Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 22

Усі три дельфіни водночас випірнули, перевернулися в повітрі і, змахнувши хвостом, майнули у відкрите море.

Лота махала їм рукою, Чанг стояв, засмучений.

Нарешті він тихо мовив:

— Дюн куен той, ка хео трап ой… [21]

Йому, хто в тяжкій неволі, як із братом, подружився з дельфіном, боляче було тепер розлучатися.

— Не забувай мене, білий дельфіне, Біла Пелюстко — Бамбі!

В'єтнамець плакав, не соромлячись сліз.

БУХТА ВРЯТОВАНОЇ МАВПИ

Десь за пеленою туману сходило сонце. Воно вставало з океану, підпалюючи туман ніби зсередини. Голова Дракона здавалася обвугленою корягою, яку вже не брало навіть багаття.

Скеля маячила від берега на чималій відстані, але примарність її не зникала. Навпаки, звідси, де ми опинилися, ще гостріше відчувалась її зловісна сила.

А що, як вода заллє верхні яруси печери й виникне обвал? Тоді склад із боєприпасами, мабуть, рухне і смертоносне начиння, всі оті торпеди, снаряди, бомби, можуть вибухнути.

Отже, чим швидше і далі відійдемо, тим надійніше.

Бухта, куди нас доставили дельфіни, вклинилася в берег за висунутими далеко в океан мисами. Той, що лежав праворуч, поріс кущистими заростями мангрів та високими, з густими кронами, деревами. Вони заступали овид зі сходу, тому ми не могли побачити бухти навіть із вершини Драконової Голови, коли дерли пташині гнізда, й раніше, як злочинці перевозили нас із барокамери в автофургоні.

Мис ліворуч був пологіший, в обрамленні коралових рифів. У кількох місцях із води витикалося каміння, біля нього бурунились течії.

Ось між цими, схожими на розчепірені великий і вказівний палець, мисами й була затиснута бухта, точніше — неширока затока низинного узбережжя.

Берег, вузьку смугу коралового піску, довкруг обступали пальми.

Лота пояснила: по-мальгашськи місцевість зветься Сатрана, що означає Пальмова.

— Сатрана — гарна назва, — вислухавши мій переклад, відповів Заєць. — А ще краще назвати: бухта Спасіння. Що не кажіть — ми в ній урятувалися.

— Не так ми, як Чао, — підморгнувши мені, мовив Кім Михайлович.

— Так, мавпа тут воскресла, — відказав Альфред, не зрозумівши ущипливого натяку.

— Ну, то чого ж мудрувати? — запитав я. — Назвемо бухту Мавпячою.

— А ще краще, — докинув Кім Михайлович: — Врятованої Макаки.

— Чудово! — випалив я. — На жодну географічну назву не схоже, а коротко і влучно. Вітаю вас, Кіме Михайловичу! Ви — справжній словотворець.

— Хай буде по-вашому, — згодився похмурий Альфред: прокушена макакою губа підпухла й боліла, він невідомо на кого злився.

Зійшлися на тому, що Пальмову бухту, Сатрану, назвали бухтою Врятованої Мавпи.

А макака, винуватиця «торжества», не розуміючи урочистої миті — того, що відбулося нині, жалібно пищала й лащилась до Альфредових ніг.

І вона, Чао, й усі ми були стомлені, зголоднілі.

Пальмовий гай нас урятував. Кілька кокосових горіхів, що їх вдалося збити з верховіття, уже дозріли. Смачний м'якуш, копра, виявився поживний. Впоравшись із сніданком, ми захотіли пити. Та ні струмка, ні криниці з прісною водою не було. І тоді Альфред узяв порожній горіх, побіг у гущавину до розлогого дерева. Фінкою на стовбурі зробив надріз, встромив туди жолобком вощаний фікусовий листок — і прозора цівка рідини потекла спроквола в кокосовий жбан.

Сік був такий смачний, солодкуватий і прохолодний, що хотілося пити й пити. У кожного з нас, навіть у Чао, свій, з половинки кокосового горіха, черпак. І ми розкошували.

Напившись досхочу, наповнили жбани про запас.

— Ну, а тепер, друзі,— в дорогу!

Те, що ми задумали раніше, зробили: втеча з Голови Дракона вдалася. Що ж тепер? Куди податися? Острів не безкінечний — хіба на ньому сховаєшся! А якщо пощастить пробратись у гори, то чи довго там протримаємося без їжі й води. І взагалі — не вік же там жити. Якось треба сповістити в цивілізований світ, щоб про нас дізналися й на «Садку» і виручили з полону. Якщо не зможемо подати звістку, тоді слід вириватися самотужки.

