Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 43

Ласкава, тепла вода огортає тіло. Ми з Еріком наввипередки пливемо в море. Раптом: з хвиль, із піни прибою підводяться одна, друга, третя, ще й ще людські постаті. Фантастично! Люди немов ідуть по воді,— ставши на довжелезну дошку, ковзають по океану.

Це — серфінг, тутешній вид спорту. Щоб проїхати, стоячи на дошці, хоча б десять метрів, потрібно неабияке вміння. Ми це відчули…

Он там, удалині,— певно, дно в тому місці горбиться, підводячись майже до поверхні океану, — утворюється велетенський водяний бар'єр. Щомиті, щосекунди невгамовний океан штурмує заваду. Іде за валом вал.

Перехлюпнувши через підводний бар'єр, хвилі мчать до берега. Тієї миті, коли їм вдається подолати заваду, сміливці ловлять їх і приборкують.

За рифом з'явився плавець. Він спокійно лежить на довгій, майже триметровій, схожій на лаву, дошці. З океану одна за одною плинуть хвилі, гойдають людину. Проте це не ті вали, котрі здатні помчати дошку та верхівця до берега. Потрібна хвиля висока й стрімлива. І от вона непомітно появляється. Потім, як кобра перед нападом, робить стійку, згинаючись. Ще мить— і багатотонний водяний вал мчить вперед.

Якоїсь невловної миті, коли хвиля найвища, людина на дошці раптом підводиться, випростовується на повен зріст.

Вона здолала океан, його розлючену стихію! Мов на крилах, мчить у пінявому клекоті назустріч берегу і сама здається часткою океану — могутньою й величною.

…Уранці, спустившись на пірс послабити швартові кінці, вахтовий гукнув:

— Агов, хлопці, хто там у нас з України? Он прийшов якийсь добродій, хоче зустрітися.

Ми, кілька матросів, навантажували трюм придбаною в Гонолулу провізією. Зачувши те, я хотів було кинути сітку, в яку складали мішки з картоплею, та боцман відбрив:

— Обійдуться без тебе! Он уже знайшлися інші…

По трапу на берег поспішав Гуртовенко.

Ерік також з України. До того ж він знає англійську мову. Чую, вітається з незнайомцем. Той стоїть, усміхається. Потім до Гуртовенка по-нашому:

— Не треба, товаришу, «гуд моні» та «гуд дей» — я вас і так розумію.

Він у спецівці, на голові каска — видно, щойно з роботи. Може, докер або кранівник.

Ерік запросив його на «Витязь». Вмостившись на люк трюму, про щось загомоніли.

За годину ми впоралися з вантажем, і я таки відпросився на берег.

— Гаразд, іди, — погодився боцман.

— Знайомся, — звернувся до мене Ерік, показуючи на незнайомця. — Боб Сміт.

Я потис руку.

Це був літній чоловік. Вольове, густо всіяне ластовинням обличчя. На чоло спадає огнисто-рудий чуб.

Незнайомець запитав:

— То і ви з України? — і додав: — У мене був друг українець Іван Горовий.

— А ви покажіть фото, — порадив Ерік.

Боб Сміт витяг з кишені фотокартку. На ній я побачив кілька військових — наших і американських. Вони стояли обійнявшись, веселі, молоді. Серед них, в центрі, поклавши руки на плечі стрункому лейтенантові, стояв Боб Сміт.

— Ви? — поцікавився я.

— Так, — ствердно кивнув він. — Давно це було — навесні сорок п'ятого. Поруч зі мною, — пояснив, — Ваня Горовий.

Гуртовенко й Сміт вирушали в Пірл-Харбор, гавань, де в кінці осені 1941 року японці розбомбили американський флот.

Приєднався до них і я.

Ми їхали узбережжям. Праворуч, по широкій долині, до невисокого узгір'я тяглися плантації, схожі на довжелезні, з нешироким міжряддям грядки.

— Ерик, глянь, — скільки там капусти.

— Це не капуста, — почувши мої слова, усміхнувся Сміт. — Це ананаси.

За ананасовими плантаціями, на південному березі острова лежить Пірл-Харбор — гавань і порт. Дослівно: Гавань Перлин.

Сміт поставив машину між двох пірсів, біля яких було пришвартовано кілька есмінців.

Ми вийшли на берег.

Американець зняв капелюха, безмовно зупинився, дивлячись на воду.

— Он, — показав на рейд, — вічна могила моїх товаришів.

