Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 30

Він надів на шию — спочатку мені, потім макаці — по великому дерев'яному кружалу.

Лицевий бік був увінчаний — вирізьбленою, звичайно, — пальмовою гілкою, а на зворотній стороні напис.

При врученні нагороди Заєць усе переплутав: мою медаль начепив мавпі, а ту, що призначалася для Чао, — віддав мені.

Медалі — іменні, і я на своїй прочитав: «Неперевершеній і абсолютній мавпі».

Не став йому перечити — подякував за себе й за макаку.

Після фізичних вправ ми починали водні процедури. Я спорудив собі «басейн». За ніч у листя дикого банана, яке я жолобком клав між гіллям, стікало — і в росу, й під час раптових досвітніх злив — чимало води.

Один листок, наповнений водою, був моєю криницею: з неї я пив, снідаючи м'якушем кокосового горіха; два інших — цілющі ванни.

Хлопці запозичили цей метод і теж заходилися збирати воду.

День починався новими клопотами: шукали що-небудь їстівне — горіхів у долині вже не стало; йшли на розвідку, прокладаючи далі й далі стежку на північ.

Так, це було наше основне заняття — шукати дорогу, намагатися пробитися крізь нетрі. Щоправда, до цього часу далі гірського кряжа за пальмовою долиною ми не просунулися — густолісся, пута ліан.

І ось зараз, поховавши Чанга, ми тією ж стежкою, що ходили й раніше, подалися на північ.

Вторована стежка скоро привела нас у долину. Райський це куточок! Щось мрійливе жебонів повноводий після дощу струмок; великі метелики кружляли над квітами. Вони були такі барвисті, стільки кольорів переливалося на їхніх крилах, що здавалося: то пелюстки квітів або ж потрощена на дрібні скалки райдуга запорошили долину.

Пальми незалежно й гордо піднімали в небо увінчані пальчатим віттям голови. Навіть на рекламних листівках, яких безліч випускають туристські компанії, не побачиш такої розкоші. І не дивно. Хто ж бо сюди добереться, щоб сфотографувати! А віднедавна острів Носі Мазава, як і атол Дієго-Гарсія, взагалі відмежований од світу: джі-айз, американські вояки, перетворили його на казарму.

Сюди, в нетрі лісу, американці ще не добралися: скільки ми й блукали, людських слідів не бачили. Лота пояснила, що села, де велися фосфатні розробки, — на півночі острова, себто за цими ось джунглями. Є, додала вона, кілька виселків на півдні і один на сході. В цей, останній, потикатися не слід: він неподалік від мису, звідки нас переправляли на Голову Дракона. Там споруджено стоянку для військових кораблів, а на березі — казарму.

Єдиний вихід — іти напролом крізь джунглі в Лотине село Яо-Ватономбі.

На Голові Дракона, якщо там хтось і лишився живий, мабуть, і не гадали, що ми врятовані. Вибратися зі скелі через стрімкі течії неможливо. І хоч ми пересвідчились, що погоні немає, все ж сторожко прислухалися: чи не з'явились бува переслідувачі. Повної впевненості, що вони од нас відстали, не було.

Як показали наступні події, ми побоювались недаремно.

Тепер хоч би нам і хотілося вернутися назад, мабуть, би не змогли: від океану та й од перших стоянок — на узліссі й серед джунглів — відійшли далекувато.

Ішли орієнтуючись за сонцем. Воно палало ліворуч, десь за стіною дерев. Як і раніше, проміння в гущавину не проникало, лише зелений відсвіт просочувався крізь кучеряве гілля. Напівтемно, волого, задушливо.

Робили короткі привали, запасались водою — жолобком покладене на ніч листя, шукали дикоростучі банани або їстівні коренеплоди; спочивали — і знову йшли.

Кокосових пальм більше не стрічали, а нашу макаку ніби підмінили, і вона стала якась невпізнанна: то вередлива, то задумлива або ж грайлива. Часто отак, із доброго дива, прожогом кидалася від нас на ліану і зникала у верховітті. Навіть на голос Альфреда не озивалася.

— Скільки мавпу не годуй, а вона в джунглі дивиться, — переінакшивши прислів'я про вовка, сказав я.

— Нікуди витівниця не дінеться — нехай трохи пострибає,— відповів на це Кім Михайлович.

І Чао дострибалася.

Одного разу вернулась із верховіття з подряпаною мордою. На лапах теж виступила кров.