Ці й інші думки не давали спокою, пекли й гнітили.

Чанг пропонував відійти подалі од бухти Врятованої Мавпи, пошукати серед гір безлюдну долину, де є вода і, може, якісь їстівні коренеплоди. Там і оселитися. Надовго? Ну, залежно від обставин. Можливо, на рік, а то й більше. Його земляки, в'єтнамські партизани, сказав він, місяцями жили в тропічних заболочених хащах. І вижили, й перемогли!

— Досвід у мене є, війна дечого навчила, — гірко посміхнувся він.

— Спасибі, друже, спасибі, дон ті! — обійняв я Чанга за худі, кістляві плечі.

Кім Михайлович уважно вислухав пропозицію в'єтнамця, але поки що нічого не сказав. Що він вирішив, ми не знали.

— Пожити в горах можна, — підтримав Чанга Заєць. — Заодно я б простежив і вивчив, як залягають тутешні гірські породи. Адже островів вулканічного походження в Індійському океані не так уже й багато — Маскаренські, Коморські, острів Різдва, Амстердам, Сен-Поль (до речі, цей, останній — заповнений водою, розмита кальдера вулкана), кілька дрібних острівців, серед яких і Носі Мазава.

Поки Альфред говорив, врятована ним мавпа уважно слухала. А я не втерпів.

— А Мадагаскар? — перебив його наукову сповідь.

— Мадагаскар, Васько, — повагом відповів геолог, — один із найбільших островів земної кулі. Він був колись із Африкою єдино цілим суходолом і тепер має всі ознаки африканського материка.

— Так це по ньому, як по мосту, в допотопні часи з Африки перебігали людиноподібні мавпи?

— Ти, да Гама, таки зарозумілий і в'їдливий, — огризнувся зачеплений за живе науковець. — Не знаю я, чи перебігали твої людиноподібні родичі по Мадагаскару, — сердито відказав він. — Науці невідомо. Знаю лише, що Коморські та інші острови, які розташовані на північ і північний схід від Мадагаскару, — то рештки перешийка Лемурія, який багато тисяч років тому з'єднував Африку з Мадагаскаром і півостровом Індостан. Ну, а потім Лемурію, як і Гондвану, поглинув океан.

Ще Альфред — так би мовити, відкрив Америку! — повідомив, що ці острови утворилися внаслідок вулканічної діяльності гір-вулканів і що вони високі, з крутими берегами, коло яких, як і низинних атолів, коралові поліпи віками нашаровують підводні й надводні рифи. Словом, лекція з геології й географії.

Лота радила пробратися на північ, у село Яо-Ватономбі, де вона жила з матір'ю і звідки її вивезли на скелю серед океану.

— Там, Васка-Кваска, — коверкаючи й переінакшуючи на свій лад моє ім'я, сказала дівчина, — є лакана, рано, воаніхо. [22]

— Човни — це добре, — на знак згоди хитнув головою Кім Михайлович. — А тільки, як туди непомітно дійти? Не може ж бути, щоб замість колишнього села лишилася пустка — там, напевне, поселилися пришельці — військові.

— Ото ж бо й воно: так горе і так двоє!

Нас доля лишила наодинці з стихією, безжально кинула спочатку в океанські глибини й печери Драконової Голови, а зараз — віч-на-віч із невідомим островом. Міркуй, напружуй волю, борися й перемагай або помри! Іншої ради немає.

І я згадав, як кілька «сміливих, відважних, самозречених в ім'я науки» природознавців (репортаж про них я перед виходом «Садка» в рейс читав) із запасом продуктів та одягу, висадившись на безлюдний острівець поблизу одного далекосхідного міста, жили майже місяць, і таким чином довели, як писав кореспондент, що «в суворих умовах людина може вижити». Згадав я тих сміливців і розсміявся. Суворі умови. Боже ж ти мій!

Згадалася, принагідно, й книжка (пам'ять у мене поки що — це вважають товариші — як у Штірліца, феноменальна й бездоганна) Антона Серліна «Острови, де дмуть мусони» — до речі, книжка про Індійський океан. «… І ось я й моя дружина почали підшукувати придатний для дослідження острів. Він повинен задовольняти такі основні вимоги:

1. Бажано, щоб знаходився неподалік від екватора. Я люблю тепло, а мою дружину Ельзу допікає ревматизм.