Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 9

Отже, нам треба було подолати кількаметрову глибину.

— Я пірну на розвідку, — мовив Кузьмич, — а потім спустимося разом.

— Не затримуйтеся у воді! — порадив капітан. — Ану, хлопці,— звернувся він до матросів та океанологів, — беріть он ті уламки ящиків, жбурляйте вниз.

— А киш, киш, кляті! — почулося над головою.

Щоб наполохати — раптом вони десь причаїлися! — акул, хлопці кидали на воду усілякий непотріб. Ніхто не помітив, як у цей час кок Андрухович-Брюховецький вилив за борт відро недоїдків.

— Ну, я пішов!

Притримуючись за канат, Кузьмич пірнув. Коли хвилі вляглися, крізь синювату лінзу води ми побачили його внизу. На відросткові буя він намацував скобу.

За якусь мить з'явився на поверхні.

— Усе гаразд, — мовив. — Бери, Васько, кінець троса і гайда слідом за мною.

Так я й зробив.

…Спочатку відчув різкий дотик і поштовх у спину, ніби хтось лещатами стискав мої кістки. Потім біль перейшов у ноги. Біль, від якого я скрикнув, захлинувшись.

Вода виштовхнула, і я краєм ока побачив криваве небо й таке ж криваво-червоне сонце.

— Ой! — скрикнув Йовенко, угледівши на моєму обличчі кров.

— Вася, на човен! На чо…

Кузьмич, з'явившись на мить на поверхні, не встиг докінчити й слова, як тут же зник з очей.

Вода забарвилася в червоне. Червоне небо — все червоне! Тіло охоплено вогнем.

Більше я нічого не пам'ятаю.

Акули напали підступно, звідки їх ніхто не чекав — з-під корабельного днища, під яким глибочіє океанська безодня… А ми дивувалися — кілька днів їх не видно було біля корабля.

Може, ти, риба-лоцман, привела їх сюди?

Розділ восьмий

КУРС ЗЮЙД-ОСТ

Пересилюючи біль у ногах, в усьому тілі, я уявив по вінця налитий спекою криваво-червоний день і наш поєдинок з акулами в затіненій бортом «Вихора» солоній, аж гіркій, воді.

Кузьмич так і не випірнув, а мене Йовенко, зраненого, ледве вихопив із пазурів смерті.

Схожі на серпи плавці витикалися з води, що мовби кипіла довкруг човна. Ще я запам'ятав, як по штормтрапу спускаються люди…

Розплющив очі й, побачивши в білосніжній каюті схиленого наді мною лікаря, з жахом уявив ту останню картину. Проте сили відразу залишили, і я знову провалився в темну безодню.

Скільки тривало забуття, не знаю.

Не дійшовши як слід до тями, напівсвідомо згадав чомусь дивний напис на стіні продуктового пакгауза в рідному порту, де наше судно перед рейсом бункерувалося й брало провізію: «Усе найкраще — дітям і морякам далекого плавання!»

Ця, непрошено воскресла, чудернацька дрібниця сказала більше за будь-які слова. Я зрозумів, що живий. «Когіто, ерго сум — я мислю, отже, я існую», — любив повторювати дорогий наш боцман.

«Усе найкраще — морякам!» — з іронією подумав, коли до вкрай напруженого слуху долинула несамовита вібрація й двигтіння з черева корабля.

Гуркіт суднових машин, розташованих під лазаретом, в якому я опинився, був такий потужний, що міг підняти й мерця.

Океан гострить наш зір й відточує слух. А тут і без цієї слухової тонкості було зрозуміло: двигун працює на повних обертах й судно мчить, вибиваючись із сил.

— Ну, козарлюго, налякав ти нас усіх! — вплітаючись у гуркіт мотора, почулося над вухом.

— А, Гудзоновичу… Здрастуйте, — кволим голосом привітавсь я.

— Здорово, здорово, синок, — витер Толстиков носовичком непрохану сльозу. — Вижив, а це основне, — хвилюючись, додав він.

— Де Кузьмич? — як і тоді, коли опритомнів уперше, запитав я.

Помічник капітана, якого ми, мабуть, несправедливо недолюблювали, завагався, не знаючи, що відповісти.

Нарешті мовив:

— Кузьмич, Василько, загинув…

— А-а, — тільки й сказав я, і перед очима знову попливли червоні кола.

Я поступово набирався сил. Втім — які то сили! Мене, колись семижильного, дратувало тепер усе: проміння, що сочилося крізь відчинений ілюмінатор, гуркіт двигуна, щонайменший запах ліків.

Допікала задуха, і я раз у раз просив води.

