Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 23

— А ви що, колего, вважаєте — продукти радіоактивного розпаду зникають одразу й безслідно? — суворо глянув на нього професор. — Ні, товариші, це якщо не попіл од теперішніх ядерних випробувань, проведених на острові Різдва, що в архіпелазі Центральних Полінезійських Спорад, так давні відголоски Бікіні.

— Але ж ми нічого подібного на попередніх станціях не зустрічали, — втрутився в розмову напарник Козіна гідролог Боженко.

— Не зустрічали, якщо не брати до уваги ділянку коралових рифів на Фунафуті,— відповів Іван Васильович. — Ну, та ще район біля Палау, де працював «Гідролог». До речі, попіл від атомного гриба, який, піднявшись у небо, руйнується, не обов'язково суцільно покриває довколишню місцевість. Все залежить од сили й напрямку вітру. В одному місці, навіть поряд з епіцентром, радіоактивність може бути набагато нижча, ніж за сотні кілометрів від нього. Але і в першому і в другому випадку, — вів далі професор, — загроза для всього живого, насамперед для людини, явна: що не знищує проникаюча радіація чи ударна хвиля, доконує попіл смерті, і — навпаки. Радіоактивні частки, підняті вибухом в атмосферу, залишаються там на місяці та роки, поки не осядуть на землю і води. Це стосується і найбільш небезпечних — стронцію дев'яносто з періодом напіврозпаду понад дев'ятнадцять років та цезію сто тридцять сім, який розпадається аж через три з гаком десятиліття. І порятунку від них, на жаль, немає: ні мешканцям далеких островів, ні тим, хто живе у великих містах. Якщо, скажімо, стіни легких тубільних хижин для проникаючої радіації не завада, то наші цегляні будинки її все-таки частково затримують. Але… але — після того, як цегла опромінилася, вона сама стає джерелом радіації. На довгі роки! А стронцій, що, як і кальцій, ви знаєте, бере участь в обміні речовин людського організму й відкладається у кістках, неймовірно підступний: викликана ним променева хвороба й рак кісток упродовж багатьох літ можуть залишитися непоміченими. Це видно на прикладі хоч би тих, хто був у серпні сорок п'ятого в Хіросімі й Нагасакі: помирали вони не відразу, а лише через дев'ять-десять років. Я вже не кажу про мутацію [28] й генетичну смерть, викликану атомним вибухом. Відомо, що незначна, тобто не смертельна, доза радіації клітини в нашому організмі не вбиває, а лише змінює їх. Зміна ця — не гірша, внаслідок чого з'являється анемія, сліпота, гемофілія [29] та деякі форми слабоумства.

— Іване Васильовичу, — озвався я, — ми з Очеретним на Фунафуті жили в одній палаті з тубільцем Менеуа, в якого на тілі були якісь білі плями. Менеуа сказав, ніби плями з'явилися після того, як він на риболовецькій шхуні «Татсу-мару» в районі Маршаллових островів потрапив під дощ.

— Все вірно, — відповів професор. — Ваш знайомий став жертвою американських атомних ігрищ: і білі плями — альбінізм, і невигойні виразки на тілі — то наслідок опромінення. З кров'ю у нього, я певен, теж не все гаразд. Але хто про це знає на віддалених островах!

— Значить, порятунку ніде немає,— втрутився в розмову механік Янковський. — Найкраще відразу закутатися білим простирадлом й повільно повзти на кладовище!

Пирскнув смішок, але раптово замовк — кожен зрозумів недоречність жарту.

Іван Васильович ніби розгубився, не знаючи, що й казати. Нарешті мовив:

— Бачте, молодий чоловіче, у світі таки неспокійно. Але замість того, щоб повзти на кладовище, як ви зволили висловитись, — песимістичний, нерозумний жарт! — краще докласти зусилля і вчасно схопити за руку й обеззброїти паліїв. Та, власне, ми для цього і працюємо тут, в океані.

