Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 32

…військова база американців Дієго-Гарсія на архіпелазі Чагос, в Індійському океані, де мені довелося бувати; атомні полігони на острові Різдва, атолах Еніветок, Бікіні — вони що, для блага й добробуту людського?

…невидимий оку радіоактивний пил, усі ті стронції й цезії коростою лягли на прекрасне лице Землі. Плодючі поля, колись незаймані води напилися отрути. Що ж бо чекає людей прийдешнього, двадцять першого століття — вгасання правічної в'язі роду, деформована психіка, духовна й тілесна смерть?

…щовечора над суходолами й океанами Всесвіт напинає зоряне вітрило, і ми тут, на цьому невідомому острові, кожного разу милуємось небом. Прекрасні ви, зорі, і небо, що вас породило!.. — але і туди вже простяглися щупальця атомного спрута.

…крихітка живої матерії, я мимоволі й свідомо протестую проти знищення й згуби. Я не хочу помирати! Життя — прекрасне: і спалах блискавки над весняним полем, й запах покропленої дощем куряви на дорозі, що, вирвавшись з-поміж розлогих степових пагорбів, в'юниться, біжить в далеч; постійно відчуваю на чолі шовковий дотик маминої руки — вона мене розбуджує вранці: «Прокинься, синку, — люди вже стали до праці…»

Мамо, мамо, життя таке прекрасне, і, якщо не підірвешся й не знесилишся, так багато можна встигнути зробити.

Я не дам нікому губити живе, його щонайменший вияв — билинку і ту заступлю горою — нехай живе, квітне.

Так я думав, йдучи до криниці.

Сонце зійшло. Крізь плетиво гущавини впали на воду його вогнисті краплі.

У відрах моїх плюскотіло сонце.

Припадаючи на хвору ногу, з коромислом на плечі та з відрами вповні я дибав додому.

— …А знаєте, Савелію Гудзоновичу, біля криниці хтось лущив горіхи — кожура, шматочки шкаралупи та копри.

— Що ти таке говориш?!

— Те, що бачив на власні очі.

— Не міг же їх лущити святий дух?

— Не знаю.

— Тоді ти сиди тут, а я піду і все як слід роздивлюся

Гудзонович зліз із дерева, а я, намацавши під «подушкою» — зібганим в оберемок листям хібіскуса — целофановий мішечок, дістав із нього висохлі папери й почав гортати.

Вода роз'їла зображення на фотографії, і я побачив лише материні очі, що глянули на мене допитливо й ласкаво. Підмочило й вірші.

Чимало сторінок записника боцмана перетворилися на вату. Та більшість, як не дивно, збереглися. Кузьмич писав простим олівцем, і це врятувало щоденник від згуби. Щоправда, текст його в деяких місцях, з сильно підмоклими сторінками, важко було розібрати.

Я заходився читати.

Розділ двадцять перший

ДОРОГА БЕРЕ РОЗГІН

(Сторінки із щоденника боцмана Кузьмича)

…Тож, як любили говорити латиняни: аб інітіо, тобто — з самого початку. Будемо й ми танцювати від пічки!

Народивсь я в глухому степовому селі на півдні України, де, звичайно, ніколи не було моря, ба — навіть ставка.

Таким чином, змалку вода знайома мені лише з криниці. І коли запитують: «Звідки у вас, Кузьмичу, така пристрасть до моря?» — я, їй-право, гублюся й не знаю, що відповісти.

Удався таким — і край. Бо хіба обов'язково треба жити біля самого океан-моря, щоб стати моряком? Більшість із тих, з ким я плавав і плаваю нині, люди суходільні. Лише капітан мого останнього судна — «Вихора» — з Примор'я. Село його, Терні, на березі океану.

Після рейсу в Полінезію Євген Петрович запросив нас до себе на полювання. Штурман Шарашкін, старший механік Андрієвський і я поїхали в те далеке уссурійське село. Пам'ятаю, я підстрелив тоді вепра. Проте він нам не дістався — десь у гущавині нечіпайника, [41] за гірським розпадком загубився його слід.

Але… До чого тут цей кабан! Отже, на чому я зупинився? А, так — народивсь я в глухому селі. Фашисти все дотла спалили в нашому краї, і, коли їх вигнали, ми, підлітки, нарівні з дорослими заходилися працювати в колгоспі.

Поля були занедбані, лише пирій та чортополох ріс буйно. А нечисті в землі всілякої — мін, снарядів, — годі й сказати. Багато моїх односельців підірвалося на мінах; хто на смерть, а хто на все життя лишився калікою.

