підводилися з крісел і голосно гомоніли.

— Що це з тобою сталося? — питали один одного музиканти.

— Яку це ти грав мелодію?

— А ти? Яку ти грав?

Співачка заплакала і побігла зі сцени. Слухачі потоком ринули з театру. Того вечора в усіх марсіанських містах діялися дивні речі. Холодна тривога спадала на планету, наче білий сніг. У темних провулках, збираючись під смолоскипами, діти співали:

— Гей, малюки! — кричали люди, визираючи з будинків. — Яку це пісеньку ви співаєте? Де ви її почули?

— Ми її ніде не чули. Вона наче сама співається. А слів ми теж не розуміємо.

З грюкотом зачинялися двері. Вулиці спорожніли. Над синіми горбами сходила зелена зірка.

І на тім боці планети, що поринула в тінь, скрізь у нічній темряві прокидалися коханці і прислухалися до чудної пісні, яку наспівували крізь сон їхні кохані.

Жінки раптом прокидались у своїх віллах і пронизливо кричали.