Хтось із дослідників пригадав, як після випадку з японською риболовецькою шхуною «Фа-курю-мару-5», яку на великій відстані від Бікіні засипав атомний сніг, Всесвітня федерація наукових працівників провела аналіз й зробила висновки щодо наслідків випробувань Сполученими Штатами Америки термоядерної зброї.

— Книга та — «Незмірна небезпека» (вона, до речі, в перекладі з англійської видана в нашій країні) — жахливий документ, — вислухавши, докинув професор Циба. — Неспростовно доведено, що радіація ушкодила сотні мешканців Маршаллових островів та американських військовослужбовців, які були не біля епіцентру, не на самому Бікіні, а на віддалених атолах. У атома, на який американці наділи військовий мундир, руки виявились занадто довгими. Так, піймана за півтори тисячі миль від місця термоядерного вибуху риба була заражена і непридатна для вжитку. Як, до речі, й овочі та молоко. І не тут, на Маршаллових чи сусідніх островах, а за далекими далями — аж в Японії. Ось що несуть людству «забави» атомних маніяків!

Улов того дня — мушлі, корали, глибоководні риби — як на «Вихорі», так і на «Гідрологу» викинули за борт. Спільні роботи вирішили припинити: «Вихор», не виходячи з Північної півкулі землі, залишиться в приекваторіальній зоні між сто вісімдесятим і сто шістдесятим меридіанами західної довготи, де працюватиме ще понад місяць, а «Гідролог» вирушить на Батьківщину.

— Ну, от, Васько, настав час прощатися, — запросивши мене до себе в каюту, сказав капітан. — Зараз «Гідролог» підійде й стане лагом [30] до «Вихора». Ти можеш на нього переходити.

— Євгене Петровичу… — від хвилювання у мене перехопило подих. — Я б хотів залишитися до кінця рейсу на «Вихорі».

— Не треба, друже, — по-батьківськи турботливо сказав капітан. — Тобі слід вирушити додому. Рідний берег, кажуть, краще за будь-які ліки загоює рани. Зізнаюся: і мені сумно розлучатися з тобою. Ти старанний матрос, а те, що трапилося з Кузьмичем в океані, чорним тягарем лежить у мене на серці. Щасливої дороги. Може, ще колись поморячимо разом.

Євген Петрович обійняв мене. Пригнічений і схвильований, я вийшов з каюти.

Немудрі матроські пожитки: вихідний костюм, пара чистих сорочок, тільняшка, на самому дні скриньки — фотографія матері та ще томики Сосюри і Єсеніна.

Туди ж я поклав і кілька черепашок каурі, які мені подарувала Корділія. Не забув і зшитка — нотаток Кузьмича.

— Не барися, Васько! — гукали вже з палуби. — Піднімається вітер, і судна не можуть довго стояти одне біля одного.

— Іду!

Євген Петрович, заговорившись, не сказав, що на «Гідрологу» попливе і його помічник — Савелій Гудзонович, у якого нібито відкрилася кровотеча в шлунку і з операцією затягувати було небезпечно.

Коли я вийшов на палубу, Толстиков уже стояв на борту «Гідролога».

— Швидше, швидше, товаришу Гайовий, — підганяв він. — Час не жде. За одну хвилину в нашій країні, згідно з статистикою, виплавляється тисячі тонн чавуну, на-гора піднімають ешелони вугілля, для простої радянської людини шиють першокласні костюми, черевики… а ти, втрачаючи дорогоцінний час, скільки вовтузишся.

«А, бодай тобі! — в думках вилаявсь я. — І тут від нього немає порятунку!»

Я мовчки перейшов на «Гідролог».

Розумійте, як знаєте, — був то збіг обставин чи фатальна неминучість, передбачити яку неможливо. Одне скажу: якби я тоді не залишив «Вихора», можливо, усе склалося б інакше і мені не довелося б корити долю за її підступність.

Випадок. Обставини. Доля…

Тепер уже немає ніякого значення, кому з них віддати перевагу — випадку чи обставинам.

Фатальне коло замкнулося.