У лазареті біля мого ліжка постійно хтось чергував. Крізь сон чи, може, тяжке марення бачив схилене над собою обличчя то знайомого океанолога — навіть професора Цибу! — то Степана Очеретного, а то нерозлучних Антона й Кнопку.

Кок Андрухович-Брюховецький кілька разів пропонував пообідати.

— Смачна юшечка, — примовляв. — Поживніша за всі оті ліки, — кидав він презирливий погляд на полицю, де, подзенькуючи, стояли пляшечки й пробірки. — Скуштуй, друже, сьорбни хоч разок. Не юшка — приворотне зілля.

— Не вмовляй, любий Андруховичу, — відхиляв я його простягнуту з ложкою руку. — Зараз не можу.

— Гаразд, — погоджувався кухар. — Змушувати не буду, але пізніше прийду. Так просто від тебе не відстану.

Найбільше мене розчулив візит штурмана. Шарашкін приніс у подарунок талісман — витесане із сукуватого дерева страховисько.

— Нині рік дракона, тож нехай тебе мій саморобний дракон і оберігає,— мовив, прив'язуючи талісман до перетинки над ліжком.

— Дякую, Анатолію Лукичу, — вперше назвав я його на ім'я. — Вибачте, може, не завжди добре виконував обов'язки вахтового і був грубий.

— Що ти, голубе? — заперечив Шарашкін. — Ми ж із тобою мужчини, а не панянки. Можливо, інколи у розмовах і шкваримо відкритим текстом — солоно. Ну, так що! Все одно ти — справжній моряк. Можу тепер зізнатися тобі в цьому.

Від його слів посвітліло на душі, хоч і не підвладний я марнолюбству.

Був я неабияк зворушений. Правда, удав, що все те нічого не важить.

Щоб перевести розмову на інше, поцікавився:

— Куди це ми так поспішаємо?

— А хіба ти ще не знаєш?

— Ні.

Штурман на мить завагався. Нарешті відповів:

— Бачиш, хлопче, тобі знову доведеться робити невелику операцію — в умовах стаціонару. От ми і прямуємо на острови Елліс, [9] точніше — до атола Фунафуті, в поселення Фонгафале, столицю всього тамтешнього архіпелагу.

— Так ми ж збиралися заходити на атол Тарава в архіпелазі Гілберта. [10]

— Збиралися, Василю Петровичу, — відказав штурман. — Тарава й острівець Бетіо, де можна взяти прісну воду, звідси набагато ближче, ніж архіпелаг Елліс.

— Навіщо ж тоді змінили курс?

— Була причина, — загадково мовив штурман. — Капітан, — продовжив він, — двічі по радіо зв'язувався з резидент-комісаром на островах Гілберта і на сусідньому архіпелазі Фенікс. Говорив, що у нас на борту хворий, якому необхідне стаціонарне лікування. Але — як об стінку горохом! Острови Гілберта, сам знаєш, неподалік від американської атомної кузні — атолів Бікіні й Кваджалейн. Отож наша присутність там не бажана. Ну, а Фенікс, — додав, — під спільним управлінням Сполучених Штатів Америки й Англії. З одним комісаром, англійцем, Євген Петрович нібито дійшов згоди, та американець, резиденція якого на острові Аба-Рірінга, категорично відмовився дати добро на захід туди «Вихора». Послався на те, що набрати прісної води на атолах Фенікса не можна навіть із ліхтера. Госпіталю ж там, мовляв, узагалі немає.

— Як так немає! — здивувавсь я, пригадавши розповідь мого земляка, матроса з «Витязя», що кілька років тому відвідав Аба-Рірінгу, де йому в острівній лікарні вирізали апендицит.

— То було колись, — пояснив Лукич. — Тоді специ Пентагону ще не будували своїх аеродромів. Тепер усе змінилося, і на ті острови, мабуть, нічого й рипатися.

Зрозуміло. Подібна історія з далекими океанськими суходолами для нас, мореплавців, не нова. В Індійському океані, на архіпелазі Чагос, де я недавно побував, теж звили кубло американські вояки. І на острові Різдва, й на Еніветоці. Янки всюди споруджують військові укріплення й риють схрони для атомної зброї. Одержимі манією переслідування, мовби на них хтось збирається нападати.

«Таких лицедіїв і такого лицемірства світ не знав!» — подумав я, пригадавши бачені на власні очі острови, перетворені на полігони й казарми.

вернуться

9

Див 11.

вернуться

10

Острови Елліс стали державою в складі так званої Співдружності і звуться тепер Тувалу, а острови Гілберта й Фенікс — незалежною республікою Кірібаті. (Приміт. ред.)