Над купою іржавої металевої покручі, що стирчали з води, мов руки утоплеників, побачили велетенський підмосток — палубу корабля.

— Оце й усе, — мовив Сміт, — що лишилося від суперлінкора «Арізона» та його численного екіпажу.

І розповів.

— Я служив на «Арізоні» машиністом. Нам говорили, що Японія, союзник Гітлера, от-от розв'яже війну на Тихому океані. На Гавайях значна частина населення — вихідці з Японії. Багато вірою й правдою служили своєму імператору — таємно, звичайно… Пригадую, наша ескадра прибула в японський порт Осака і серед японських офіцерів, що вийшли нас зустрічати, капітан «Арізони» впізнав свого колишнього слугу. Одного дня той покірливий слуга невідомо куди зник, а водночас із портфеля капітана «Арізони» щезли секретні документи. Він виявився шпигуном.

Японці старанно готували напад на Пірл-Харбор. І рт настав грудень сорок першого року. Добре пам'ятаю той жахливий день. Мені пощастило, — закінчив Сміт. — Зранку я дістав звільнення на берег, поїхав у Гонолулу. Під час нальоту мене тільки поранило. А решта майже всі загинули.

Згодом, коли відкрився другий фронт, Боб воював у Європі.

— Весною сорок п'ятого, — додав, — я вперше побачив росіян, славних воїнів. Тоді й познайомився з Іваном Горовим. На Ельбі. Патрулювали ми там. Ваня захоплено розповідав про Радянський Союз.

«Приїжджай, Боб, до мене в гості у Білу Церкву, — запрошував, — побачиш нашу Україну».

До остаточної перемоги Іван не дожив — в останні дні війни загинув.

Розлога долина. Пальми. Етнографічний музей імені Берніс Пауахі Бішоп. Це велика, крита соломою хата. Біля музею — гармата. На казенній частині, коло жерла, вибито напис: «Санктъ-Петербург 1807 Мастеръ Ждановъ Мая 3 дня».

Звідки вона взялася тут? З кораблів Лисянського і Крузенштерна — не може бути, бо «Надія» і «Нева» побували на Гавайях 1804 року, а гармату виготовлено пізніше. Можливо, з російського флоту на острові Атуаї, про який згадував французький китобій Терселен. Але ж росіяни на тому острові теж жили задовго до 1807 року. А може… 1853 року російський корвет «Олівуц» під командуванням Назимова заходив у Гонолулу. Правда, гармат такого калібру на «Олівуці», здається, не було.

У нотатках одного російського моряка, який у середині XIX століття відвідав Гавайї, є згадка про гармати. Розповідаючи про похорон королівського племінника, він зазначав, що «на подвір'ї стояла мідна гармата з влаштованим на ній катафалком: за дивним збігом обставин ця гармата виявилася російською, її взяли разом з іншими з острова Кауї, на якому залишив кілька гармат російський промисловик з Камчатки».

І ще: в 1815 році Російсько-Американська торговельна компанія послала на Гавайські острови свого представника — Шеффера. Він мав укласти торговельну угоду з тамтешнім королем, осісти і закріпитися на островах. Це було в інтересах компанії. Царський уряд не заперечував, щоб на Гавайях були плантації, які могли б постачати факторії на Алясці та Алеутських островах свіжими овочами і фруктами.

Спочатку все йшло добре. Шеффер налагодив дружні стосунки з гавайцями, і ті згодилися на його пропозицію організувати плантації. Але представникові Російсько-Американської компанії спало на думку силоміць підкорити своїй волі Гавайські острови. І Шеффер заходився снувати змову проти Камеамеги Першого, тодішнього короля Гавайїв.

Підступні дії політикана-комерсанта викликали невдоволення короля.

Саме тоді на Гавайї прибув російський бриг «Рюрик». Командиру корабля Отто Євстафійовичу Коцебу і розповів Камеамега Перший про авантюру Шеффера. Коцебу засудив негідні вчинки самозванця, запевнивши короля тубільців, що Росія шанує недоторканість Гаваїв.

Все це мореплавець описав у своїй книзі «Мандрівка навколо світу», одне з видань якої зберігається в музеї Бішоп.

«Камеамега прийняв нас дуже ласкаво… — відзначав Коцебу. — Почав турбуватися про те, щоб і гребців моїх добре почастували».

Є в книзі згадка про те, що нас так цікавило: «Щоб якось віддячити, я подарував йому від імені імператора дві мідні 8-фунтові мортири з усім необхідним до них; на лафетах мортир було вирізьблено ім'я «Рюрик».