— Чао, де ти шалалася? — запитав Заєць, ніби й справді макака йому могла зізнатися.

Розгадка прийшла сама по собі через кілька днів. На ліані, по якій спускалася наша мавпа, ми угледіли справжнє чудо-юдо: довгий пухнастий хвіст, ще довші, з химерним — покруч та й годі! — середнім пальцем руки; пронизливий погляд допитливих очей дивився просто в душу.

Звір був невеликий, можливо, трохи більший за кота, але руки його, особливо пальці, непропорційно довгі, вражали.

У лісах Мадагаскару є напівмавпа — лемур-руконіжка, або, як ще звуть того мавпячого родича: ай-ай. Він справді має довжелезні пальці, якими з-під кори дістає личинки жуків. Але де Мадагаскар і де Носі Мазава — лемури ж руконіжки, знали ми, живуть лише на Мадагаскарі.

Так чи інакше, нежданий гість був схожий на лемура. Він повільно спускався з Чао додолу. Втім, на землю сходити не хотів: повиснувши на ліані, зиркав на нас недовірливо.

Це була новина — до нас пристав лемур!

Наступного дня, коли ми відпочивали, над головою раптом запищало-заторохтіло. Я спросоння, нічого не зрозумівши, крикнув:

— Хлопці, напад із неба!

А таки це й був напад. Зграя мавп і з ними знайоме нам рукате чудо-юдо, шугаючи в гіллі, кидали на землю зламані галузки, кору, невеличкі червоні квіти й шишки.

Що вони від нас хотіли, ці розбишаки, чого напали? Чао загадково поглядала вгору, але від нас не йшла.

Мавпячі наскоки тривали. І в наступні дні мавпи нам просто не давали спокою. Як тільки вляжемось, вони вже тут як тут — починають бомбити.

Ліс повнився їхніми голосами, замовкали навіть дрозди.

День за днем супроводжували нас, не припиняючи витівок. І таки домоглися свого. Чао одного разу майнула у верховіття і вже більше не вернулася. Мавпяча зграя теж зникла невідь-куди.

Ми просувалися на північ.

НАСТОРОЖЕНІСТЬ

Вам, можливо, знайоме відчуття: неначе б поряд нікого й немає, а враження таке, що хтось за вами невідступно стежить?

Це буває, кажуть, від нервового перенапруження, хоч у наші дні трапляються «ясновидці», що твердять, ніби нерозгадана, надприродна сила завжди втручається в свідомість і психіку людини. Здебільшого, «доводять» вони, це вибрики інопланетян — вихідців із неземних галактик.

Так це чи не так, одначе… Чийсь невидимий погляд зверху свердлив і обпікав, як то кажуть, мені потилицю.

Боячись змій, годі з нас і тієї анаконди, що лоскотала Зайцеві п'яти, ми спали на деревах, а прокинувшись, ішли далі. Точніше — перелітали з дерева на дерево.

Так пересуваються в джунглях довгорукі мавпи — гібони. Щоправда, по верховіттю. Вони — мешканці лісів сусіднього Малайського архіпелагу, але, як виявляється, водяться і на Носі Мазаві.

Фінка, якою ми з горем пополам прокладали стежку в гущавині, вищербилась і затупилася. Тоді-то Лота й запропонувала: підсікати хвости ліан, що приросли внизу до стовбурів, і, розгойднувшись, перелітати на них до інших дерев.

Для мене цей вид «транспорту» не новий: ще тоді, коли нас, кількох учасників експедиції на «Буревіснику» (Наташа була теж. Як вона зараз і що? О-ох!..) течія винесла на кораловий атол і зчинилася буря, я, сторчака полетівши з дерева, повис на ліані. Мене добряче погойдало, а все ж я переміг — виліз у гніздо над спіненою водою.

Отож і зараз, коли Лота простягла кінець ліани, я, схопивши його, розгойднувся і… за десятки метрів од неї перелетів на інше дерево.

Альфред спочатку боявся, а потім так навчився літати, як гібон.

Гущавина, сплетіння чагарів, крізь які важко було пробиратися, через силу долаючи кожен крок, лежали внизу, ми ж ширяли над ними, ніби на крилах.

Відстань, яку раніше проходили за день, тепер долали за кілька годин.

— Так, чого доброго, — радів Заєць, — гойднемося і, перелетівши на протилежний бік Носі Мазави, шубовснемося в океан.

— Не кажи «гоп», поки не перескочив! — порадив я.