Я теж відчув на собі круппівського металу. Одного разу, коли ми волочили пар, борона зачепилася за протитанкову міну, вона вибухнула, мене й тракториста, Миколу Пшеничного, повітряна хвиля відкинула геть від нашого ХТЗ. Зорана земля пом'якшила падіння, проте осколків не уникнули. Ще й досі у мене на стегнах промацується затвердіння — жирові капсули з осколками. Хірург порадив їх не чіпати.

Виходить, фашистська сталь і по війні нагадує про лихоліття. Що ж, забувати про те не можна. Не маємо права забувати! Надто багато горя війна принесла людям.

Коли мені виповнилося шістнадцять, саме проводився набір — брали людей на відбудову шахт Донбасу. В наше село прийшла рознарядка — відправити чотирьох чоловік.

Мужчин у селі майже не було, а ті, що повернулися з фронту — і здорові й покалічені,— потрібні були колгоспу. Вибір випав на «зелень» — на нас, хлопчаків. Так ми опинилися у Горлівці.

Щоб не подумали, ніби я ледарював замолоду, скажу: у мене є медаль за доблесну працю. А недавно, у зв'язку з ювілеєм шахти, яку я колись відбудовував, надіслали пам'ятний знак і грамоту. Розшукали мене, бач, аж за тридев'ять земель, на морі, хоч з тих пір немало збігло води.

…І капітаном і боцманом кожен стає, а не народжується. Мене іноді обурює, що молоді, жовтороті хлопці, які тільки-но прийшли на флот, починають нарікати на «несправедливість»: от, мовляв, боцман, капітан, штурмани верховодять, а ми, матроси, змушені коритися й виконувати їхню волю!

І що ж бо ви хочете, матросики, щоб вам, непросоленим крутою хвилею, без гарту й належного досвіду відразу доручили корабель, долю екіпажу? Такого не буває — на все свій час, і в ваших претензіях, шановні, більше галасу, ніж сенсу, — плус сонат, кюам валет, як казали латиняни.

Шахтарська юність не пройшла марно, бо, коли я вирушив на риболовецькому судні у свій перший рейс, мені було набагато легше, ніж тим, хто потрапив на сейнер просто зі школи.

На півночі, коло Прибилових островів, рибку ловили. І був я тоді звичайним матросом, салатою.

Ми повернулися із Брістольської затоки через півроку, пізньої осені. План виконали й перевиконали, кишені були туго набиті грошима. Нас хвалили, ставили за приклад. Мій портрет разом із портретом інших товаришів — тралмейстера, боцмана та ще двох матросів — надрукувала приморська молодіжна газета.

І пішло й поїхало. Дівчата листами засипали редакцію, вимагаючи адресу «героїв праці».

Кореспондент, який брав у нас інтерв'ю, в дитинстві, мабуть, начитався Джека Лондона. Як він нас тільки не називав — і Смок Беллю й Ситка Чарлі, підкорювачі суворої півночі, ті, хто здолав полярну ніч.

Стаття його так і звалася: «П'ятеро з полярної одіссеї», і я в ній фігурував то як здоровило Джім Белден — герой відомого оповідання «Люди з сорокової милі», то — Мелмют Кід.

Але автору й цього здалося мало. Він вигадав романтичну історію, в якій я нібито покохав небаченої краси ескімоску.

Ось уривок із тієї статті: «На сході ледь жеврів місяць, прикритий в закривавлено-голубий туман. Високо шугали, перевертаючись вгорі, чайки… Світлі зграї хмаринок віщували гарну погоду.

— З моря ти прийшов, Кузь-Мич (так для екзотики автор статті назвав моє ім'я), — тоном прокурора оголосив тубільний відчайдуха-гульвіса Опі-Кван, — у море й геть ти собі йди з богом. Таким чином, як то кажуть, знову стане рівновага, крокуючи своїм ходом.

Красуня Баск-Ва-Ван легкою ходою наблизилася до самої води, на якій, мов табун кіз, біліли кучері прибою, і, заломивши руки до неба, натужно вигукнула:

— Благословляю тебе, о Кузь-Мич, що ти не забув свою красуню Баск-Ва-Ван, себто мене.

Неперевершений гарпунер, прозваний за свою сміливість Моржова Смерть — молодий, як бог, Кугах, що встиг уже вмоститися на човні, раптом схопив з голови красуні Баск-Ва-Ван шаль і кинув її крізь байдарку на воду.