Тигролови - Багряный Иван Павлович. Страница 2
– Многогрішний!!
Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипається. Натомість з'являється одна пара таких же самих, з глибини вагона наближається до ґрат, а голос понуро, ніби з могили, відповідає:
– Я…
– Звать!?.
Павза. І повільно, тяжко й так само понуро:
– Григорій!…
Начальник якусь мить мовчки вдивляється в дві мерехтливі цятки. Потім, заспокоєний, обертається і йде назад.
Дві цятки наближаються до ґрат і миготять, проводжаючи. Бліде обличчя прикипає до заліза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибухає крізь зціплені зуби:
– Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!…
І знову люто, розпачливо:
– Бережеш-ш-ш?!?
Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмішкувато:
– Оттак!… Ти, браток, як генерал! Великої честі доскочив. Сам великий начальник не їсть і не спить - все прибігає з поклоном…
Третій понурий голос, потішаючи:
– Нічого… Одбудеш всі свої двадцять п'ять - станеш маршалом. Ех-х!… - і раптом вибухає зливою страшних, нестерпних прокльонів, - в закон, в світ, пекло і в самісіньке небо…
Ешелон зривається і летить далі.
В грюкоті коліс зринає пісня, важка, бурлацька. І наростає, наростає…
Вона починається з одного голосу - з того голосу, що говорив “Я… Григорій!…”. Понурий і глибокий, він починає пісню, ніби віддираючи стьожку від серця:
“Та забіліли сніжки… Забіліли білі… Ще й дібровонька…”
Кінчаючи рядок, мелодія завмирає, губиться в грохоті коліс, ось-ось загубиться. Тоді другий голос, як побратим, враз підхоплює її, міцно, дерзко:
“Ще й дібровонька!…”
І разом з першим на повні груди:
“Та й заболіло тіло бурлацькеє біле… ще й голівонька…”
Два голоси - два друзі. До них долучається третій. Пісня б'ється, як птах у домовині. А далі, вириваючись геть з тієї домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкіт і вищання коліс, тая пісня в три голоси здіймається на крила, вилітає назовні і летить слідом, шугає і б'є крильми над спиною дракона.
Вартовий оскаженіло б'є колбою в стіну вагона:
– Адставіть пєсні!!!
І гатить колбою рушниці щосили, пересипає грюкіт фантастичною лайкою:
– Ад-стт-а-ві-і-іть!!.
“…Ще й голівонька… та ніхто не заплаче по білому тілу…”
Вартовий перестає бити у стінку, не в силі обірвати пісню. Мелодія все більше стає потужною, кипить, вирує…
Поїзд летить зі скреготом і гулом, і, може, то не пісня вже, може, то йому в цім вирі скреготу і шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись і самим співане; може, то поїзд свистить і гуде, може, грюкотять і клекочуть колеса; може, то вітер сибірський гуде стоголосо… Вартовий обійняв рушницю і так стоїть, важко спершись спиною об стінку…
“Та тільки заплаче, тільки заридає товариш його… товариш його…”
Хмари їдучого диму лоскочуть ніздрі, душать за горло; диявольским реготом реве “Й.С.”.
“Ой, брате мій, брате, - товаришу рідний… може, я й умру… Може, я й умру…”
Повінь незміряної туги, чи гніву, а чи понурого смутку… В'ється та пісня над драконом, стелиться над торами, б'є крилом під колесами. А він її ріже, він її чавить, він її роздирає на шмаття, замітає рештки вогненним хвостом і летить, летить.
А за ним тягнуться дві криваві, дві безконечні смужки, - миготять, вилискують… Дві жилки висотані з пісні, ні, з серця висотані, - простяглися аж ген-ген і тягнуться слідом. З вітчизни втраченої тягнуться слідом за тим серцем, висотуються з нього, набряклі кров'ю; напнулись до безкраю і ніяк не можуть урватись.
“…Може, я й умру… може, я й у мру…Та зроби ж мені, брате, товаришу рідний, з клен-древа труну…”
Поїзд вривався в тунелі і скажено просовгувався крізь них, як набій крізь люфу гармати, намагаючись зітерти пісню і кривавий слід за собою, та не одставала пісня і не уривалися криваві жилки.
Миготіли сильвети гір… Приамурські нетрі… Сопки і кряжі Малого Хінгану… Роз'їзди… Блокпости і станції. Запобігливі семафори ще здалеку підіймали руки і злякано брали “на караул” - йде етап!! ще здалеку дзеленчали попередливі сигнали в блокпостах:
– Йде е т а п!…
Все розступалося, і він пролітав зі свистом і ревом, цей привид.
По якомусь часі ешелон знову зупинився… Знову бігли аргати по дахах вагонів… І знову біг начальник етапу й спинявся біля середнього вагона, задерши голову:
– Многогрішний!!.
– Я…
– Звать?!.
– Г р и г о р і й!…
Начальник вертався назад, а його проводжали дві мерехтливі цятки і здушене, щодалі, то розпучливішим гнівом наснажене:
– Бережеш-ш?!. С-с-собака!…
Так повторювалося на кожній черговій зупинці. І після кожної нової зупинки в начальника було все менше хапливості, а в його тоні все менше тривоги. Він уже запитував насмішкувато, а наостанку ще й додавав глузливо: “Маладєц!”
Ешелон-бо доходив своєї мети.
І так само з кожною новою зупинкою все більше було розпуки і гніву в отім: “Бережеш-ш!?” і все більше сарказму та пекельної ненависті в отім: “С-с-собака!!.” Все більше було туги і безоглядної рішеності на щось надзвичайне у власника того понурого голосу і тих мерехтливих очей. Клекіт зборканої, але не зламаної і не упокореної волі, що проривався зі стиснених щелеп, не віщував нічого доброго.
Тим часом ешелод доходив своєї мети.
Він уже мчав по інших широтах, круто повернувши на південь, і прогримівши над широченним Амуром. Він ішов туди, де кінчається земля. Пролітав через кряжі інших гір, полохав інші, ще не бачені нетрі, проходив останні безконечні тунелі… Днями було видно, як красувалась і цвіла земля, розливаючись морем квітів. По них блукали розпучливо очі тих, що мали щастя припасти до ґрат… Обрії були заставлені сизими, фіалковими, синіми пасмами гір та гребенястих лісів. Блакитні широкі долини розстелялись і крутились казково, вкриті буйними травами, квітами, свічадами озер… Дивна якась, небезпечна, фантастична країна. Та не сюди, не в цю дивну країну мчав їх дракон. Пориваючись до волі, приречені крізь грати просували руки, пхали в них очі і лиця, втискались в залізо, - тоді вздовж ешелону лунали постріли. Та ніхто на них не зважав, лише поїзд припускав ще дужче, ще скаженіше. Не сюди, не сюди везе він вантаж, він його мчить до іншої мети.